Згодом, коли вже почала писати, стала перед питанням, як мені розмежувати моє особисте життя й історію, що писалась нашою боротьбою. Воно ж у мене все так сплелось і зрослося, що розвінчати їх можна було лише однією ціною - відтворити недосконалий образ дійсности, в якій я тоді жила. Нераз, пишучи, завмирала рука й бунтувалася душа, коли роз'ятрювала роками гоєні рани пережитого. Одначе свідомість того, що спогади ці це не тільки моя власність, що вони належать усім моїм друзям, помагала поборювати нехіть. Розуміння ваги написаного сторожило мене, як архангел з мечем, і зобов'язувало відображати події з перспективи часу, в якім вони відбувалися, та подавати через призму нашого тодішнього світосприймання.
Одначе турботна думка так і не залишила мене. Заглиблюючись у безліч переживань та особистих трагедій, може, я загубилася серед них і не зуміла відтворити в усій величі безприкладне геройство й посвяту, що їх виявляли учасники тієї боротьби? А власне тим вони вписалися золотими літерами в нашу історію, бож:
"Немає більшої любови, як віддати життя за свого ближнього".
На схилі життя вертаюсь думками до початків свого свідомого буття з надією знайти відповідь на питання: чому моє життя склалося так, а не інакше? Що спонукало мене обрати шлях, який з самого початку віщував багато трудів і небезпек? Був це романтизм, а також і реальність доби? Чи, може, наслухані в дитинстві від батьків і їхніх ровесників оповідання про недавнє історичне минуле тінню падали і на моє життя?
Найпершим світом, який пізнала, було село Задвір'я на Львівщині, де я народилась і виростала. Далекі відокремлені образки з дитинства жаринками просвічують під попелом нагромаджених років. Вони ведуть пам'ять на перші стежини, по яких ступала моя дитяча нога.
... Босоніж, дрібненькими кроками біжу на роздоріжжя, що недалечко від нашої хати. Переходжу дорогу, перескакую рів та вилажу на горбок під самий кам'яний хрест Свободи. Цей хрест здвигнено в пам'ять про скасування панщини, і щовесни дівчата його чепурно вибілювали. Потім, прислонивши долонями від сонця очі, вдивляюсь у напрямі доріг, що трьома променями розходяться у різні сторони і губляться серед дерев. Лиш одна з них випрямилась довгою стрілою й ген на кінці зустрічається з небом. Куди це вона веде? - докучало мені питання. Коли навчилась азбуки, задовго до того, поки пішла у школу, прочитала на трираменному дороговказі: Львів, Кам'янка Струмилова, Глиняни. Вже самі назви створювали в моїй уяві таємничий світ, не такий, як ось у нас, звичайний собі, з вигоном перед подвір'ям, де влітку паслися гуси і вганяла дітвора, а взимку ми спускалися з горбочка санчатами та з розгоном виїжджали на вигін.
Ті гуси - постійне горе мого дитинства. Вони в нас були розумні, завжди чекали, коли ми, діти, в розпалі Ігор забудемо про все на світі. Тоді одна з них махне головою сюди-туди й повагом бере напрям у Томин город, а за нею, як на команду, й решта суне у "шкоду".
- Я їм ноги поломлю! - з криком погрожував мені Томко, наш сусід. Я винувато відмовчувалась, аж поки одного разу, коли він саме перервав мені найкращу забаву, відповіла спересердя: "А ви сіно возите через наш Запуст! - Хотіла додати: - Ще й позичаєте щонеділі в тата газету", - але не відважилася.
Колись я зачула, як Томко просив у тата дозволу перевезти сіно через нашу сіножать. Він не мав доїзду до свого поля, й така "процедура" повторювалась щороку. Почувши мої слова, Томко замовк і ледь усміхнувся. Розуміється, він розповів татові про нашу перепалку, коли прийшов позичати газету. "Вона, хоч ще мала, та не дасть собі в кашу наплювати", - завважив накінець.
Наперед передбачала, що тато не схвалить моєї поведінки: старших треба слухатись, шанувати й не відказувати їм зарозуміло.
Небагато, однак, було часу на дозвілля, навіть у дитинстві. Батьки самі важко працювали і змалку привчали нас, дітей, до хатньої роботи, особливо влітку, коли трудилися в полі. Дома залишали нас з дідом Іваном. Мій обов'язок був заколисати до сну сестричку Лесю. Коли виспівала їй всі пісні, яких тільки знала, а вона все ще не засинала, тоді просила діда: "А тепер ви заспівайте, але такої, що я ще не чула".
