Нелегко писати про визначну людину, бо закрадається сумнів чи зумієш відміряти уд належне. Саме таке почуття опановує мене, коли згадую про о. Сенева, непересічну людину, яка, після матері, найвдаліше різьбила мою душу. Його авторитет був для мене незаперечний, і багато своїх вчинків я міряла під кутом того, як то вони будуть оцінені о. Сеневим. Він приглянувся кожній родині у своїй парафії та завжди був готовий помогти добрим словом, порадою, розрадою в горі. Не пройшов ніколи попри гурток чи то старших, чи молоді, а то й дітвори, щоб не пристати, заговорити, не сказати кілька слів, над якими варто задуматись. Не минуло багато часу, як він навів порядок не лиш у церкві, але і в громадському житті села.
Найбільша чеснота о. Сенева була любов - до Бога і до людей. На відміну від попереднього лароха, який поза церковними обов'язками нічим не цікавився, він увійшов у кожну клітину життя села. А вже найбільше цікавився молоддю та підростаючим поколінням. Наполегливо переконував батьків, щоб дали своїм дітям освіту. "Часи міняються, все можна втратити, але те, що дитина засвоїть умом, вона збереже на все життя", - казав він.
Ми, школярі, просто обожнювали о. Сенева й завжди радо очікували його лекцій релігії. Ледве задзеленчав дзвінок на перерву, а вже ми вибігаємо йому назустріч і вводимо до кляси. Це була чи не єдина година, коли почувалися добре в школі. Перед ним виливали наші жалі на польських учителів, що зневажали нашу мову:
- Чому говорите по-українськи під час перерви? - сварив нас учитель Кріль. - Це мова служниць, нею можна хіба добре висловитись, наче: "Ганко, ану, принеси води".
Ображена й обурена, я з плачем прийшла зі школи та розповіла про це батькам.
- Як зустріну де на дорозі отого довгоногого бузька, то так спережу батогом, що йому свічки стануть в очах! Пройдисвіт! - сердився батько. Гнів, однак, проминав, і він так ніколи і не сперезав "бузька" батогом. Розуміється, на черговій лекції релігії ми розповіли про це о. Сеневу. Він заспокоїв нас, впевняючи, що наша мова прекрасна, що своїми милозвучними піснями ми славимося на весь світ. Також славна у нас історія, і ми нічим не гірші за поляків. Дітвора жадібно ловила його цілющі слова, рани в серцях помало заникали, утихав біль, а натомість утверджувалося почуття себевартости. Не була це мова ненависти до кривдників, а були слова, сповнені гарячої любови до рідного, і вони давали нам силу встояти у нашій вірі.
Було очевидним, що серед дітей о. Сенів приділяє мені особливу увагу. Він вплинув на батьків, щоб вони, замість посилати до фахової школи, дали мені гімназійну освіту. Коли навесні 1939 року я склала вступні іспити до другої кляси Академічної гімназії у Львові, о. Сенів щиро радів з мого успіху. Тоді то я вперше в житті відчула велику насолоду, яку дає досягнення, здобуте власним трудом, і немала в цьому заслуга була мого духовного провідника, що повірив у мене і навчив вірити в свої сили. Пам'ятаю, як легко сплигнула на станції з поїзду і біжу-біжу додому. А тітка Олена, вона жила неподалік при дорозі, зачувши гудок, зразу подалася до хвіртки, щоб не пропустити мене:
- Ну що, склала іспити? а прийняли тебе?
- Тільки уявіть собі, тітко, до другої гімназійної! Аж самій не віриться! - і з радости обняла тітку. Я б увесь світ пригорнула до серця!
Тим часом насувалася зловісна доба, яка аж ніяк не обіцяла нам погідної юности. Ще не встигла я натішитись гімназійним мундирком, як одного вересневого ранку пролунав з радіоприймача тривожний голос: "Не дамо ані ґудзика!" Польща була у війні з Німеччиною.
Події чергувались блискавично, і до двох тижнів не стало польської держави. Але й ця коротка війна залишила по собі болючу рану в селі. Німецькі бомбовики, маючи намір знешкодити залізницю, схибили й кинули бомби на людські житла. Загинуло двоє людей, зокрема мій дядько, власне чоловік тітки Олени. Також були знищені кілька господарств, що загорілись від вибуху бомб.
У наслідок німецько-радянського договору, Західня Україна була "приєднана" до радянської України.
Першу появу Червоної армії село зустріло з турботною непевністю. Люди не виходили на дорогу, тільки з подвір'їв та вікон приглядалися танковій частині, що просувалася зі сходу попри нашу хату шляхом з Кам'янки Бузької на Куровичі.
Танки затрималися на роздоріжжі біля пам'ятника Свободи. Політрук військової частини, сконтактувавшись з сільською управою, скликав мітинг. Коли вже назбиралось доволі людей, він, ставши біля пам'ятника, став викрикувати напівне-зрозумілою нам російською мовою про те, що доблесна Червона армія прийшла визволити нас з польського капіталістичного ярма. Погорлав політрук, і танки з непривітними солдатами посунули далі, ще довго залишаючи за собою зловісний гул. Люди розходились по домах сумовиті, й надія на краще майбуття, яка світилася в їхніх очах на початку війни, тепер згасала.
Хоч мені ще не сповнилось чотирнадцяти років, всі ті карколомні зміни я вже сприймала, як доросла людина. Події приспішували наше духове визрівання. Я вже розуміла, в якій ситуації опинилася моя батьківщина та які у нас шанси на визволення. Польща не існувала, і за нею ми не жаліли, але большевицька окупація ще й цієї частини України загрожувала не меншим, а ще більшим лихом. Я вже чула про великий голод у 1933 році, що виморив Україну, про червоний терор, жертвами якого впали мільйони селян та інтелігентів. Ще залишалась надія на те, що большевицька окупація тимчасова, війна фактично не закінчена і тим самим здобуття неза-лежности залишається реальною можливістю. Треба нам лиш вичекати та пристосуватись на деякий час до зміненої системи. А я повинна далі здобувати освіту. Тож, коли восени відкрили школи, я виїхала до Львова на навчання в Академічній гімназії.
