Дідуньо бачив, що серед дітей у хаті я найбільше цікавлюсь його оповіданнями, завжди про щось розпитую його, тож, коли я виїхала до Львова на навчання, старенький скучав та вичікував мого приїзду. Навіть як умирав, під час німецької окупації, запитував, чи не приїхала. Я була приїхала, але не могла увійти в кімнату, де дідо лежав, щоб не бачити, як він умирає.

Батько бував у хаті вечорами й під час свят. Без огляду на пору року, він увесь час трудився на доволі великому господарстві. Тато був високий на зріст, худорлявий і не надто говіркий. Дуже важко працював. Може, й та праця зробила його мовчазним і наче сумовитим. У нього був гарний тенор, за молодих літ співав у хорі й ще тепер зимовими вечорами деколи гомонів стиха: "По синьому мо-го-рі байдаки під вітром гуля-га-ють", а на свята співав з нами колядки по святій вечері. В усіх родинних справах його слово було вирішальним, але мати, як той навігатор, своїми заввагами й порадами вміло скеровувала логіку батька в бажаному їй напрямі.

Володаркою мого дитинства була мати з її Богом. Мамин Бог не був добродушний, як дідів, і не ходив поміж людьми. Він сидів високо у небі, суворий і не в міру вимогливий. На моє щастя, була ще Божа Мати, заступниця всіх грішників, тобто таких, як я, і до неї я гаряче молилась.

Мати вірила в силу молитви, тож ледве ми, діти, стали путньо складати речення, вона зразу бралась учити нас Отче-наш і Богородице Діво, а вслід за ними Вірую. Я вивчила молитви найшвидше і мама взялася зі мною до Помилуй м'я Боже. Вона голосно проказувала молитву, а сама поралась по хаті. Я навколішки перед образами повторювала: "слуху моєму даси радость і веселіє" та ще щось там про сніг ("паче снігу обілюся") і не розуміла, чого мамин Бог хоче від мене, і тужила за дідовим, що, мабуть, не хотів би "дивитись на мої муки" і дарував би мені таку довгу молитву.

Мати не була сувора, її ласки вплетені в усе моє дитинство. Проте в пам'яті мати найглибше закарбувалась своїм постійним научанням: "Як прийдеш у хату, привітайся і скажи: Слава ісусу Христу", "Не говори неправди, не хвались, хай тебе люди похвалять". В неї мова пливла гладкою річкою, їй ніколи не забракло влучного слова, прикладу, приказки. Бувало, ліпимо вареники, я з нудьгою споглядаю на величезну кулю тіста, бож родина велика та ще й улітку наймалось робітників. От пропаде весь ранок, а там на вигоні дітвора вже гомонить. Вона знає мої думки і починає розповідати:

- Я була на пару років старша, як ось ти тепер, коли діда, себто мого тата, забрали на війну. Мама залишилася з п'ятьма дрібними дітьми. їй треба було не лиш нас доглядати, але й поле обробити. Поки були коні, давала якось собі раду. Потім прийшло військо, зареквірували коней, ще й збіжжя ограбили. Добре що хоч успіла трохи заховати, а то були б бідували. Я з мамою вставала досвітками та йшла до комори молоти борошно на жорнах. Треба було й з тим ховатися, бо й жорна відбирали. А вже який був страх, як прийшли мадяри! Вони вважали нас за москалів і вішали кожного, хто назвав себе русином. - Замовкне, а далі промовить у задумі: - Ви, діти, не знаєте горя.

Тоді я забувала про дітей на вигоні й мазком уяви малювала картину дідівського подвір'я в Розворянах, звідкіля походила мати... Ось співають другі півні, ще добре не розвиднілось, а з хати виходять нишком бабуня з дівчинкою, моєю мамою. Вони крадуться напівтемрявою через подвір'я до комори. Там, примкнувши за собою двері, беруться молоти зерно на жорнах. Ці жорна й дотепер стояли в баби... Не догадувалась мати, що ввечері, коли я лягала до сну, ще раз передумувала почуте від неї вранці і до болю шкода мені ставало її і бабуні, і тих, що їх безвинно вішали, і всіх людей, яким довелось пережити ту страшну війну.