Обличчя хлопців засяяли на саму думку про таку чудову можливість. А втім, важко було припустити, що здогади Томека збуджували в його товаришів сподівання та радість. До літніх канікул залишалось неповних три тижні, а Красавцев, або, як його прозивали учні, Пилка, попередив, що перед своїм наглим від’їздом до Росії залишить «польським бунтівникам» таку згадку, що вони пам’ятатимуть його, «просиджуючи» увесь наступний рік у тому самому класі. Ця погроза могла означати лише погіршення ставлення дирекції гімназії до четвертокласників.
Ці побоювання не були позбавлені підстав. Росіянин Мельников, призначений кілька місяців тому директором гімназії, з небувалою суворістю вимагав від своїх вихованців сліпого послуху й прихильності до царської Росії. Справа в тому, що наша незвичайна розповідь починається 1902 року, в той час, коли значна частина Польщі перебувала під російською окупацією. Новий директор, якого зненавиділи учні, виявляв особливу запопадливість у русифікації польської молоді. Мало йому було того, що всі уроки вели російською мовою. Мельников, а під його впливом і деякі вчителі, пильно стежили за тим, щоб учні в школі взагалі не розмовляли по-польському. Новий директор багато часу присвячував вивченню стосунків у родинах своїх вихованців. Він у кожному учневі підозрював ворожість до царської Росії, що, як правило, відбивалось у їхніх щоденниках негативними оцінками з багатьох предметів.
Відразу ж після зайняття директорської посади Мельников звернув увагу на четвертий клас. На його думку, в цьому класі не було «російського духу». Четвертокласники не дуже сумлінно вивчали російську історію, більшість із них погано говорили по-російському і, як стверджували донощики, між собою розмовляли по-польському. Стурбований цим директор звернувся за інформацією до поліції й дізнався, що батьки деяких із його учнів були «неблагонадійними». Тому, не роздумуючи довго, директор вирішив знищити «гніздо малих ос» і видав відповідну інструкцію своїй довіреній особі, учителеві географії, шістдесятирічному Красавцеву.
Мельников викликав Красавцева до Варшави й призначив його на місце вчителя, який після нещасного випадку захворів і подав у відставку. Красавцев, озлоблений самітник, часто шукав забуття в алкоголі. Тому в школі він був дуже неуважним, зосередивши всю свою увагу переважно на виконанні спеціальних доручень Мельникова. Щоб нічого не забути, Красавцев найважливіші вказівки свого начальника записував у блокноті, до якого постійно заглядав під час уроку.
Учні чудово відчували настанови директора та його помічника, тому недвозначна погроза Красавцева викликала в них страх перед останнім у цьому навчальному році уроком географії.
У коридорах школи різко задзеленчав дзвінок. Четвертокласники з полегшенням зітхнули. Вони зайшли до класу й через прочинені двері спостерігали за вчителями, які поспішали на уроки. Красавцева не було. Та ось Юрек Тимовський, який заховався за колоною в коридорі біля сходів, почав подавати рукою тривожні знаки, ніби розпилював дерево. Томек Вільмовський відразу зрозумів умовний знак.
— Бісів Пилка! Усе-таки прийшов, — звернувся він до товаришів, що причаїлися за ним.
Юрек Тимовський вскочив до класу. Розчаровано махнув рукою:
— Пилка вже на сходах. На ходу розстібає плащ і жахливо сопе… Це ж треба, щоб у такий чудовий, сонячний день на людину чигала ганебна поразка…
— Може, не буде так погано. Найважливіше — не занепадати духом, — прошепотів Томек, стискуючи лікоть свого друга.
Схвильовані хлопці швидко займали свої місця. Виняток становив перший учень класу Павлюк, відомий підлабузник, який серед своїх товаришів славився ябедництвом і шпигунством. Йому-то боятися було нічого. Він сидів прямо й зі злостивим задоволенням дивився на збентежених товаришів.
Розхвильований Вільмовський сів за парту поряд із Юреком Тимовським. У нього, власне, не було причин побоюватися за себе. Він учився дуже добре, а географія була його улюбленим предметом. Якби серед більшості вчителів він не користувався репутацією «польського бунтівника», то, напевне, був би першим учнем. Сьогодні він боявся лише за свого друга, якому загрожувала явна небезпека. У школі всі знали, що батько Юрека недавно мав неприємності з поліцією. Він був інструктором верхової їзди в манежі на Литовській вулиці, де, як підозрювала поліція, відбувались таємні зібрання поляків, що готували змову проти царської Росії. За це Мельников уже не раз шкодив Юрекові, та й тепер не було сумніву, що він доручив Красавцеву опіку над ним. Томек товаришував з Юреком і дуже любив його батька. Завдяки добрим стосункам із Тимовськими він користувався в манежі деякими привілеями. У вільний час старший Тимовський навчав хлопців верхової їзди. Як запевняв інструктор, Томек тримався на верховому коні вже досить добре. Хлопець цим надзвичайно пишався. Скромні матеріальні умови опікунів не дозволяли йому надто розважатися. З багатьох міркувань безплатне навчання верхової їзди приносило йому величезне задоволення. Тепер Томек із хвилюванням думав про те, скільки турбот і неприємностей очікує батька Юрека, якщо його син не перейде до наступного класу.
Зі шкільним журналом під пахвою Красавцев зайшов до класу. Досить було лише поглянути, щоб помітити його поганий настрій. Човгаючи ногами, він сів за письмовий стіл, розгорнув на ньому журнал і, щось бурмочучи собі під ніс, почав нервово порпатися в кишенях. Не знаходячи того, що було йому потрібне, сердито морщив чоло. Бачачи це, Юрек Тимовський нахилився до Томека й тихо сказав:
— Зараз буде страшний суд! Мабуть, Пилка знову забув удома свої окуляри…
— Так йому й треба! — також пошепки відповів Томек. — А може, він і записника забув сьогодні…
Однак надії хлопців сповнилися лише наполовину. Саме в цю хвилину вчитель дістав із кишені записник, поклав його перед собою й гнівно стенув плечима: окулярів не знайшов. Якийсь час він шукав щось на сторінках записника, а відтак почав зігнутим пальцем водити по журналу, який лежав перед ним на столі.
