Тільки уявіть повну вулицю людей, що кудись біжать, і грюкання дверей, і бійки за місце у схованці. Уявіть метушню, на дорозі якої раптом постали дошки старого Флетчера, що насилу тримали рівновагу, спираючись на два стільці… це призвело до катастрофічних результатів. Уявіть налякану пару, яку закрутила страшна веремія… Та зрештою безлад і гармидер минувся, і вулиця Айпінга з усіма своїми прикрасами та прапорами знову стала безлюдною, за винятком досі лютого Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, перекинутих полотняних ширм і цілого розсипу солодощів. Зусібіч було чути, як зачинають віконниці та штовхають засуви, і єдине, що нагадувало про присутність людей, — випадковий погляд спідлоба в кутку віконної шибки.
Побивши всі вікна в «Кареті й конях», Невидимець трохи розважився, а потім просунув вуличний ліхтар у вікно вітальні місіс Грибл. І, здається, саме він перерізав телеграфний дріт, що вів до Адердіна, — перерізав якраз навпроти будиночка Гіґінсів. А після цього, як дозволяла його своєрідна особливість, він повністю зник із людських очей, і більше в Айпінгу його не чули, не бачили і не відчували. Він зник назавжди.
Та тільки за дві години дехто ризикнув вийти на спустошену вулицю Айпінга.
Коли почали насуватися сутінки і мешканці Айпінга уже наважувалися боязко визирнути надвір, щоб глянути на уламки свята, невисокий кремезний чоловік у потертому циліндрі у напівтемряві, що огорнула букові ліси, важко простував у напрямі до Бремблгерста. Він ніс три записники, перев’язані декоративною еластичною мотузкою, та пакунок, загорнений у блакитну скатертину. Його червонувате обличчя виказувало переляк і втому; він, здавалося, кудись страшенно поспішає. Його супроводжував голос, але це був не його власний голос, і як перше, чоловік раз у раз здригався від дотику невидимих рук.
— Якщо ви зробите ще хоч один промах, — казав Голос, — якщо ви тільки спробуєте ще хоч раз помилитись…
— Господи! — вигукнув містер Марвел. — У мене плечі й так уже всі в синцях.
— Чесне слово, — мовив Голос, — я вас уб’ю.
— Я не збирався втікати, — сказав Марвел, мало не плачучи. — Присягаюсь, я не хотів. Я просто не знав, куди слід повертати! Як у дідька я міг здогадатися про той клятий поворот? Зі мною і так жорстоко повелись…
— А якщо не порозумнішаєте, буде ще гірше, — сказав Голос, і містер Марвел різко замовк. Він надув щоки, і в його погляді зринув відчай.
— Це й так погано, що я дозволив цим міщукам дізнатися про мій секрет, та бракувало тільки, щоб ви зникли з моїми записниками! Декому пощастило, що вони спромоглись утекти! І що ми маємо тепер… Раніше ніхто не знав, що я невидимий! І що мені тепер робити?
— А мені що робити? — запитав Марвел sotto voce.
— Я про це й кажу. Тепер про це ще й у газетах напишуть! І всі мене шукатимуть; відтепер усі будуть насторожі… — Голос вибухнув бурхливою лайкою і замовк.
Містер Марвел іще більше впав у розпач, і його кроки сповільнились.
— Покваптеся! — звелів Голос.
Поміж червонуватими плямами обличчя містера Марвела набуло сіруватого відтінку.
— Не впустіть записників, бовдуре, — мовив Голос, швидко наздоганяючи свого співрозмовника. — Справа в тому, — вів далі Голос, — що я повинен скористатись вами… Знаряддя з вас жалюгідне, але я мушу.
— Я мізерне знаряддя, — мовив Марвел.
— Так, — погодився Голос.
— Я найгірше знаряддя з усіх можливих, — сказав Марвел. — Я не сильний, — промовив він після прикрої тиші. — Зовсім не сильний, — повторив він.
— Ні?
— І серце у мене слабке. Тепер це неважливо… я, звісно, виплутався… але чесне слово! Я мало не впав.
— Ну?
— Мені бракує нервів і снаги зробити те, що ви наказуєте.
— Я заохочуватиму вас.
— Краще не треба. Я не хочу зіпсувати ваші плани… бо можу — просто через переляк чи безталанність.
— Для вас краще, щоб цього не трапилося, — сказав Голос тихо, але з притиском.
— Ліпше б мені не жити, — зронив Марвел. — Це несправедливо, — додав він, — ви повинні погодитися, що… Мені здається, я маю право…
— Вперед! — наказав Голос.
Містер Марвел прискорив ходу, і деякий час вони знову йшли в тиші.
— Це страшенно важко, — мовив містер Марвел.
Але це було безрезультатно. Тоді він спробував змінити підхід.
— І що я з цього маю? — знову почав він тоном нестерпної образи.
— О! Замовкніть! — вигукнув Голос несподівано різко. — Я добре про вас подбаю. Ви тільки робіть те, що вам велять. Ви впораєтеся. Так, ви бовдур, але у вас вийде…
— Я вам кажу, пане, я не пасую для цього. Я кажу з усією повагою до вас, але…
— Якщо ви не замовкнете, я знову викручу вам зап’ясток, — сказав Невидимець. — Я маю подумати.
Незабаром поміж дерев з’явились видовжені промені світла, і в сутінках невиразно вималювалася квадратна вежа церкви.
— Я триматиму руку у вас на плечі, — сказав Голос, — поки ми перетинатимемо містечко. Весь час ідіть прямо, і ні яких безглуздих учинків. Інакше вам буде гірше.
— Я знаю, — зітхнув містер Марвел, — добре знаю.
І нещасний чоловік у старому циліндрі попрямував вуличкою невеликого містечка зі своєю ношею і згодом зник у темряві, залишивши позаду освітлені вікна.
О десятій годині наступного ранку містер Марвел був і досі непоголений, брудний і весь у бруді після довгої подорожі. Він сидів на лавиці у дворі невеликого заїжджого двору на околиці Порт-Стоу і, прилаштувавши біля себе записник, заклав руки в кишені; на вигляд він був дуже стомлений, знервований і почувався ніяково, і час від часу надував щоки. Записники, що лежали біля нього, були перев’язані мотузкою. Пакунок він залишив у сосновому бору, по той бік Бремблгерсту, згідно зі зміненими планами Невидимця. Містер Марвел сидів на лавиці, і хоч його й ніхто не помічав, його тривога не минала і була близькою до гарячки. Він нервово щось бурмотів і постійно сував руки по своїх численних кишенях.
Він просидів майже годину, коли якийсь літній моряк з газетою в руці вийшов із готелю і присів біля нього.
— Гарний сьогодні день, — сказав моряк.
Містер Марвел побіжно на нього глянув, і в його очах майнуло щось дуже схоже на переляк.
— Дуже, — промовив він.
— Саме підходяща погода для цієї пори року, — сказав моряк тоном, що не допускає заперечень.
— Цілком, — сказав містер Марвел.
Моряк вийняв зубочистку і декілька хвилин був зайнятий нею. Тим часом очі його не були нічим зайняті, і він міг роздивлятися запорошеного містера Марвела і записники, що лежали біля нього. Коли він підходив до містера Марвела, то чув звук, схожий на дзвін монет у кишені. Він був уражений контрастом між виглядом містера Марвела й цим натяком на достаток. Та незабаром він подумки знову повернувся до теми, яка зацікавила його раніше.
— Книжки? — зненацька запитав він, покінчивши зі своєю зубочисткою.
Містер Марвел здригнувся і кинув на записники погляд.
— О так, — сказав він. — Так, це книжки.
— У книжках можна знайти багато незвичайних речей, — мовив моряк.
— Я вам вірю, — сказав містер Марвел.
— І за їх межами також, — вів далі моряк.
— Це також правда, — мовив містер Марвел. Він зиркнув на свого співрозмовника, а потім побіжно його оглянув.
— Наприклад, про незвичайні речі пишуть у газетах, — додав моряк.
— Так, пишуть.
— От і в цій газеті, — сказав моряк.
— Та ну! — мугикнув Марвел.
— Є тут одна стаття, — почав моряк, затримавши рішучий і допитливий погляд на містері Марвелі, — в якій розповідається про Невидимця, наприклад.
Містер Марвел скривився, почухав щоки і відчув, як у нього почервоніли вуха.
— І що ж там пишуть? — тихо запитав він. — Це трапилось в Австрії чи в Америці?
— А от і не вгадали, — сказав моряк. — Тут, у нас.
— О Господи! — вигукнув Марвел, підскочивши.
— Коли я кажу «тут», — сказав моряк, щоб заспокоїти містера Марвела, — я, звісно, не маю на увазі саме це місто, а десь неподалік.
— Невидимець! — вигукнув містер Марвел. — І що ж він робить?
— Усе, — сказав моряк, стежачи за Марвелом, і додав, — усі ті кляті речі.
— Я вже чотири дні не читав газет, — мовив Марвел.
— Айпінг — ось місце, з якого він почав, — сказав моряк.
— Справді? — поцікавився містер Марвел.
— Усе почалося саме там. І, здається, ніхто не знає, звідки він з’явився. Ось воно: «Незвичайна історія з Айпінга». В газеті пишуть, що свідчення дуже дивні.
— О Боже! — вигукнув містер Марвел.
— Тоді, виходить, що й уся історія дивна. Свідками були якийсь священик і лікар, котрі запевняють, що ясно його бачили, чи, вірніше, не бачили. Він зупинився, як тут пишуть, у готелі «Карета й коні», і здавалось, ніхто й не підозрював про його проблему, аж до сварки в готелі, коли, як пишуть, він порвав усі бинти на голові. І тільки потому помітили, що голова в нього невидима. Одразу було вжито всіх заходів, щоб узяти його під варту, але він, скинувши весь одяг, як тут пишеться, спромігся втекти, от тільки після відчайдушної боротьби, під час якої він завдав серйозних ушкоджень, як пишуть, нашому достойному і вправному полісмену, містеру Д. Е. Джеферсу. Досить відверта історія, чи не так? Імена і все таке.
— О Господи! — зронив містер Марвел, нервово роззираючись і намагаючись на дотик порахувати монети у себе кишені; на думку йому спала одна незвична ідея. — Звучить неймовірно.
— Еге ж? Просто немислимо, як на мене. Ніколи раніше не чув про невидимців, але за наших часів можна почути безліч надзвичайних речей, що…
— Оце і все, що він накоїв? — запитав Марвел, намагаючись удавати спокій.
— Хіба цього не досить? — сказав моряк.
— І він раптово не повертався? — запитав Марвел. — Просто втік і все?
— І все! — сказав моряк. — Та хіба ж цього не достатньо?
— Цілком достатньо, — підтвердив Марвел.
— Я також гадаю, що цього достатньо, — сказав моряк. — Звісно, що цього достатньо.
— А з ним не було якогось приятеля… про це нічого не пишуть? — стривожено запитав містер Марвел.
— Такого, як він, навіть одного, більш ніж достатньо… — відповів моряк. — Ні, дякувати Богу, пишуть, що не було.
І він повільно похитав головою.
— Я завжди ніяковію, тільки-но подумаю, як отой чоловік біжить через містечко! Зараз він на волі, і з певних доказів можна припускати, що він прямує до Порт-Стоу, принаймні це, гадаю, вони мають на увазі. І, як бачите, ми якраз тут!
Цього разу ніякого американського дива. І тільки уявіть, що він може накоїти! А раптом він вип’є зайвого і вирішить напасти на вас? Припустімо, він хоче когось пограбувати… хто може йому завадити? Він може зайти в чужу домівку, може грабувати, пройти через поліційний кордон йому було б так само легко, як нам з вами — втекти від сліпця! Навіть іще легше! Я чув, у сліпих дуже тонкий слух. А якби він ще й побачив своє улюблене спиртне…
— Звісно, у нього величезна перевага, — сказав містер Марвел. — І… що ж…
— Ви маєте рацію, — сказав моряк. — У нього справді є перевага.
Весь цей час містер Марвел уважно роззирався навсібіч, дослухаючись до слабких кроків і намагаючись виявити непомітні рухи. Здавалось, він обмірковує якесь важливе рішення. Він кашлянув, затулившись рукою.
Далі знову озирнувся, дослухався, нахилився до моряка і понизив голос:
— Справа в тому, що я випадково дещо знаю про цього Невидимця. З особистих джерел.
— О! — вигукнув моряк, зацікавлений. — Ви?
— Так, — сказав містер Марвел. — Я.
— Справді! — сказав моряк. — І можу я запитати…
— Ви будете вражені, — сказав містер Марвел, затулившись долонею. — Це приголомшливо.
— Дійсно! — вигукнув моряк.
— Річ у тому, — нетерпляче розпочав містер Марвел конфіденційним півголосом. Але несподівано вираз його обличчя дивовижно змінився. — Ой! — зойкнув він. І вимушено підвівся. Його обличчя виказувало фізичне страждання. — Гей! — вигукнув він.
