— Я залишив невеликий багаж, — сказав гість, — на станції Бремблгерст…

І запитав, чи не міг би хтось доправити його сюди. Вислухавши пояснення господині, він, виявляючи вдячність, уклонився своєю перев’язаною головою досить увічливо.

— Завтра? — перепитав він. — Швидшої доставки немає?

І дуже засмутився, коли вона відповіла:

— Ні.

— Ви точно в цьому впевнені? Можливо, знайшлась би якась людина, що з’їздила б на станцію з візком?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись розвинути бодай подобу бесіди.

— За містом дорога крута, пане, — пояснила вона на його запитання про багаж, а потім, хапаючись за можливість, сказала: — Якось, понад рік тому, там перекинувся екіпаж. Загинули джентльмен з кучером. Нещасні випадки трапляються вмить, авжеж, пане?

Але втримати увагу відвідувача було не так легко.

— Так, трапляються, — промовив він крізь шарф, спокійно дивлячись на неї своїми непроникними окулярами.

— А потім потрібно чимало часу, щоб усе знову стало на свої місця, чи не так?.. Якось син моєї сестри, Том, порізав руку косою, спіткнувшись об неї у полі, і чесне слово, пане, три місяці він ходив із перев’язаною рукою. В це важко повірити. Після цього я жахаюся самого вигляду коси.

— Я цілком вас розумію, — сказав відвідувач.

— Одного разу він навіть злякався, що доведеться робити операцію… у такому поганому стані він був, пане.

Відвідувач раптово засміявся, і здалось, він намагається придушити сміх і потамувати його в собі.

— Справді? — зронив він.

— Так, пане. І нічого смішного я тут не бачу, особливо для тих, кому доводилося його доглядати. От хоч би й мені, тому що в сестри і так було достатньо клопотів з малечею. Потрібно було весь час то зав’язувати, то розв’язувати йому руку. Отож, насмілюсь я сказати, пане…

— Ви б не принесли мені сірників? — запитав раптово приїжджий. — У мене люлька гасне.

Місіс Гол нагло замовкла. Очевидно, що після всього, що вона йому розповіла, з його боку це було грубо — так її уривати. На мить вона аж роззявила рота, але потім згадала про два соверени. Отож вона пішла по сірники.

— Дякую, — коротко кинув він, коли вона поклала їх на стіл, і знову обернувся до вікна, задивившись у шибку. Все це загалом бентежило. Зрозуміло, що він був чутливим до теми про операції та перев’язки. Зрештою господиня так і не насмілилася нічого сказати. Однак така різкість роздратувала її, і Міллі того дня велося несолодко.

Відвідувач не виходив з вітальні до четвертої години, навіть не намагаючись вибачитися за те, що завадив господині висловитися. Весь той час у кімнаті майже постійно панувала тиша; здавалося, він просто сидів у темряві, яка повільно насувалася, курив при світлі коминка… можливо, дрімав.

Раз чи двічі допитливий слухач міг почути, як він підкидає вугілля, а потім хвилин зо п’ять чулося, як він ходить кімнатою. Здавалось, ніби він розмовляє сам із собою. Потім він знову сів, і долинуло рипіння крісла.

Розділ ІІ
Перші враження містера Тедді Генфрі

О четвертій годині, коли було вже досить темно і місіс Гол набиралася сміливості, щоб зайти до кімнати свого гостя і запитати його, чи не бажає він чаю, Тедді Генфрі, годинникар, зайшов у буфет.

— Місіс Гол, — сказав він, — що за жахлива погода для тонких черевиків!

Надворі ще густіше падав сніг.

Місіс Гол погодилась і помітила, що портфель при ньому.

— Якщо вже ви тут, містере Тедді, — сказала вона, — я була б дуже рада, якби ви подивились отой старий годинник у вітальні. Він ходить і б’є добре, але годинна стрілка весь час указує на шосту.

Підвівши його до дверей у вітальні, вона злегка постукала і ввійшла.

Відчинивши двері, вона побачила, що її відвідувач сидить у кріслі перед коминком і, здавалося, дрімає, схиливши забинтовану голову набік. Єдиним джерелом світла в кімнаті був червоний жар від полум’я (від чого очі гостя світились, як сигнальні вогні на залізниці, але обличчя залишалось у тіні) та останнє сіреньке денне світло, що просочувалось у кімнату крізь відчинені двері. Коли господиня запалила лампу на буфеті, все почервоніло, потемніло й стало геть невиразним, бо лампа сліпила очі. Але на мить господині здалося, що чоловік, на якого вона дивилась, має величезний широко розтулений рот… широкий і неймовірний рот, що проковтнув цілу нижню частину його обличчя. Це було миттєве відчуття: перев’язана білим голова, потворні витріщені очі — і це величезне позіхання. Потім чоловік заворушився, підвівся в кріслі й підніс до обличчя руку. Місіс Гол ширше розчахнула двері, щоб у кімнаті стало ясніше, — так вона краще бачила гостя. Він досі затуляв обличчя шарфом, як перед цим серветкою. І вона вирішила, що тіні її обманули.

— Ви не проти, пане, якщо цей чоловік перевірить годинник? — запитала вона, поборовши миттєвий шок.

— Перевірить годинник? — сказав гість, сонно роззираючись і промовляючи з-під руки, а потім, прогнавши дрімоту, додав: — Звісна річ.

Місіс Гол вийшла по лампу, і він також підвівся і потягнувся. Коли стало світліше, містер Тедді Генфрі опинився віч-на-віч із забинтованою людиною. Він був, за його власними словами, «приголомшений».

— Доброго дня, — сказав незнайомець, роздивляючись його, як пізніше розповів містер Генфрі, «як омар», — такими живими видавалися темні окуляри.

— Сподіваюсь, я вас не потурбував, — сказав містер Генфрі.

— Ну що ви, ні, — відповів незнайомець. — Хоч я й розумію, — мовив він, обернувшись до місіс Гол, — що ця кімната призначалася тільки для мого особистого користування.

— Я подумала, пане, — сказала місіс Гол, — ви захочете, щоб годинник…

— Звісно, — сказав незнайомець, — неодмінно… але, як правило, я люблю бути на самоті, щоб мене не турбували… Але я справді радий, що годинник відремонтують, — сказав він, побачивши певне вагання у поведінці містера Генфрі. — Дуже радий.

Містер Генфрі збирався вибачитись і відсмикнути руку, але ці слова заспокоїли його. Незнайомець відвернувся од коминка і заклав руки за спину.

— Коли годинник буде полагоджений, я б хотів трохи чаю. Але не раніше, — сказав він.

Місіс Гол саме збиралася вийти з кімнати, цього разу вона не хотіла заводити розмов, оскільки не бажала, щоб її знову різко обірвали, та ще й перед містером Генфрі, — коли її гість запитав, чи домовилась вона про доставку його багажу зі станції Бремблгерст. Вона відповіла, що поштар уже про це знає і завтра посильний привезе речі.

— Ви впевнені, що раніше ніяк не вийде? — перепитав він.

— Упевнена, — з відвертою байдужістю відповіла місіс Гол.

— Здається, потрібно було одразу пояснити, хто я такий, але я був занадто стомлений і сильно змерз, — додав він. — Я дослідник.

— Та невже, — сказала вражена місіс Гол.

— І мої інструменти і пристрої — саме в багажі.

— О так, це справді дуже важливі речі, — мовила місіс Гол.

— Тому, гадаю, зрозуміло, чому я так цим стурбований.

— Певна річ, пане.

— Причиною мого приїзду в Айпінг, — вів далі він із притиском, — було… бажання самотності. Я не хочу, щоб мене турбували, коли я працюю. І крім цього, нещасний випадок…

— Я так і подумала, — сказала місіс Гол упівголоса.

— …вимагає певної ізольованості. Мої очі… вони дуже слабкі… іноді так болять, що це змушує мене годинами сидіти в темряві. Я замикаю двері. Інколи… час від часу. Не завжди, певна річ. У такі хвилини навіть незначне порушення спокою, прихід незнайомця стають джерелом нестерпного роздратування для мене… Сподіваюсь, ви правильно зрозумієте мене.