— Фу! — заволав Гол, відскакуючи від собаки, оскільки в таких ситуаціях він не був героєм, а Фіренсайд закричав:

— Лежати! — і вхопився за батіг.

А далі вони побачили, як собака, почувши хльоскання батога, розціпив зуби й відпустив руку, відстрибнув убік — і вчепився незнайомцю в ногу, миттю подерши штани. Нарешті Фіренсайд уперіщив собаку тонким кінцем батога, і той, заскавучавши від переляку, відстрибнув і забився під колеса візка. Вся ця веремія не тривала й півхвилини. Ніхто не говорив — усі кричали. Незнайомець швидко глянув на свою подерту рукавичку і на ногу, хотів нахилитися до ноги, але передумав, розвернувся і хутко рушив до готелю. Чути було, як він стрімголов летить коридором і піднімається дерев’яними сходами до спальні.

— От тварюка! — сердито промовив Фіренсайд, злізаючи з візка з батогом у руці, поки собака спостерігав за ним з-за колеса. — Ходи сюди! — гукнув Фіренсайд. — А то начувайся!..

Гол стояв, роззявивши рота.

— Собака його покусав, — нарешті мовив Гол. — Я краще піду і подивлюсь, як він там, — і він побіг за незнайомцем.

У коридорі він зустрів місіс Гол. — Собака візника вкусив незнайомця, — кинув він.

Й одразу пішов сходами нагору. Двері в кімнату гостя не були замкненені, отож він легенько постукав і без жодних церемоній зайшов усередину, бо від природи був схильний до співчуття.

Жалюзі були опущені, і тому в кімнаті панувала темрява. У Гола перед очима майнуло щось дивне, і здалось, ніби йому махає рука без кисті. Обличчя з трьома невизначеними цятками на білому тлі нагадувало квіти братків. Потім Гола сильно вдарили в груди, виштовхнувши геть, і двері грюкнули йому в обличчя і замкнулись. Усе трапилося так швидко, що в нього навіть не було часу збагнути, що ж сталося. Мигтіння незрозумілих тіней, удар і поштовх. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику, дивуючись, що ж він насправді тільки-но побачив.

За декілька хвилин він повернувся до невеликого гурту людей, що зібрались у дворі біля готелю. Там був Фіренсайд, який уже вдруге розповідав свою історію; там була місіс Гол, котра заявляла, що собака не має права кусати її гостей; був там і Гакстер, торговець, із сотнею запитань; і Сенді Веджерс, неупереджений коваль; усі вони, окрім жінок і дітей, безглуздо торочили: «Хай би спробував мене вкусити»; «Не можна тримати таких собак»; «А чому ж він його вкусив?» тощо, тощо.

Містер Гол дивився на них зі сходів і все чув. Усе, що сталось нагорі, вже не здавалося йому таким неймовірним. Крім того, у нього був надто обмежений словниковий запас, щоб він міг висловити свої емоції.

— Він каже, що йому нічого не потрібно, — відповів Гол на запитання своєї дружини. — Нумо краще занесімо його багаж до хати.

— Йому ліпше одразу припекти рану, — сказав містер Гакстер, — особливо якщо там і так уже запалення.

— А я б застрелила собаку, — сказала жінка з натовпу.

Зненацька собака знову загарчав.

— Заносьте багаж, — крикнув із дверей розлючений голос: на порозі стояв закутаний незнайомець із піднятим коміром і опущеними крисами капелюха. — Що швидше ви занесете все це всередину, то ліпше мені стане.

Хтось із вуличних зівак помітив, що він переодягнув штани і рукавиці.

— Ви не поранилися, пане? — запитав Фіренсайд. — Мені дуже прикро, що так сталось…

— Анітрохи, — відповів незнайомець. — Шкіра не прокушена. Покваптеся з моїм багажем.

А тоді, як запевняє містер Гол, він вилаявся.

Першу скриню за вказівками гостя занесли у вітальню, і незнайомець із незвичайним запалом кинувся до неї. Він почав розпаковувати її, розкидаючи солому, зовсім не дбаючи про килим місіс Гол. Він виймав з цієї скрині пляшки: маленькі товстенькі пляшки з якимось порошком усередині, маленькі тоненькі пляшки, наповнені білою й кольоровою рідиною, вигнуті блакитні пляшки з етикеткою «Отрута», округлі пляшки з тонкими шийками, великі скляні білі й зелені пляшки, пляшки зі скляними пробками і матовими ярликами, пляшки з тоненькими пробками, пляшки з великими пробками, винні пляшки, пляшки для прованської олії, — незнайомець складав їх рядком на комод, на коминок, на стіл під вікном, на підлогу, на книжкову полицю… всюди. Аптека у Бремблгерсті не могла би похвалитись і половиною таких пляшечок. Це було справжнє видовище. Одна по одній скрині вивергали пляшки, аж доки всі шість не спорожніли, а стіл весь укрився соломою; крім пляшок, у скринях було ще декілька пробірок і старанно спаковані терези.

Тільки-но всі валізи були розпаковані, незнайомець підійшов до вікна і почав працювати, анітрохи не переймаючись тим, що все довкола в соломі, що коминок згас, коробка з книжками досі на подвір’ї, а його речі й решта багажу нагорі.

Коли місіс Гол принесла йому обід, він уже настільки заглибився в роботу, виливаючи маленькі краплини з пляшок у пробірки, що нічого не чув, аж поки вона не винесла більшу частину соломи і не гримнула тацю на стіл — гучніше, ніж зазвичай, бо побачила, в якому стані підлога. Тільки тоді він трохи повернув голову — і знову відвернувся. Але вона встигла помітити, що він зняв окуляри; вони лежали біля нього на столі, і їй здалося, що його очні западини незвичайно порожні. Чоловік знову одягнув окуляри, обернувся і поглянув на неї. Вона збиралася поскаржитися з приводу соломи на підлозі, але він її випередив.

— Я б не хотів, щоб ви заходили, не постукавши, — сказав він з надзвичайним роздратуванням — досить характерним для нього.

— Я постукала, але, мабуть…

— Можливо, ви й постукали. Але в моїх дослідженнях… дуже термінових і необхідних дослідженнях… найменше втручання, рипіння дверей… я мушу вас попросити…

— Неодмінно, пане. Ви можете будь-коли зачинитись, якщо потрібно.

— Дуже гарна ідея, — сказав незнайомець.

— Ця солома, якщо я насмілюся зауважити, пане…

— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її в рахунок, — і він буркнув щось, схоже на лайку.

Він був такий дивний у ту мить, такий агресивний і запальний, із пляшкою в одній руці та пробіркою в другій, що місіс Гол почувалася цілковито збентеженою. Але вона була непохитною жінкою.

— Я б хотіла знати, пане, що, у вашому розумінні…

— Шилінг… запишіть один шилінг. Цього, гадаю, достатньо?

— Нехай і так, — мовила вона, розстеляючи на столі скатертину, — звісно, якщо ви задоволені…

Він відвернувся до неї спиною.

Весь пообідній час він працював за замкненими дверима і, як заявляє місіс Гол, майже весь час у тиші. Але один раз вона почула якийсь поштовх і дзвін пляшок, ніби щось вдарилось об стіл, і розбиті пляшки з гуркотом полетіли додолу. Потому в кімнаті почулися швидкі кроки. Побоюючись, що «щось трапилось», вона підійшла до дверей і дослухалася.

— Не можу більше! — скаженів незнайомець. — Не можу! Триста тисяч, чотириста тисяч! Величезна кількість! Усе брехня! Так може тривати все життя!.. Терпіння!.. Дійсно, терпіння! Дурень! Дурень!

З буфету долинув якийсь шум, здається, хтось увійшов, і місіс Гол дуже неохоче попрямувала туди, не дослухавши продовження монологу. Коли вона повернулась, у кімнаті знову панувала тиша, за винятком слабкого порипування стільця та дзенькоту пляшки час від часу. Все минулось, і незнайомець продовжував свою роботу.

Коли вона принесла йому чай, то побачила розбите скло у кутку кімнати, під дзеркалом, і золотисту пляму, котру він, вочевидь, намагався недбало затерти. Це враз привернуло її увагу.

— Запишіть це в рахунок, — несподівано промовив гість. — І заради Бога, не турбуйте мене! Якщо є якісь збитки, просто записуйте їх у рахунок, — і він продовжив робити позначки в переліку і записувати щось у зошит, що лежав перед ним.

* * *

— Я скажу тобі дещо, — таємниче сказав Фіренсайд. Пообідній час уже давно минув, і вони сиділи в невеличкому буфеті.

— Ну? — запитав Тедді Генфрі.

— Цей хлопець, про якого ти кажеш, той, кого вкусив мій собака… Коротше кажучи, він темношкірий. Принаймні його ноги. Я це побачив крізь дірки, коли в нього були подерті штани і рукавиця. От, наприклад, ти, напевно, очікував би побачити щось рожевувате, чи не так? А там такого нічого не було. Одна чорнота. Я кажу тобі, він чорний, як мій капелюх.