Кас, місцевий лікар-терапевт, згорав від цікавості. Бинти збуджували його професійний інтерес, а розповідь про тисячу і одну пляшку викликала заздрість. Майже весь квітень і травень він домагався можливості порозмовляти з незнайомцем, і нарешті, після Трійці, уже не витримав і використав як привід підписний лист на підтримку місцевої медсестри. Він був здивований, коли з’ясував, що навіть містер Гол не знає імені свого пожильця.
— Він називав ім’я, — мовила місіс Гол (це твердження було цілковитою вигадкою), — але я його не розчула.
Вона теж гадала, що не знати імені гостя — надто вже дивно.
Кас відчинив двері вітальні й увійшов. Звідти почулась не цілком виразна лайка.
— Пробачте за вторгнення, — почав Кас — і двері зачинились, позбавивши місіс Гол можливості почути розмову.
Наступні десять хвилин вона чула шепіт, потім здивований вигук, тупіт ніг, гуркіт перекинутого стільця, регіт, швидкі кроки до дверей — і з’явився смертельно блідий Кас, який невидющим поглядом озирався через плече. Він залишив двері до вітальні розчахнутими і, так і не глянувши на місіс Гол, перетнув передпокій і спустився сходами вниз, а тоді долинули його квапливі кроки по дорозі. Капелюх він ніс у руці. Місіс Гол стояла на порозі, дивлячись на відчинені двері вітальні. Потім долинув тихий сміх незнайомця, а згодом і його кроки. З того місця, де вона стояла, вона не могла розгледіти його обличчя. Двері вітальні грюкнули, і в будинку знову стало тихо.
А Кас пішов просто в містечко, щоб зустрітися з Бантингом, священиком.
— Я збожеволів? — раптово почав розмову Кас, зайшовши в невеликий убогий кабінет. — Я схожий на психічно хворого?
— Та що ж трапилося? — запитав священик, поклавши черепашку замість прес-пап’є на чисті аркуші для наступної проповіді.
— То й чоловік у готелі…
— Ну?
— Дайте мені щось випити, — вимовив Кас і сів.
Заспокоївши нерви чаркою дешевого хересу (єдиного напою, що був у наявності у доброго священика), він розповів про свою бесіду з незнайомцем.
— Я ступив у вітальню, — говорив він, важко дихаючи, — і попросив підписатись на підтримку медсестри. Коли я ввійшов, той заховав руки в кишені і, згорбившись, сів у крісло. Пирхнув носом. Я сказав, що чув, ніби він цікавиться наукою. Він відповів: «Так». Знову пирхнув. Пирхав весь час; вочевидь, нещодавно застудився. І не дивно — отак закутуватись! Я продовжив розповідати про медичну сестру і весь час роздивлявся кімнату. Пляшки… хімікати… повсюди. Терези, пробірки на підставках, і запах… вечірнього первоцвіту. Чи підписався він? Сказав, що поміркує. Потім я запитав його рішуче, чи займається він дослідницькою діяльністю. Він відповів: «Так». «Тривале дослідження?» Він вибухнув: «Занадто тривале!» Я сказав: «Ох…» — і залунали образи. То й чоловік був і до того сердитий, а від мого запитання він просто скипів від обурення. Виявляється, йому виписали рецепт, дуже цінний рецепт… «Рецепт? — запитав я. — На ліки?» «Чорт забирай! Що ти винюхуєш?» Я вибачився. Він зневажливо пирхнув і кашлянув. Потім провадив: він тільки раз прочитав рецепт — п’ять інгредієнтів, поклав аркуш на стіл і відвернувся. З вікна дмухнув вітер і підхопив папірець. То й із шелестом злетів. Чоловік пояснив, що працював тоді в кімнаті з відкритим коминком… І тут побачив блимання: рецепт загорівся і майнув угору. Він кинувся за папірцем, але той устиг шмигнути в димар… От! І саме в цю мить, щоб проілюструвати оповідь, він підняв руку.
— Ну?
— А руки нема… тільки порожній рукав. О Боже! Я подумав: оце так каліцтво! В нього дерев’яна рука, і він її просто зняв. Потім я подумав, щось тут не так. Що за чортівня тримає отой рукав, якщо всередині нічого немає? Я вам кажу, всередині не було нічого. Аж до суглоба не було нічого. Я бачив аж до ліктя, і видно було, що проріз у тканині світиться наскрізь… «Боже милосердний!» — вигукнув я. І тут він зупинився. Пильно поглянув на мене своїми чорними окулярами, потім зиркнув у рукав…
— Ну?
— От і все. Далі він не промовив і слова, тільки люто подивився — і швидко запхав рукав назад у кишеню. «На чому я зупинився? — запитав він. — Здається, на тому, що рецепт загорівся?» І він кашлянув. «Як, у біса, ви можете рухати порожнім рукавом?» — запитав я. «Порожнім рукавом?» «Так, — сказав я, — порожнім рукавом…» «Порожнім? Ви упевнені?» — він одразу ж устав. Я також підвівся. Він зробив три дуже повільні кроки, наблизившись до мене мало не впритул. Злісно пирхнув. Я не відступив, і нехай мене повісять, якщо отієї забинтованої макітри й отих окулярів — коли вони повільно до тебе наближаються — не достатньо, аби позбавити духу будь-кого… «Ви сказали, що рукав порожній?» — перепитав він. «Певна річ», — сказав я. Він на мене витріщився. Потім знову, дуже повільно, витягнув з кишені свій рукав і простягнув до мене, ніби знову мені показуючи. Він робив це дуже, дуже повільно. Я поглянув на руку. Здалося, це тривало вічність. «Ну… — мовив я, відкашлявшись, — він порожній». Потрібно було щось сказати. Мені вже ставало страшно. Я міг зазирнути всередину порожнього рукава. Він простягнув руку до мене, повільно, повільно… ось так… аж доки манжет опинився за шість дюймів від мого обличчя. Дивна річ бачити, як порожній рукав отак до тебе наближається! А потім…
— Ну?
— Щось… на дотик схоже на вказівний і великий пальці… ущипнуло мене за ніс.
Бантинг засміявся.
— Але ж там нічого не було! — вигукнув Кас, і його голос зірвався на крик на слові «було». — Звісно, вам зараз смішно, але кажу вам, я був такий переляканий, що вдарив по його манжету, розвернувся і вибіг геть із кімнати. Я залишив його…
Кас затнувся. Понад усякий сумнів, його паніка була щирою. Він безпорадно обернувся і взяв другу чарку чудового хересу.
— Коли я вдарив по його манжету, — знову заговорив Кас, — я відчув, ніби вдарив по справжній руці. Але руки не було! Не було й тіні руки!
Містер Бантинг замислився. Підозріло поглянув на Каса.
— Це найдивовижніша історія з усіх, що я чув, — сказав він. Він і справді на вигляд був дуже мудрим і поважним. — Це справді, — додав містер Бантинг розсудливо, — найдивовижніша історія.
Факти про крадіжку в будинку священика дійшли до нас, головним чином, через самого священика та його дружину. Це трапилось у понеділок після Трійці, в день, коли в Айпінгу місцевий клуб проводить щорічні святкування. Місіс Бантинг прокинулась раптово в тиші, коли ще й не розвидніло, і їй здалось, ніби двері спальні відчинились і зачинились. Спочатку вона не одразу збудила чоловіка, а сіла в ліжку і почала дослухатись. І виразно почула, як хтось ходить будинком — прямує з сусідньої кімнати коридором до сходів. Тільки-но вона в цьому переконалась, то якомога тихіше розбудила преподобного містера Бантинга. Він не вмикав світла, а, одягнувши на ніс окуляри, а на себе — халат дружини і кімнатні пантофлі, вийшов на сходовий майданчик і дослýхався. Було доволі чітко чути, як хтось на нижньому поверсі шукає щось у столі в кабінеті. Потім долинуло гучне чхання. Містер Бантинг повернувся в спальню і, озброївшись коцюбою, якомога тихіше спустився сходами. Місіс Бантинг стала нагорі сходів.
Була приблизно четверта ранку, і темрява ночі вже розсіювалася. У передпокої виднілося слабке мерехтіння, але дверний отвір у кабінет видавався неприступно чорним. Ніщо не порушувало тиші, окрім слабкого порипування сходів під ногами містера Бантинга і легких рухів у кабінеті. Потім щось тріснуло, відчинилася шухляда, і почулось шарудіння паперів. Далі лайка, і в кабінеті запалили сірник, від чого простір наповнився жовтавим світлом. Містер Бантинг був уже в передпокої і крізь щілину у дверях міг розгледіти письмовий стіл, висунуту шухляду і свічку, запалену на столі. Але він не зміг побачити грабіжника. Отак він стояв у передпокої, не вирішивши, як йому діяти далі, а місіс Бантинг із білим від страху й настороженим обличчям повільно сповзала сходами, щоб приєднатись до чоловіка. Тільки одна річ підтримувала відвагу містера Бантинга — це переконання, що грабіжником є мешканець містечка.
Вони почули дзвін монет і зрозуміли, що грабіжник знайшов їхні запаси золота, що загалом складали два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук додав містеру Бантингу хоробрості для раптової дії. Міцно стиснувши в руках коцюбу, він рушив у кімнату. Місіс Бантинг ішла назирці.
