А в будинку, у штучній темряві вітальні, в яку проникав тільки один тоненький сонячний промінь, незнайомець, як ми можемо припускати, голодний і страшний, закутаний у незручний і занадто теплий одяг, дивився крізь свої темні окуляри на папір, щось обмірковуючи, або бряжчав своїми маленькими брудними пляшками, а іноді люто лаявся на хлопчаків, що галасували за шибкою. В кутку біля коминка лежали уламки півдюжини розбитих пляшок, і повітря псував ядучий запах хлору. Ось і все, що ми знаємо про те, щó можна було почути, а згодом і побачити в кімнаті.
Опівдні незнайомець зненацька прочинив двері вітальні й витріщився на трьох чи чотирьох людей у буфеті.
— Місіс Гол! — покликав він. Хтось неохоче пішов по місіс Гол.
За декілька хвилин господиня з’явилася, трохи задихана, але вельми сердита через те, що її покликали. Гола досі не було. Обміркувавши ситуацію, вона ввійшла, тримаючи в руках маленьку тацю з неоплаченим рахунком.
— Ви хочете оплатити свій рахунок, пане? — запитала вона.
— Чому мені не принесли сніданок? Чому ви не приготували мені їжу і не відповідали на мій дзвінок? Чи ви гадаєте, що я і без їжі можу жити?
— А чому ви не оплатили мій рахунок? — запитала місіс Гол. — Ось що я хочу знати.
— Три дні тому я вам сказав, що чекаю на грошовий переказ.
— А я вам сказала два дні тому, що не збираюся чекати ніяких переказів. І нема чого обурюватися через сніданок, якщо вже п’ять днів рахунки не оплачені.
Незнайомець коротко, але палко вилаявся.
— Ге й там, спокійніше! — почулося з буфету.
— І я була б вам дуже вдячна, пане, якби свої лайки ви тримали при собі, — сказала місіс Гол.
Незнайомець іще більше, ніж зазвичай, нагадував сердиту водолазну маску. В буфеті всі відчули, що місіс Гол має над нам перевагу. Це засвідчили і його наступні слова.
— Послухайте, добра пані… — почав він.
— Ніяка я вам не добра пані, — огризнулась місіс Гол.
— Як я вже вам сказав, грошовий переказ ще не надійшов…
— Ото ще переказ! — відтяла місіс Гол.
— Однак у мене в кишені…
— Три дні тому ви мені сказали, що у вас нема нічого, крім соверена сріблом.
— Що ж, я ще дещо знайшов…
— Нічого собі! — почулося з буфету.
— Вельми цікаво, де це ви знайшли гроші, — сказала місіс Гол.
Здавалося, це роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.
— Що ви маєте на увазі? — запитав він.
— Тільки те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, — сказала місіс Гол. — І перш ніж я дам вам рахунки, принесу вам сніданок абощо, ви повинні мені пояснити дещо, чого я не розумію і ніхто не розуміє, але всі дуже хочуть зрозуміти. Я хочу знати, що ви зробили з моїм стільцем нагорі, я хочу знати, як так трапилося, що кімната ваша була порожня, а потім ви там знову з’явились. Усі, хто зупиняється в цьому будинку, заходять через двері… таке правило в моєму домі, якого ви, до речі, не дотримались, і я хочу знати, як усе-таки ви тоді ввійшли. Ще я хочу знати…
Несподівано незнайомець стиснув руки в рукавичках і підняв їх над головою, вигукнувши «Стоп!» так несамовито, що відразу примусив господиню замовкнути.
— Ви не розумієте, — вигукнув він, — хто я такий і що я роблю. Я вам покажу. О Господи! Я покажу вам.
Тоді він приклав долоню до обличчя — і раптово відсмикнув. Центр його обличчя перетворився на чорну западину.
— Ось, — сказав він і, підійшовши до місіс Гол, щось їй вручив, і вона, витріщаючись на його обличчя, з яким відбулася дивна метаморфоза, автоматично це взяла. Та коли вона побачила, щó це було, то голосно зойкнула, випустила з рук і приголомшено відступила вбік. А ніс — це був ніс незнайомця! рожевий і блискучий! — покотився по долівці.
Далі незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті роззявили роти. Він зняв капелюх і несамовитим рухом зірвав бакенбарди і бинти. Якусь мить ніхто не вірив своїм очам. Буфетом прокотилося страшне передчуття.
— Боже милосердний! — вигукнув хтось.
Нарешті гість здер усі бинти.
Страшнішого ніхто в житті не бачив. Місіс Гол стояла, роззявивши рота, а потім, охоплена жахом, заверещала й кинулася до дверей. Люди заворушилися. Вони були готові до шрамів, різних фізичних вад, до реального жаху, а тут — нічого! Бинти та штучне волосся літали з коридору в буфет і назад, незграбно стрибаючи, щоб не зачепити людей. Люди помчали сходами вниз, наштовхуючись одне на одного. Що ж до чоловіка, який залишився в кімнаті, викрикуючи незв’язні пояснення, то аж до коміра пальта це була кремезна жестикулюючи постать, але вище нього… суцільна порожнеча, нічого видимого!
Мешканці містечка почули крики й верески і, визирнувши на вулицю, побачили, що з готелю «Карета і коні» несамовито вискакують люди. Вони бачили, як раптом упала місіс Гол, а містера Тедді Генфрі підстрибнув, щоб не спіткнутись об неї, а потім почулися страшні крики Міллі, котра, зачувши метушню, вийшла з кухні — й натрапила на безголового незнайомця. Галас дедалі більше поширювався.
Відразу всі з вулиці: продавець солодощів, власник кокосового стрільбища і його помічник, власник гойдалок, дітвора, сільські денді, чепурні дівчата, старші люди в смокінгах і цигани у фартухах, — почали збігатись до готелю, і в надзвичайно короткий проміжок часу натовп виріс, мабуть, до сорока людей, які кричали, розпитували, вигукували і радили, згуртувавшись перед закладом місіс Гол. Усім кортіло виговоритися водночас, і в результаті здійнявся страшенний гамір. Невеликий гурт опікувався місіс Гол, підтримуючи її, знесилену, під руки. Відбувалась нарада, де обговорювали неймовірне свідчення одного горлатого очевидця. «Ну і страховище!» — «Що ж він робив?» — «Чи не поранив він бідолашне дівчисько?» — «Впевнена, що він бігав там із ножем». — «Я вам кажу, голови нема. Вище плечей — суцільна порожнеча!» — «Нісенітниця! Це все якась чаклунська хитрість». — «Він зняв усі свої бинти…»
Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп сформувався в атакуючий клин, і найвідчайдушніша його верхівка розташувалась найближче до готелю. «…Якусь мить він стояв, почувся крик дівчини, і він обернувся. Я побачив, як змахнула її спідниця, а він пішов за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці та хлібиною в другій; стояв так, ніби пильно на щось дивиться. Це було щойно. Потім вийшов крізь оті двері. Я вам кажу, голови в нього взагалі не було…»
Позаду почулось якесь заворушення, і промовець зупинився, щоб відійти трохи осторонь і дати дорогу невеликій процесії, яка цілеспрямовано марширувала до будинку; першим ішов містер Гол, розчервонілий і сповнений рішучості. За ним слідував містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а далі насторожений містер Веджерс. Вони прийшли, озброєні ордером на арешт незнайомця.
Люди викрикували суперечливу інформацію про останні події.
— З головою чи без голови, а я повинен його заарештувати, і я це зроблю, — сказав Джеферс.
Містер Гол, піднявшись сходами, попрямував відразу до дверей вітальні й рішуче їх відчинив.
— Полісмене, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.
Джеферс увійшов усередину. За ним Гол, останнім — Веджерс. У тьмяному світлі кімнати вони побачили повернену до них передом безголову фігуру з надкушеним окрайцем хліба в одній руці та шматком сиру в другій.
— Це він! — тицьнув Гол.
— Що за чортівня? — почувся сердитий і докірливий голос понад коміром постаті.
— Ви — страшенно підозрілий клієнт, пане, — сказав містер Джеферс. — Але з головою ви чи без, в ордері сказано «заарештувати», а обов’язок мій священний…
— Назад! — крикнула постать, відсахуючись.
Гість випустив із рук хліб і сир, але містер Гол устиг прибрати зі столу ніж, поки той не потрапив у чужі руки. І тут у повітрі з’явилась ліва рукавичка незнайомця і ляснула Джеферса по обличчю. Та вже наступної миті Джеферс, обірвавши на півслові свою промову про ордер, схопив чоловіка за безрукий зап’ясток і вчепився в невидиме горло. Незнайомець ударив полісмена ногою по гомілці; Джеферс зойкнув, але й далі його тримав. Гол штовхнув по столу ніж, щоб передати його таким чином Веджерсу, котрий діяв у цьому наступі, так би мовити, як воротар, й миттю ступив уперед, коли Джеферс і незнайомець наблизились до нього, похитуючись і штовхаючи один одного. На їхньому шляху стояв стілець, і тільки-но вони наразились на нього, той із тріском полетів убік, а вони обидва впали.
