Коли я закінчила, вклала другий набір фотографій у порожній конверт і заходилася писати Рене лист подяки.
Едвард іще не приїжджав. Я не хотіла визнавати, що саме через нього я не лягала спати, але так воно і було. Я намагалася згадати, коли він поводився так востаннє, уникав мене без виправдань, без телефонного дзвінка… Ніколи.
Я знову толком не спала…
В школі було тихо, безмовно, жахливо, як і останні два дні. Я відчула полегшення, коли побачила, що Едвард чекає мене на стоянці, але швидко зів’яла. Він зовсім не змінився, хіба що став іще віддаленішим.
Було навіть важко згадати причину всього цього непорозуміння. Мій день народження був для мене далеким минулим. Якби ж Аліса повернулася! Швидко. Перш ніж усе вийде з-під контролю.
Але на це я не могла розраховувати. Я вирішила: якщо сьогодні мені не вдасться поговорити з Едвардом, поговорити по-справжньому, то завтра я поїду до Карлайла. Я маю щось робити.
Після школи ми з Едвардом мусимо обговорити це, пообіцяла я собі. І я не прийму ніяких відмовок.
Він провів мене до пікапа, я набралася сміливості, щоб вимагати пояснень.
— Ти не заперечуєш, якщо я сьогодні прийду? — запитав він, перш ніж ми підійшли до машини. Він захопив мене зненацька.
— Звісно, що ні.
— Зараз? — запитав він знову, відчиняючи переді мною двері.
— Звісно, — я старалася, щоб міг голос звучав упевнено, хоча мені й не подобався Едвардів наполегливий тон. — Я тільки хочу дорогою додому відправити листа Рене. Зустрінемося вдома.
Він подивився на товстий конверт на пасажирському сидінні. Несподівано потягнувся через мене й підхопив його.
— Я відправлю, — сказав тихо. — І все одно обжену тебе.
Едвард усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою, але щось було не так. Його очі не усміхалися.
— Гаразд, — погодилася я, не усміхнувшись у відповідь. Він захлопнув дверцята пікапа і пішов до своєї машини.
І він таки обігнав мене. Коли я під’їхала, то побачила, що він припаркувався на місці Чарлі. Це був поганий знак. Виходить, він не планував залишатися надовго. Я труснула головою і глибоко вдихнула, намагаючись набратися сміливості.
Едвард вийшов із машини одночасно зі мною і пішов мені назустріч. Простягнув руку, щоб забрати мій шкільний рюкзак. Це було нормально. Але він поклав рюкзак назад на сидіння. Це було ненормально.
— Прогуляєшся зі мною? — запропонував він, узявши мене за руку.
Я не відповіла. Я не збиралася протестувати, але саме тоді збагнула, що не хочу гуляти. Мені це не подобалося. Все погано, все дуже погано, знову й знову повторював голос у моїй голові.
Але Едвард і не чекав на відповідь. Він потягнув мене через подвір’я на схід — у ліс. Я неохоче йшла, намагаючись міркувати, незважаючи на паніку. Ось чого я хотіла, нагадала я собі. Все обговорити. Тоді чому я панікую?
Ми зробили тільки кілька кроків по лісу, коли Едвард зупинився. Ми стояли на стежині — я досі могла бачити дім.
Недалеко дійшли.
Едвард притулився до дерева й пильно подивився на мене, його обличчя було непроникне.
— Гаразд, побалакаймо, — сказала я. Мій голос прозвучав на диво сміливо, набагато сміливіше, ніж я почувалася насправді.
Він глибоко вдихнув:
— Белло, ми їдемо звідси.
Я також глибоко вдихнула. Це була приємна несподіванка. Я гадала, що була готовою до такого повороту. Але все-таки запитала:
— Але чому зараз? Наступного року…
— Белло, прийшов час. Зрештою, скільки ще ми зможемо залишатись у Форксі? Карлайл заледве виглядає на тридцять, а зараз усі думають, що йому тридцять три. Ми повинні починати все спочатку.
Його відповідь заплутала мене. Я думала, що це ми з ним поїдемо звідси, а його сім’я возз’єднається. Якщо ж їдуть вони, то чого й ми повинні їхати? Я подивилася на Едварда, намагаючись збагнути, що він мав на увазі.
Він кинув на мене холодний погляд.
Коли я усвідомила, що неправильно трактую його слова, мені стало недобре.
— Коли ти казав «ми»… — прошепотіла я.
— Я мав на увазі себе і свою сім’ю, — мовив він виразно.
Я хитнула головою, намагаючись прийти до тями. Він чекав, не показуючи свого роздратування. Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла заговорити.
— Гаразд, — сказала я. — Я поїду з тобою.
— Не можна, Белло. Туди, куди ми їдемо… Це не найкраще місце для тебе.
— Найкраще місце для мене — біля тебе.
— Я не пасую тобі, Белло.
— Не будь смішним, — я хотіла, щоб мій голос звучав злісно, але вийшло так, немов я благаю. — Ти найкраще, що є в мене в цьому світі.
— Мій світ не для тебе, — сказав він похмуро.
— Едварде, те, що трапилося з Джаспером, дрібне й незначуще. Незначуще!
— Ти маєш рацію, — погодився він. — Адже саме цього й слід було очікувати.
— Ти ж пообіцяв! У Феніксі ти пообіцяв, що залишишся…
— Доти, доки так буде найкраще для тебе, — втрутився він, виправляючи мене.
— Ні! Це все через мою душу, правда? — крикнула я злісно, але в будь-якому разі це звучало, як прохання. — Карлайл про все мені розказав. Але мені байдуже, Едварде. Байдуже! Можеш узяти мою душу. Навіщо вона мені без тебе — вона вже давно належить тобі!
Він глибоко вдихнув і якийсь час дивився в землю. Його рот трохи скривився. Коли він нарешті підвів погляд, його очі були інакші, жорстокіші — немов застигле золото.
— Белло, я не хочу, щоб ти їхала зі мною, — сказав він, повільно і виразно вимовляючи кожне слово. Його очі стежили за моїм обличчям, вивчали мою реакцію на сказане.
Кілька разів я прокрутила в голові його слова, намагаючись вловити суть сказаного.
— Ти… не… хочеш мене? — я вимовляла слова, а сама дослухалася до того, як вони звучали, сказані в такій послідовності.
— Ні.
Нічого не розуміючи, я поглянула в його очі. Він, не знітившись, пильно дивився на мене. Його очі були наче топаз — твердий, прозорий і дуже глибокий. Я відчувала, немов зазираю в них і бачу далеко-далеко вперед, але ніде в їхній бездонній глибині я не могла знайти розбіжності між словами та думками.
— Що ж. Це все міняє, — я сама була здивована — так спокійно й стримано звучав мій голос. Мабуть, тому, що я була шокована. Я не розуміла, що він каже. Все одно це не мало ніякого значення.
Він перевів погляд на дерева та знову заговорив:
— Звісно, я завжди тебе любитиму… по-своєму. Але те, що трапилося того вечора, змусило мене усвідомити, що настав час змін. Тому що я… втомився прикидатися тим, ким я не є, Белло. Я не людина, — він оглянувся, холодний вираз його обличчя не був людським. — Я зайшов задалеко, і тепер жалкую.
— Не треба, — прошепотіла я; усвідомлення правди почало просочуватися в мій мозок, немов отрута, вливатися в мої вени. — Не роби цього.
Він просто глянув на мене, і з виразу його очей я втямила, що було вже запізно. Він уже зробив вибір.
— Ти не пасуєш мені, Белло, — перекрутив він раніше сказані слова, і я не знала, що відповісти. Як добре мені було відомо, що я йому не пара!
Я розтулила рота — сказати бодай щось, але одразу ж запнулася. Він терпляче чекав, на його обличчі не було жодної емоції. Я спробувала знову.
— Якщо… це те, чого ти хочеш. Він одразу ж кивнув. Моє тіло заніміло. Я не відчувала нічого нижче шиї.
— Проте я б хотів попросити тебе про одну послугу, якщо це не занадто, — сказав він.
Цікаво, що він побачив на моєму обличчі, бо щось промелькнуло на його лиці у відповідь. Але перш ніж я змогла прочитати цей вираз, він надів на обличчя ту саму непроникну маску.
— Все що завгодно, — пообіцяла я, мій голос трохи окріп. Поки я дивилася, його крижані очі розтопилися. Золото знову стало рідким, розплавилося, спалюючи мене зсередини.
— Не роби нічого дурного чи безрозсудного, — мовив він. — Розумієш, що я маю на увазі?
Я безпорадно кивнула.
Його очі знову стали крижаними, він віддалявся від мене.
— Звісно ж, я думаю про Чарлі. Він потребує тебе. Бережи себе — заради нього.
Я знову кивнула.
— Гаразд, — прошепотіла я. Здається, він трохи розслабився.
— У свою чергу я також пообіцяю тобі дещо, — сказав він. — Обіцяю, що це останній раз, коли ти мене бачиш. Я більше не повернуся. Я не дозволю тобі пройти крізь щось схоже ще раз. Живи своїм життям — я не втручатимуся. Все буде так, наче мене й не існувало.
Мабуть, мої коліна затрусилися, бо несподівано дерева почали погойдуватися. Я чула, як кров пульсує в голові. Едвардів голос поволі віддалявся.
Він лагідно усміхнувся.
— Не переживай. Ти людина — твоя пам’ять ніщо як решето. Час зцілить усі рани.
— А твої спогади? — запитала я. Це прозвучало так, наче клубок застряг у моєму горлі, наче я задихалася.
— Ну… — повагався він якусь мить. — Я не забуду. Але такі, як я… ми легко захоплюємося, — він усміхнувся. Його посмішка була спокійною, але очі не сміялися.
Він ступив крок убік.
— Гадаю, це все. Ми більше тебе не потурбуємо.
Я звернула увагу, що він говорив у множині. Це здивувало мене, хоч я думала, що вже не відчуватиму нічого.
— Аліса не повернеться, — усвідомила я. Не знаю, як він почув мене — слова заледве прозвучали вголос, та він, здається, зрозумів.
Він повільно похитав головою, не зводячи очей із мого обличчя.
— Ні. Вони всі поїхали. Я залишився, щоб попрощатися з тобою.
— Аліса поїхала? — у моєму голосі відчувалася недовіра.
— Вона хотіла з тобою попрощатися, але я переконав її, що так буде краще для тебе.
Мені запаморочилося в голові. Було важко зосередитися. Його слова зависли у мене над головою, і я згадала, як минулої весни у лікарні у Феніксі лікар показував мені рентгенівський знімок. Як бачиш, це чистий перелом, його палець рухався по знімку вздовж зламаної кістки. Це добре. Він зростеться легше і швидше. Я намагалася дихати рівно. Мені треба було зосередитися і якомога швидше позбутися цього кошмару.
— Прощавай, Белло, — сказав Едвард таким самим спокійним і тихим голосом.
— Зажди! — гукнула я, простягнувши до нього руки; я так хотіла, щоб мої змертвілі ноги ожили!
Мені здалося, що він також потягнувся до мене. Але його холодні руки зімкнулися навколо моїх зап’ясть і опустили їх донизу. Він нахилився й на якусь мить легенько притиснувся губами до мого чола. Мої очі заплющилися.
— Бережи себе, — видихнув він.
Подув легенький, неприродній вітерець. Я миттю розплющила очі. Листочки на маленькому клені ледь помітно зашелестіли. Едварда не було. Він пішов.
Мої ноги трусилися, і хоча я й усвідомлювала, що це не дасть ніякого результату, я подибала за ним у ліс. Його сліди одразу ж зникли. Не було відбитків на землі, листочки знову заспокоїлися, але я бездумно йшла далі. Що ще я могла робити? Я повинна була рухатися. Якщо я його не шукатиму, то все скінчиться.
Любов, життя, сенс… усе.
Я йшла і йшла. Час не мав ніякого значення, я повільно пробиралася крізь густий ліс. Минули години, а мені здалося, що секунди. Так наче час зупинився, бо ліс зовсім не змінився, хай скільки я йшла. Я почала турбуватися, що ходжу по колу, по маленькому колу, але я продовжувала рухатися. Я часто спотикалася, але западала темрява, і я почала падати.
Нарешті я на щось наразилася — кругом було темно, я гадки не мала, куди потрапила моя нога, — і впала. Я повернулася на бік, щоб можна було дихати, і скрутилася калачиком на мокрій папороті.
Лежачи там, я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. Я не пам’ятала, коли вже й стемніло. Чи тут завжди так темно вночі? Звісно, зазвичай кілька малесеньких місячних променів пробиваються крізь хмари й густі крони дерев і досягають землі.
