— Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! — раптом голос його змінився — відчувалося роздратування… чи гнів. — А навіщо вони це роблять? А. Справді? — сказав він саркастично. — Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.
Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:
— Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію — вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, — погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.
Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.
— Що трапилося? — запитала я. Він поспішив до мене.
— Вибач, що розбудив тебе, люба.
— Щось горить?
— Ні, зовсім ні, — запевнив він. — Лише кілька вогнищ на скелях.
— Вогнищ? — запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.
Чарлі насупився.
— Якісь дітлахи з резервації хуліганять, — пояснив він.
— Навіщо? — буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.
— Вони святкують, почувши новину, — в його голосі відчувалася гіркота.
Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.
— Тому що Каллени поїхали, — прошепотіла я. — В Ла-Пуші не люблять Калленів — я зовсім випустила це з уваги.
У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…
Коли я згадала це ім’я, щось заворушилося всередині мене, почало вибиратися на поверхню, щось, із чим я не хотіла стикатися.
— Це смішно, — швидко сказав Чарлі.
Якусь мить ми сиділи мовчки. Небо за вікном уже не було чорним. Десь за дощами почало сходити сонце.
— Белло? — запитав Чарлі. Я неспокійно подивилася на нього.
— Він залишив тебе у лісі? — мовив Чарлі. Я відмахнулася від запитання.
— Як ти дізнався, де мене шукати? — мій розум поволі оговтувався від заціпеніння, і я починала дещо усвідомлювати.
— З твоєї записки, — відповів Чарлі здивовано. Він потягнувся до задньої кишені джинсів і витягнув пожмаканий шматок паперу. Той був брудний і мокрий, із численними складками від багаторазового згортання і розгортання. Чарлі вкотре розгорнув його і представив як доказ. Почерк був дуже схожий на мій:
Пiшла з Едвардом на прогулянку, вгору по стежці. Скоро повернусь.
— Коли ти не повернулася, я подзвонив Калленам, але ніхто не відповів, — сказав Чарлі тихо. — Тоді я подзвонив у лікарню, і лікар Джеранді сказав мені, що Карлайл поїхав.
— Куди вони поїхали? — пробурмотіла я. Він дивився на мене широко розплющеними очима.
— А хіба Едвард не сказав тобі?
У відповідь я похитала головою. Звук його імені вивільнив те, що шкреблося в мене всередині — біль, який затиснув мене у лещата, аж я не могла й дихнути.
Чарлі пильно дивився на мене, відповідаючи:
— Карлайл отримав роботу у великій лікарні в Лос-Анджелесі. Мабуть, йому запропонували чимало грошей.
Сонячний Лос-Анджелес — це останнє місце, куди подадуться Каллени. Я згадала свій кошмар із дзеркалом… яскраве сонячне проміння переливається на Едвардовій шкірі… Згадавши його обличчя, я застогнала.
— Я хочу знати, чи Едвард залишив тебе саму посеред лісу? — наполягав Чарлі.
Едвардове ім’я викликало ще одну хвилю муки, яка захлиснула мене. Я відчайдушно захитала головою, намагаючись відігнати біль.
— Це моя вина. Він залишив мене на стежині біля будинку… але я хотіла піти за ним.
Чарлі почав щось говорити; я затулила вуха руками, немов дитина.
— Я більше не можу говорити про це, тату. Я хочу до своєї кімнати.
Перш ніж він устиг відповісти, я підвелася з канапи і почала поволі підніматися сходами.
Хтось був у домі й залишив записку для Чарлі, записку, яка допомогла мене знайти. З тої хвилини, як я це усвідомила, у моїй голові почали роїтися здогадки. Я поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері на ключ і підійшла до програвача біля ліжка.
Все мало такий вигляд, як я залишила. Я натиснула кришку програвача. Вона повільно відчинилася.
Там було порожньо.
Альбом, який подарувала мені Рене, лежав на підлозі біля ліжка, саме там, де я його залишила. Тремтячою рукою я розгорнула його.
Мені не довелося гортати далі першої сторінки. Маленькі металеві куточки більше не тримали фотографію. Сторінка була порожня, за винятком напису, зробленого внизу моєю рукою: «Едвард Каллен, кухня Чарлі, 13 вересня».
Стоп. Тепер зрозуміло, що Едвард усе ретельно спланував.
Все буде так, наче мене й не існувало, пообіцяв він мені.
Я вчувала гладку дерев’яну підлогу під колінами, потім я відчула її долонями, а тоді шкірою щоки. Я сподівалася, що зомлію, але на моє превелике розчарування, я не втратила тями. Хвилі болю, які ще тільки насувалися, піднялися високо над моєю головою і захлиснули мене.
Я не опиралася.
Час минає. Навіть тоді, коли це здається неможливим. Навіть коли кожен рух секундної стрілки відлунює, немов стукіт пульсуючої крові, що фонтаном б’є із рани. Час минає нерівномірно, дивним чином похитуючись, він то тягнеться, то завмирає, але все-таки він минає. Навіть для мене.
Чарлі грюкнув кулаком по столу:
— Достатньо, Белло! Я відсилаю тебе додому.
Я відірвала погляд від тарілки з кашею, над якою я радше замислилася, аніж їла її, і здивовано витріщилася на Чарлі. Я не стежила за розмовою — власне, я й не знала, що ми розмовляємо, — і не була впевнена, щó він мав на увазі.
— Але ж я вдома, — пробурмотіла я здивовано.
— Я відсилаю тебе до Рене в Джексонвіль, — пояснив він.
Чарлі роздратовано спостерігав, як до мене доходить зміст його слів.
— Що я такого зробила? — скривилася я. Це було так несправедливо! Останні чотири місяці я поводилася ідеально. Після того першого тижня, який ніхто з нас намагається не згадувати, я не пропустила жодного дня в школі чи на роботі. Мої оцінки були відмінні. Я ніколи не порушувала «комендантської години» — я ніколи нікуди не ходила, щоб її порушувати. Тільки іноді я спускалася розігріти собі якісь залишки на вечерю.
Чарлі сердито подивився на мене.
— Ти не зробила нічого. В цьому вся й проблема. Ти взагалі нічого не робиш.
— Ти хочеш, щоб у мене були проблеми? — здивувалася я, й мої брови полізли вгору. Я намагалася зосередитися. Виявилося, що це зовсім не легко. Так довго я намагалася не помічати нічого навколо, що мої вуха відмовлялися слухати.
— Краще проблеми, ніж… тинятися будинком як сновида й нічого не робити.
Це трохи мене образило. Я здебільшого намагалася уникати розмов про мою байдужість до всього і всіх навколо.
— Але я не тиняюся, не роблячи нічого.
— Я не зовсім правильно висловився, — зізнався він неохоче. — Буде краще, якщо ти тинятимешся туди-сюди і робитимеш хоч щось. Ти якась… нежива, Белло. Гадаю, тепер я підібрав годяще слово.
Такий докір справив на мене враження. Я зітхнула й відповіла, стараючись, щоб мій голос звучав якомога жвавіше.
— Пробач, тату.
Мої вибачення пролунали трохи в’яло, навіть для мене. Але мені здалося, що він на це купився. Все, що мені треба, — це хоч трохи полегшити страждання Чарлі. Важко усвідомлювати, що моя спроба провалилася.
— Я не хочу, щоб ти вибачалася. Я знову зітхнула.
— Тоді скажи, що я повинна робити.
— Белло, — запнувся він, намагаючись передбачити мою реакцію на його наступні слова. — Ти не перша, кому довелося пройти через таке.
— Я знаю, — вираз, що з’явився на моєму обличчі, був зовсім непереконливий.
— Послухай, люба… Гадаю, тобі потрібна допомога.
— Допомога? Він замовк, підбираючи потрібні слова.
— Коли твоя мати покинула мене, — сказав він, насупившись, — і забрала тебе з собою, — він глибоко вдихнув, — це були не найкращі для мене часи.
— Знаю, тату, — пробурмотіла я.
— Але я впорався, — мовив він. — А ти, люба моя, ніяк не впораєшся. Я чекав, я гадав, що тобі стане краще, — він подивився на мене, а тоді швидко відвів очі. — Думаю, ми обоє розуміємо, що тобі не стає краще.
— Зі мною все гаразд.
Здається, він не звернув уваги на мою відповідь.
— Можливо… можливо, якби ти поговорила про це з кимсь іншим. Із професіоналом.
— Ти хочеш, щоб я пішла до психіатра? — запитала я трохи різко, втямивши, до чого він веде.
— Можливо, це допоможе.
— А може, зовсім не допоможе.
Я нічогісінько не знала про психоаналіз, але була впевнена, що він не дасть ніякого результату, якщо пацієнт буде щось приховувати. Звісно, я можу розказати правду — але тоді проведу решту життя у божевільні, в кімнаті з м’якими стінами.
Чарлі побачив упертий вираз мого обличчя й знову кинувся в атаку.
— Мені це не під силу, Белло. Може, твоя мати…
— Послухай, — сказала я роздратовано. — Якщо ти так цього хочеш, то сьогодні ввечері я йду гуляти. Зателефоную Джес чи Анжелі.
— Це не те, чого я хочу, — сказав він розгублено. — Не думаю, що зможу дивитися, як ти мучиш себе, намагаючись бути ще сильнішою. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так страждав. На це боляче дивитися.
Я прикинулася дурненькою й відвела погляд.
— Не розумію, тату. Спочатку ти злишся, що я нічого не роблю, а тоді кажеш, що не хочеш, аби я щось робила.
— Я хочу, щоб ти була щасливою… ні, навіть не так: я хочу, щоб ти не була нещасною. Гадаю, тобі стане краще, коли ти поїдеш із Форкса.
— Я нікуди звідси не поїду, — сказала я.
— Чому? — запитав він.
— Це мій останній семестр у школі — це не піде мені на користь.
— Ти добре вчишся — нічого страшного.
— Я не хочу обтяжувати маму й Філа.
— Твоя мама здуріє від щастя, коли дізнається, що ти повертаєшся до неї.
— У Флориді занадто спекотно. Він гримнув кулаком по столу.
— Ми обоє добре знаємо, в чому справа, Белло, і це не йде тобі на користь, — він глибоко вдихнув. — Це триває уже кілька місяців. Він не дзвонить, не пише, не дає про себе знати. Не можна чекати на нього вічно.
Я сердито глянула на Чарлі. Кров ударила мені в обличчя. Вперше за тривалий час мене сповнювали емоції.
Ця тема не підлягала обговоренню, і він добре про це знав.
— Я нічого не чекаю й не сподіваюся, — сказала я тихо.
— Белло… — почав був Чарлі хриплим голосом.
— Я повинна йти до школи, — перебила я, підвівшись і прибравши зі столу свій непочатий сніданок. Я поставила свою тарілку в раковину, навіть не миючи її. Я більше не могла про це говорити.
— Я домовлюся з Джесикою, — мовила я, схопивши свій рюкзак і навіть не подивившись на нього. — Можливо, я не прийду додому на обід. Ми поїдемо в Порт-Анджелес і сходимо в кіно.
Я вийшла, перш ніж він устиг відповісти. Намагаючись втекти від Чарлі, я приїхала в школу однією з перших. У цьому були свої переваги й недоліки. З одного боку, я припаркувала машину в гарному місці, з іншого — у мене з’явився вільний час, а я так намагалася уникати вільного часу.
