Я не був упевнений, як чинити. Я вирішив завдати йому такі точно рани, які отримав сам кілька століть тому в Лондоні. Пізніше я пожалів про це. Все тривало довше й болючіше, ніж було потрібно.
І все-таки я не шкодую. Я ніколи не жалкував, що врятував Едварда…
…Карлайл потрусив головою, повертаючись у теперішнє. Усміхнувся до мене.
— Гадаю, мені варто відвезти тебе додому.
— Я сам відвезу її додому, — сказав Едвард. Він зайшов через темну їдальню, рухаючись дуже повільно. Його обличчя було спокійне, на ньому нічого не можна було прочитати, але щось трапилося з його очима — щось, що він намагався приховати. Я відчула спазм тривоги у животі.
— Мене може відвезти Карлайл, — сказала я. І зиркнула на свою сорочку. Блакитна бавовна було просочена й поплямована кров’ю, праве плече вкрите товстою рожевою кіркою.
— Зі мною все гаразд, — голос Едварда був безпристрасний. — Все одно тобі доведеться переодягнутися. Якщо ти постанеш перед Чарлі у такому вигляді, у нього буде серцевий напад. Я попрошу Алісу щось тобі позичити.
Він знову вийшов через кухонні двері. Я схвильовано глянула на Карлайла.
— Він дуже засмучений.
— Так, — погодився Карлайл. — Сьогодні трапилося саме те, чого він боявся найбільше. Біля нас ти завжди в небезпеці.
— Це не його вина.
— І не твоя також. Я відвела погляд від Карлайлових прекрасних розумних очей.
Я не могла з ним погодитися.
Карлайл простягнув мені руку й допоміг злізти зі столу. Я пішла за ним у вітальню. Есме була вже там; вона витирала підлогу в тому місці, де я впала. Відчувався сильний запах хлору.
— Есме, дозволь мені, — я відчула, як моє обличчя знову почервоніло.
— Я вже закінчила, — сказала вона, усміхаючись. — Як ти почуваєшся?
— Зі мною все гаразд, — запевнила її я. — Карлайл зашиває швидше, ніж будь-хто з лікарів, у яких я була.
Вони обоє усміхнулися.
З чорного ходу з’явилися Едвард та Аліса. Аліса одразу ж кинулася до мене, Едвард не квапився, з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.
— Ходімо, — сказала Аліса. — Одягнемо тебе в щось не таке похмуре.
Вона дала мені сорочку Есме, яка була такого самого кольору, як і моя. Я була впевнена, що Чарлі нічого не помітить. Довга біла пов’язка на моїй руці, не забруднена кров’ю, мала не такий уже й страшний вигляд. Чарлі зовсім не здивується, коли побачить мене з пов’язкою.
— Алісо, — прошепотіла я, тільки-но вона підійшла до дверей.
— Так? — відповіла вона пошепки й, схиливши голову набік, подивилася на мене з цікавістю.
— Наскільки все погано? — я не була впевнена, що мене не почують, навіть якщо я говоритиму пошепки. Хоча ми й були нагорі, за зачиненими дверима, він Едвард одно міг почути мене.
Її обличчя напружилося:
— Я ще не впевнена.
— Як Джаспер? Вона зітхнула:
— Він дуже незадоволений собою. Це немов виклик, кинутий йому, а він ненавидить почуватися слабким.
— Це не його вина. Скажи йому, що я зовсім на нього не злюся, зовсім. Гаразд?
— Звісно.
Едвард чекав на мене біля вхідних дверей. Тільки-но я піднялася сходами, він мовчки відчинив переді мною двері.
— Візьми свої речі! — крикнула Аліса, коли я повільно підійшла до Едварда. Вона принесла два пакунки, один напіврозгорнутий, дістала з-під рояля мою камеру й поклала все це в мою здорову руку. — Зможеш подякувати мені пізніше, потому як відкриєш подарунки.
Есме та Карлайл тихо побажали мені доброї ночі. Я помітила, як вони косили очима на свого байдужого сина — так само як і я.
Коли я опинилася надворі, мені стало легше. Я швидко пройшла повз ліхтарі й троянди, які навіювали мені неприємні спогади. Едвард мовчки ступав поряд. Він відчинив для мене пасажирські дверцята, і я сіла не протестуючи.
На щитку красувався великий червоний бант, прив’язаний до нового стерео. Я зірвала його і жбурнула на підлогу. Поки Едвард сідав у машину з другого боку, я запхала бант під сидіння.
Едвард не дивився ні на мене, ні на стерео. Жоден із нас не ввімкнув його, в машині панувала тиша, яка дивно підсилювалася гучним ревом мотора. Едвард їхав занадто швидко по темній звивистій дорозі. Ця мовчанка зводила мене з глузду.
— Скажи щось, — попросила я нарешті, коли він виїхав на трасу.
— Що ти хочеш почути? — запитав він байдуже. Я скулилася від його байдужості.
— Скажи, що пробачаєш мені.
Від цих слів його обличчя ожило — на ньому проступила злість.
— Пробачаю тобі? За що?
— Якби я була обережнішою, нічого б не трапилося.
— Белло, ти просто порізалася папером, навряд чи це заслуговує на смертну кару.
— Все ж таки це моя вина. Мої слова прорвали дамбу.
— Твоя вина? Якби ти порізалася в домі Майка Ньютона, наприклад, і там були б Джесика, Анжела та інші твої нормальні друзі, що б найгірше тоді могло з тобою трапитися? Хіба що вони б не змогли знайти для тебе пов’язки… Якби ти зачепила купу скляних тарілок і перевернула їх на себе — навіть без сторонньої допомоги, — що серйозне могло б статися? Ти б забруднила кров’ю сидіння машини, поки вони везли б тебе в лікарню? І Майк Ньютон тримав би тебе за руку, поки тобі накладали б шви, — він би не пригнічував нестримного бажання вбити тебе увесь час, поки був поряд. Не вини в цьому себе, Белло. Це все тільки змусить мене відчувати ще більшу огиду до себе.
— Як у біса Майк Ньютон узагалі потрапив у цю розмову? — розлютилася я.
— Майк Ньютон потрапив у цю розмову, тому що він у біса буде тобі кращою парою, аніж я, — гаркнув Едвард.
— Краще вмерти, ніж бути з Майком Ньютоном, — відтяла я. — Краще вмерти, ніж бути не з тобою.
— Не драматизуй, будь ласка.
— Тоді не будь смішним.
Він не відповів. Він пильно дивився у вітрову шибку. Його обличчя було похмуре.
Я напружилася, намагаючись якось урятувати цей вечір. Коли ми під’їхали до мого дому, я ще так нічого й не придумала.
Едвард вимкнув двигун, але його руки були досі прикуті до керма.
— Залишишся сьогодні? — запитала я.
— Мені треба додому. Менше за все мені хотілося, щоб він пішов собі розкаюватись.
— Заради мого дня народження, — не вгавала я.
— Тобі варто визначитися — або ти хочеш, щоб люди ігнорували твій день народження, або ні. Те або те.
Його голос був різкий, але не такий серйозний, як до цього. Я зітхнула з полегшенням.
— Гаразд. Я вирішила, що не хочу, щоб ти ігнорував мій день народження. Побачимося нагорі.
Я обернулася, забираючи свої подарунки. Він нахмурився.
— Тобі не обов’язково їх брати.
— Але я хочу, — відповіла я автоматично, а потім подумала, чи використовував він зворотну психологію.
— Ні, не хочеш. Карлайл та Есме витратили на тебе гроші.
— Якось переживу, — я незграбно взяла подарунки здоровою рукою і захлопнула по собі дверцята машини. Менш ніж за секунду Едвард уже стояв біля мене.
— Принаймні дозволь мені віднести їх до твоєї кімнати, — сказав він, беручи пакунки. — Я чекатиму там.
Я усміхнулася.
— Дякую.
— З днем народження, — сказав він і нахилився, щоб поцілувати мене.
Я стала на пальчики і потягнулася до його губ, але він уже відійшов. Він усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою і зник у темряві.
Гра досі тривала. Коли я увійшла через парадні двері, до мене долинув голос коментатора, який перекрикував гул натовпу.
— Білко? — гукнув Чарлі.
— Привіт, тату, — сказала я, звернувши вбік. Я міцно притиснула руку до тіла. Рука палала, і я ледь помітно поморщила носа. Очевидно, дія знеболювального слабшала.
— Ну, як було? — Чарлі зручно простягнувся босоніж на канапі, опираючись на лікоть. Його кучеряве темне волосся скуйовдилося на кучму.
— Аліса розійшлася не на жарт. Квіти, солодощі, свічки, подарунки — усього потроху.
— Що вони тобі подарували?
— Стерео для мого пікапа. І ще щось. Я ще не дивилася.
— Ого!
— Еге ж, — погодилася я. — Гаразд. Уже пізно.
— Побачимося вранці.
— Побачимося, — кивнула я у відповідь.
— Що трапилося з твоєю рукою? Я почервоніла і тихо вилаялася.
— Я спіткнулася. Нічого серйозного.
— Белло! — зітхнув він, похитуючи головою.
— На добраніч, тату.
Я поспішила до ванної кімнати, де зберігала піжаму для таких ночей, як ця. Я вдягнула топ і бавовняні штанці, якими замінила старі спортивки, в котрих зазвичай спала, і стрепенулася, коли випадково діткнулася шва. Я однією рукою помила обличчя, почистила зуби й поспішила до своєї кімнати.
Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.
— Привіт, — сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.
— Привіт, — я притулилася до його кам’яних грудей. — Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?
— І звідки взялося таке завзяття? — поцікавився він.
— Ти робиш мене допитливою.
Я взяла довгу плоску коробочку — подарунок від Карлайла та Есме.
— Дозволь мені, — сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.
— Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? — пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.
У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.
— Невже ми їдемо до Джексонвіля? — я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак — для мене й Едварда.
— Так було задумано.
— Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.
— Гадаю, що впораюся, — сказав він, а потім насупився. — Якби я знав, що ти відреагуєш на подарунок саме так, то змусив би тебе розгорнути його просто перед Карлайлом та Есме. Я думав, ти скаржитимешся.
— Звісно, це занадто. Але я збираюся взяти з собою тебе! Він засміявся.
— Тепер я жалкую, що не витратив грошей на твій подарунок. Я й не уявляв, що ти можеш бути розсудливою.
Я відклала квитки вбік і потягнулася по Едвардів подарунок. Мною оволоділа цікавість. Він узяв коробочку з моїх рук і розгорнув її, так само як і попередню. За якусь мить він дав мені прозору коробочку від СD зі срібним компакт-диском усередині.
— Що це? — запитала я спантеличено.
Він не сказав ані слова; він просто взяв диск і поставив його в програвач на нічному столику. Натиснув кнопку, й ми тихо чекали. Тоді заграла музика.
Я слухала мовчки, з широко розплющеними очима. Я знала, що Едвард очікує на мою реакцію, та не могла говорити. Сльози котилися одна по одній, і я витирала їх, перш ніж вони скочувалися вниз по щоках.
— Рука болить? — запитав він стурбовано.
— Ні, справа не в руці. Це так чудово, Едварде. Ти не міг подарувати мені нічого кращого. Мені просто не віриться, — я замовкла, щоб слухати далі. Це була Едвардова музика, його твори. Першою на СD була моя колискова.
— Я подумав, що ти не захочеш, аби я тягнув сюди рояль, а тепер я зможу грати тобі тут, — пояснив він.
— Так, зможеш.
— Як твоя рука?
— Добре. Власне, вона починала пекти під пов’язкою. Потрібен був лід.
Я б не відмовилася від Едвардової руки, але це б його відволікало.
— Я принесу тобі знеболювальне.
— Мені нічого не треба, — запротестувала я, але він ніжно зсадив мене з колін й подався до дверей.
— Чарлі, — зашипіла я. Насправді Чарлі не знав, що Едвард часто залишається в нас на ніч. Якби він довідався про це, то в нього би стався серцевий напад. Але я не почувалася винною. Ми не робили нічого такого. Едвард зі своїми правилами…
— Він не впіймає мене, — пообіцяв Едвард, безшумно зникаючи в дверях… І повернувся раніше, ніж двері захлопнулися. В одній руці він тримав склянку із ванни, в другій — пляшечку з пігулками.
Я взяла пігулки, які він мені подав, не сперечаючись, — я знала, що програю спір. А рука й справді починала турбувати. Колискова, ніжна й прекрасна, звучала далі.
— Уже пізно, — сказав Едвард. Він підняв мене однією рукою, другою витягнув покривало, потім поклав мене на подушку й підіпхав покривало зусібіч. Він ліг збоку — згори на покривало, щоб я бува не змерзла, — й обняв мене. Я поклала голову йому на плече й щасливо зітхнула.
— Дякую ще раз, — прошепотіла я.
— Будь ласка. Деякий час ми мовчали, я дослухала свою колискову до кінця.
Почалася наступна пісня. Я впізнала улюблену пісню Есме.
— Про що ти думаєш? — поцікавилася я пошепки. Перш ніж відповісти, він якусь мить вагався:
— Взагалі я думав про правду й кривду. Я відчула, як по спині пробіг холодок.
— Пам’ятаєш, я вирішила, що не хочу, аби ти ігнорував мій день народження? — запитала я поквапно, сподіваючись: було не дуже помітно, що я хочу відвернути його увагу.
— Так, — погодився він обережно.
— Ну, я подумала, що оскільки мій день народження досі триває, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
— Ти сьогодні ненажерлива.
— Так, я така — але, будь ласка, не роби нічого такого, чого сам не хочеш, — додала я ображено.
Він засміявся і зітхнув.
— Небеса не дозволяють мені робити те, чого я не хочу, — сказав він дивним відчайдушним тоном, простягнувши руку до мого підборіддя й повернувши моє обличчя до свого.
Поцілунок почався так, як завжди, — Едвард був дуже обережний, і моє серце почало шалено калатати, як завжди. А тоді щось змінилося. Раптом його губи стали наполегливіші, вільна рука заплуталася у моєму волоссі й дужче притисла моє обличчя до його лиця. І хоча мої пальці також блукали в його волоссі, хоча стало ясно, що я переступила дозволену межу, на цей раз він не зупинив мене. Його тіло було холодне, та я пристрасно притискалась до нього.