— Як ви це робите? — запитала я. — Адже навіть Аліса та Есме…
Я замовкла, хитаючи головою від здивування. Хоча ніхто з Калленів не споживав традиційного питва вурдалаків, тільки Карлайл міг виносити запах моєї крові, не піддаючись при цьому страшній спокусі. Ясно одне: це вартувало йому набагато більше зусиль, ніж він показував.
— Роки й роки практики, — відповів він. — Я вже майже не помічаю запаху.
— Як гадаєте, чи було б вам важче, якби ви взяли відпустку й надовго поїхали звідси? Подалі від лікарні, від крові?
— Можливо, — знизав він плечима, але його долоні не ворухнулися. — Та я ніколи не відчував потреби в тривалій відпустці, — він подарував мені сліпучу посмішку. — Я занадто люблю свою роботу.
Дзень, дзень, дзень. Я здивувалася, як багато скла опинилося в моїй руці. Мені закортіло подивитися на купку, яка постійно збільшувалася, але я знала, що це не дуже сприятиме дотриманню моєї стратегії — не блювати.
— Що саме вам у ній подобається? — поцікавилася я. Для мене це було незрозуміло — на боротьбу та самоконтроль витрачено чимало років, і все заради того, щоб із такою легкістю переносити подібні ситуації. Крім того, я хотіла, щоб він продовжував говорити; розмова відвертала мою увагу від неприємного відчуття в шлунку.
Його темні очі були спокійними та вдумливими, коли він відповів:
— Гм. Найбільше мені до вподоби, коли мої… вдосконалені здібності дозволяють урятувати когось, хто в іншому разі помер би. Приємно знати: завдяки тому, що ти існуєш, і тому, що ти робиш, життя інших людей може стати кращим. Іноді загострений нюх стає мені у пригоді, — кутик його рота вигнувся у напівпосмішці.
Я обмірковувала почуте, поки він оглядав мою руку, пересвідчуючись, що витягнув усі шматочки скла. Потім він потягнувся до своєї валізки по нові інструменти, і я постаралася не уявляти голку та нитку.
— Ви намагаєтеся спокутувати те, в чому не винні, — мовила я, коли почула на своїй шкірі нове тягуче відчуття. — Я маю на увазі, що ви цього не хотіли. Ви не обирали такого життя, а тепер вам треба так старатися, щоб бути хорошим.
— Не думаю, що я щось спокутую, — делікатно не погодився він. — Як і все в житті, я тільки повинен був вирішити, що робити з тим, що мені дано.
— У ваших устах це звучить так просто. Він знову оглянув мою руку.
— Ось так, — сказав він, відрізаючи нитку. — Тепер усе.
Він узяв велику ватну паличку, опустив її в якусь схожу на сироп рідину і ретельно змастив місце операції. Запах був якийсь дивний; моя голова йшла обертом. Від рідини моя шкіра змінила колір.
— Але спочатку, — я напружилася, коли він почав туго обмотувати мені руку бинтом, — чому ви взагалі вирішили піти іншим, а не очевидним шляхом?
Він ніжно усміхнувся.
— Хіба Едвард не розповідав тобі цієї історії?
— Розповідав. Але я намагаюся зрозуміти, про що ви думали…
Раптом його обличчя стало знову серйозним. І я запитала себе, чи згадав він те саме, що й я. Цікаво, про що думала б я, коли б — я одразу ж відкинула варіант якби — це трапилося зі мною.
— Ти знаєш, що мій батько був священиком, — Карлайл поринув у спогади, старанно витираючи стіл вогкою марлею. Запах спирту ударив мені в ніс. — У нього про світ було досить дивне уявлення, у якому я почав сумніватися ще до того, як змінився.
Карлайл викинув брудну марлю й шматочки скла у порожню кришталеву вазу. Я не зрозуміла, що він збирався робити навіть тоді, коли він запалив сірника. Потім він кинув сірника на просяклу спиртом тканину, і від несподіваного спалаху я аж підскочила.
— Вибач, — сказав він. — Я не хотів тебе налякати… Отож, я не погоджувався з особливостями віри мого батька. Та жодного разу за останні чотириста років, із дня мого народження, я й на хвилину не сумнівався в тому, що Бог існує. Навіть дивлячись на своє віддзеркалення.
Я вдала, що роздивляюся пов’язку на руці, щоб не видати свого здивування — адже наша розмова потекла досить несподіваним руслом. З усіх речей релігія була останнім, про що я подумала. Усе своє життя я ні в що не вірила. Чарлі вважав себе лютеранином, тому що такою була віра його батьків, але неділі він проводив на річці з вудочкою в руках. Рене час від часу ходила до церкви, але це тривало так само недовго, як і заняття тенісом, глиняним посудом, йогою чи французькою мовою тощо, і коли я дізнавалася про нове захоплення, вона зазвичай уже його змінювала.
— Я знаю, це звучить дивно з вуст вампіра, — він посміхнувся, знаючи, що, використовуючи це слово, він не зможе вразити мене. — Але сподіваюся, в цьому світі є місце навіть для таких як ми. Хоча й визнаю, що це сміливе припущення, — продовжив він трохи неуважно. — В усякому разі нас уважають проклятими. Проте я сподіваюся, — можливо, це й нерозумно з мого боку, — що ми можемо хоча б спробувати.
