— Ой! — вигукнула тітка Емі. — Ти не спиш!
Дядько з тіткою щойно вийшли з кабінету й стали попід сходами, дивлячись на нього. Обличчя в них були дещо стривожені: він же міг підслухати всю їхню розмову.
— Ти добре почуваєшся, любий? — спитала Емі.
— Так, тітонько.
— Уже так пізно. Може, знову ляжеш?
Та він не поворухнувся. Затримався на сходах, уявляючи, як може житися з цими людьми, що можна дізнатися від них. Можна цікаво провести літо, аж поки мати не приїде по нього.
— Тітонько Емі, я прийняв рішення, — мовив він.
— Щодо чого?
— Щодо літа й того, де я хотів би його провести.
Вона негайно припустила найгірше.
— Я тебе прошу, не квапся! У нас дуже гарний будинок, просто над озером, і в тебе буде своя кімната. Хоча б у гості приїдь, перш ніж остаточно вирішувати.
— Але ж я вирішив залишитися з вами.
Його тітка замовкла, ошелешена. Тоді її обличчя осяяла усмішка й вона поспішила вгору сходами, обійняти його. Від неї пахнуло милом «Дав» та шампунем «Брек» — так звичайно, так пересічно. Усміхнений дядько Пітер тепло поплескав його по плечі — то був його спосіб привітати в родині нового сина. Їхня втіха була схожа на павутиння з цукрової вати, вона затягувала до їхнього світу, складеного з любові, світла та сміху.
— Діти будуть такі раді, що ти поїдеш з нами! — сказала Емі.
Хлопець зиркнув угору, але Лілі вже не було. Вислизнула непоміченою. «Доведеться за нею пильнувати, — подумав він. — Бо сама вона вже пильнує за мною».
— Тепер ти частина родини, — проголосила Емі.
Поки вони всі разом піднімалися нагору, вона вже взялася розповідати про плани на літо й усі ті місця, які вони відвідають, усі ті особливі смаколики, що вона для нього зготує. Голос у неї був щасливий, в ньому навіть проривався сміх — точно мати з новонародженим.
Емі Сол і не здогадувалася, що саме вони збиралися привезти до свого дому.
ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ.
Можливо, це була помилка.
Докторка Мора Айлс затрималася біля дверей Церкви Богородиці Божественного Світла, не певна, чи варто заходити всередину. Парафіяни вже зібралися, тож вона стояла сама серед нічної темряви, і сніг, шепочучи, падав їй на непокриту голову. Крізь зачинені двері долинуло, як органістка почала грати гімн «Adeste Fideles»[1], — це означало, що всі вже всілися. Якщо вона хотіла до них приєднатися, був саме час увійти.
Мора вагалася, бо насправді не належала до кола вірян у цій церкві. Утім, музика кликала, так само як обіцянка тепла й розради в знайомих ритуалах. А тут, на темній вулиці, вона була сама. Сама на Святвечір.
Вона піднялася вгору сходами, до будівлі.
Навіть о цій пізній порі лави були заповнені родинами й заспаними дітьми, яких витягли з ліжечок заради опівнічної служби. Морине запізнення привабило кілька поглядів, і поки згасали останні акорди «Adeste Fideles», вона швидко прослизнула на перше ж порожнє місце в кінці зали. І майже одразу мусила знову підвестися разом з усіма: залунала музика, отець Деніел Брофі підійшов до вівтаря й намалював у повітрі хрест.
— Нехай буде з вами спокій та милість Господа Бога-Отця нашого та Ісуса Христа, — прорік він.
— І з духом твоїм, — пробуркотіла Мора суголосно всім вірянам. Минуло стільки років без церкви, однак відповідь природно злетіла з вуст, надійно втовкмачена в дитинстві недільними службами. — Змилуйся, Господи. Змилуйся, Ісусе. Змилуйся, Господи.
Деніел не знав, що вона тут, і Мора повністю зосередилася на ньому. На темному волоссі, грації жестів, густому баритоні. Сьогодні можна було дивитися на нього без сорому, без зніяковілості. Сьогодні можна було витріщатися.
— Дай нам утіху в Царстві Небесному, де Він живе і править з тобою та Духом Святим, Господи єдиний навіки-віків.
Мора відкинулася на лаву, вона чула здавлене кахикання й пхинькання втомлених дітей. На вівтарі мерехтіли свічки, віншуючи світло й надію цієї зимової ночі.
Деніел почав читати:
— Ангел же сказав їм: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу…»
«Святий Лука, — подумала Мора, впізнаючи слова. — Лука-цілитель».
— «…І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що…»
Він замовк, раптом спинивши погляд на Морі. Вона подумала: «Невже тобі так дивно бачити мене тут, Деніеле?»
Священник відкашлявся, глянув у свої нотатки й продовжив читати:
— «Дитя сповите, що лежатиме в яслах»[2].
Тепер він знав, що вона сидить поміж його парафіян, та їхні погляди більше не зустрічалися. Ані під час «Cantate Domino» та «Dies Sanctificatus», ані протягом дароприношення та літургії євхаристії. Люди навколо підвелися й посунули вперед, за причастям, та докторка Айлс лишилася на місці. Якщо не віруєш, вкушати гостію й пити вино з іншими — лицемірство.
«Що я тоді тут роблю?»
Та все ж вона лишалася, поки проходили заключні обряди, благословення й розпуск вірян.
— Ідіть з миром во Христі.
— Дякувати Господу, — відгукнулися парафіяни.
Служба скінчилася, і люди почали розходитися, застібаючи пальта і вдягаючи рукавиці, доки човгали до виходу. Мора так само підвелась і, тільки ступила в прохід, помітила, що Деніел намагається привернути її увагу, безгучно натякаючи, щоб вона не йшла. Мора знову сіла, завважуючи зацікавлені погляди тих, хто проходив повз її лаву. Вона знала, що вони бачать чи принаймні що уявляють: самотня жінка, спрагла втішних слів священника у Святвечір.
Чи вони бачили щось більше?
Вона не дивилася на них. Людей усе меншало, а Мора дивилася просто перед собою, зосередившись на вівтарі. Думаючи: «Уже пізно, мені треба додому. Не знаю, що може з цього всього вийти».
— Привіт, Моро.
Вона підвела очі й зустріла Деніелів погляд. Церква ще не спорожніла. Органістка збирала свої ноти, кілька хористів надягали пальта, та в цю мить уся увага Деніела була зосереджена на Морі, наче в залі лишилася тільки вона.
— Давно ти не заходила, — мовив він.
— Певно, що так.
— Здається, з серпня?
«То ти теж лічив дні».
Він опустився на лаву поруч із нею.
— Здивований тебе тут бачити.
— Нині ж Святвечір.
— Але ти не віруєш.
— Обряди мені однаково подобаються. І пісні.
— Ти тільки для цього прийшла? Заспівати кілька гімнів? Проголосити кілька разів «Амінь» та «Дякувати Господу»?
— Я хотіла послухати музику. Побути серед людей.
— Тільки не кажи, що ти сьогодні зовсім сама.
Мора знизала плечима, засміялася.
— Деніеле, ти мене знаєш. Я не надто товариська істота.
— Я просто подумав… ну, я припускав…
— Що?
— Що ти будеш з кимось. Особливо сьогодні.
«Так і є. Я з тобою».
Вони обоє змовкли, коли в прохід вийшла органістка з повною торбою нотних зшитків.
— Добраніч, отче Брофі.
— Добраніч, місіс Істон. Дякую за ваш чудовий виступ.
— То було чисте задоволення.
Органістка кинула останній допитливий погляд на докторку Айлс і рушила до виходу. Вони почули, як стукнули, зачиняючись, двері, і нарешті лишилися самі.
— То чому тебе так довго не було? — спитав Деніел.
— Ну, ти знаєш ці мої смертні справи — не дають спочити. Один із наших патологоанатомів мусив кілька тижнів тому лягти на операцію, довелося його підміняти. Я була зайнята, от і все.
— Завжди можна взяти телефон і подзвонити.
— Так, я знаю.
Він теж міг би, але не телефонував. Деніел Брофі ніколи не перетнув би межу, і, можливо, це було добре: їй доводилося боротися зі спокусою за них обох.
— Як твої справи? — запитала Мора.
— Ти знала, що минулого місяця в отця Роя стався удар? Я тепер поліційний капелан.
— Детектив Ріццолі мені розповіла.
— Кілька тижнів тому був на місці злочину в Дорчестері. Там, де офіцера застрелили. Бачив тебе.
— Я тебе не бачила. Треба було привітатися.
— Ну, ти була зайнята. Зосереджена, як завжди. — Він усміхнувся. — Ти буваєш дуже сердитою з виду, Моро. Ти це знала?
Жінка засміялася.
— Може, саме в цьому й проблема.
— Проблема?
— Я відлякую чоловіків.
— Мене ж ти не злякала.
«Як можна? — подумала Мора. — Твоє серце недоступне, його не розіб’єш».
Вона підкреслено глянула на годинника й підвелася.
— Уже пізно, і я стільки часу в тебе забрала.
— Не те щоб у мене були нагальні справи, — зауважив Деніел, прямуючи з нею до виходу.
— Маєш доглядати цілу паству душ. До того ж нині Святвечір.
— Як ти могла помітити, мені теж сьогодні немає куди податися.
Мора зупинилася, розвернулася до нього. Вони стояли самі в церкві, вдихаючи знайомі аромати воску й ладану, що несли спогади про дитинство, повне інших Святвечорів, інших служб. Про ті дні, коли відвідини церкви не викликали того сполоху, який вона відчувала зараз.
— Добраніч, Деніеле, — мовила вона, повертаючись до дверей.
— Побачимося ще за чотири місяці? — гукнув він навздогін.
— Не знаю.
— Я скучив за нашими бесідами, Моро.
І знову вона завагалася, піднісши руку до дверей.
— Я теж скучила. Може, саме тому нам краще обходитися без них.
— Ми не зробили нічого такого, чого слід було б соромитися.
— Поки ні, — м’яко відповіла Мора, дивлячись не на нього, а на важкі різьблені двері, що стояли між нею та втечею.
— Моро, не треба все так кидати. Я не розумію, чому б нам не підтримувати певні…
Він замовк. Дзвонив її мобільний.
Мора виловила його з сумочки. О цій порі дзвінок не віщував нічого доброго. Відповідаючи, вона відчувала на собі Деніелів погляд і власне тремтіння від цього погляду.
— Докторка Айлс, — сказала вона, удавано спокійно.
— Веселого Різдва, — озвалася детектив Джейн Ріццолі. — Здивована, що ви не вдома, спершу зателефонувала туди.
— Я пішла на опівнічну службу.
— Боже, та вже ж перша година. Хіба вона не скінчилася?
— Так, Джейн, скінчилася, і я саме йду з неї, — відповіла Мора, обрубуючи подальші запитання. — Що у вас для мене?
Докторка Айлс уже знала, що це не дзвінок ввічливості, а виклик.
— Адреса — Прескотт-стріт, 210, Східний Бостон. Приватний будинок. Ми з Фростом приїхали з пів години тому.
— Подробиці?
— У нас одна жертва, молода жінка.
— Вбивство?
— О так.
— Дуже впевнено говорите.
— Приїдете й побачите.
Вона поклала слухавку й побачила, що Деніел досі дивиться на неї. Але мить ризику, мить для слів, про які вони обоє могли пошкодувати, минула. Втрутилася смерть.
— Тобі треба працювати?
— Сьогодні чергую. — Мора опустила телефон назад до сумочки. — Рідних у місті не маю, тож сама зголосилася.
— Саме в цю ніч?
— Те, що нині Різдво, мало що для мене змінює.
Вона застібнула комір пальта й вийшла з будівлі в ніч. Він вийшов слідом за нею, і поки Мора торувала шлях до свого авто через свіжий сніг, Деніел дивився на неї зі сходів, а його біле вбрання тріпотіло під вітром. Озирнувшись, вона побачила, що він, прощаючись, підніс руку.
