Наче відрубаної руки було мало.
Джейн відійшла, дала Морі зазирнути до спальні. Жертви видно не було, лише кров. У середньому людське тіло містить близько п’яти літрів крові. Така ж кількість червоної фарби може заляпати всі поверхні в невеличкій кімнаті. Перед її ошелешеними очима постали саме такі екстравагантні плями, схожі на яскравий серпантин, сміливо розвішаний на білих стінах, меблях та білизні.
— Артеріальна, — зауважила Ріццолі.
Докторка Айлс могла тільки мовчки кивнути, простежуючи поглядом за арками потоків, читаючи моторошну історію, написану червоним на цих стінах. Коли вона вчилася на четвертому курсі й проходила практику в приймальному відділенні, якось бачила, як жертва вогнепального поранення стікала кров’ю на столі. Тиск у пацієнта падав, тож хірург-резидент з відчаю вдався до термінової лапаротомії, сподіваючись узяти під контроль внутрішню кровотечу. Він розрізав живіт і вивільнив фонтан артеріальної крові з розірваної аорти, який залив обличчя й халати лікарів. У ті останні божевільні секунди, поки вони працювали відсмоктувачами й пхали до рани стерильні серветки, Мора не могла відвести очей від крові, її діамантового сяйва, м’ясного запаху. Вона опустила руку у відкритий живіт, за ретрактором, і тепло, що негайно просочило рукав її халата, здавалося втішним, мов тепла ванна. Того дня в операційній Мора побачила, який бентежний потік може створити навіть слабкий артеріальний тиск.
І тепер саме кров на стінах цієї спальні привернула її увагу, розкриваючи історію останніх секунд життя жертви. Коли було зроблено перший розріз, серце її ще билося, ще створювало кров’яний тиск: перша автоматна черга крові лишила високий арковий слід над ліжком. Кілька сильних ударів, і арка почала слабшати. Тіло намагалося компенсувати падіння тиску, звужуючи артерії, прискорюючи пульс. Та з кожним ударом серця воно порожніло, прискорюючи власну загибель. Коли тиск нарешті зовсім упав і серце зупинилося, фонтана крові більше не було, лише слабка цівка, останні краплі. Саме такий запис смерті Мора побачила на стінах і ліжку.
Тоді її погляд зупинився на тому, що вона майже пропустила за цими потоками. На тому, від чого за спиною аж сипнуло холодом. На стіні кров’ю було намальовано три перевернуті хрести. А під ними — загадкові символи:
— Що це означає? — тихо запитала Мора.
— Не маємо уявлення. Намагаємося зрозуміти.
Мора не могла відвести очей від напису. Вона зглитнула.
— З чим ми в біса маємо справу?
— Зачекайте, ви ще не все бачили. — Джейн обійшла ліжко й показала на підлогу з іншого боку. — Жертва тут. Принаймні більша її частина.
Тільки по той бік ліжка Мора побачила жінку, яка лежала на спині, оголена. Знекровлення надало шкірі алебастрового відтінку, і докторка Айлс раптом пригадала Британський музей, де виставлялися десятки уламків римських скульптур. Плин століть розтріскав мармур, відбив голови, відламав руки, лишаючи самі анонімні тулуби. Ось що вона побачила, дивлячись на тіло. Розбиту Венеру. Без голови.
— Здається, він убив її там, на ліжку, — сказала Джейн. — Це пояснює бризки на цій конкретній стіні та кров на матраці. Далі перетягнув її на підлогу, може, потребував твердої поверхні, щоб закінчити.
Джейн набрала повітря й відвернулася, наче раптом дійшла до межі й більше не могла дивитися на тіло.
— Ви сказали, що перший патруль приїхав за десять хвилин після дзвінка на 911, — уточнила Мора.
— Саме так.
— Те, що тут відбулося, — ампутації, відрізання голови — потребувало більше за десять хвилин.
— Ми це розуміємо. Навряд чи телефонувала жертва.
Рипнула під кроками підлога, обидві жінки озирнулися й побачили у дверях Баррі Фроста, який зовсім не хотів заходити.
— Приїхали криміналісти, — повідомив він.
— Нехай заходять. — Джейн трохи помовчала. — Вигляд у тебе не дуже.
— Гадаю, я ще молодець. Зважаючи на все.
— Як там Кассовіц? Вже поблювала? Нам тут не завадить допомога.
Фрост похитав головою.
— Досі в машині сидить. Не думаю, що її шлунок до цього готовий. Піду по криміналістів.
— Заради Бога, скажи їй, хай яйця відростить! — гукнула Ріццолі навздогін, коли він вийшов. — Ненавиджу, коли жінки мене підставляють. Псують репутацію нам усім.
Докторка Айлс знову подивилася на тіло на підлозі.
— Ви знайшли…
— Решту? — закінчила за неї Джейн. — Так. Ліву кисть ви бачили. Права рука лежить у ванні. А тепер, гадаю, час показати вам кухню.
— Що там?
— Нові несподіванки.
Джейн рушила через кімнату до коридору.
Мора розвернулася до неї й краєм ока побачила себе в дзеркалі спальні. Відображення дивилося на неї втомленими очима, чорне волосся злиплося від розталого снігу. Але не власне обличчя змусило її заціпеніти.
— Джейн, — прошепотіла вона. — Погляньте сюди.
— Куди?
— У дзеркало. Ті символи. — Мора розвернулася й вдивилась у символи на стіні. — Бачите? Це дзеркальне зображення! Це не символи, а літери, які треба читати в дзеркалі.
Джейн подивилася на стіну, тоді на дзеркало.
— То це слово?
— Так. Тут написано Peccavi.
Детектив похитала головою.
— Навіть так це мені нічого не каже.
— Це латина, Джейн.
— І як перекладається?
— На мені гріх.
На мить жінки витріщились одна на одну. Тоді Джейн раптом реготнула:
— Оце так неймовірна заява. Думаєте, молитви до Діви Марії вистачить, щоб стерти цей конкретний гріх?
— Можливо, слово стосується не вбивці. Можливо, йдеться про жертву. — Вона подивилася на Джейн. — На мені гріх.
— Покарання, — припустила Ріццолі. — Помста.
— Це ймовірний мотив. Вона чимось розлютила вбивцю. Згрішила проти нього. Це — його розплата.
Джейн глибоко вдихнула.
— Ходімо до кухні.
Вона повела Мору коридором. Біля дверей зупинилась і глянула на неї, закляклу на порозі й надто ошелешену побаченим, щоб вимовити хоча б слово.
На вкритій кахлями підлозі було намальоване велике коло, нібито червоною крейдою. По колу на певній відстані розпливлися п’ять калюж чорного воску, який розтав і вже застигнув. «Свічки», — подумала Мора. У центрі кола лежала відрізана жіноча голова — так, щоб очі дивилися просто на них.
Коло. П’ять чорних свічок. Це ритуальне приношення.
— І тепер я мушу їхати додому, до своєї донечки, — промовила Джейн. — Зранку ми всядемося навколо ялинки, розгортатимемо подарунки й прикидатимемося, що у світі панує мир. Але я думатиму про… цю штуку… яка витріщається на мене зараз. Веселого, бляха, Різдва.
Докторка Айлс зглитнула.
— Відомо, хто вона?
— Ну, я не тягнула сюди друзів та сусідів для точного впізнання. Гей, ви знаєте цю голову на підлозі кухні? Але, судячи з фото на водійському посвідченні, можна сказати, що це Лорі-Енн Такер. Двадцять вісім років. Каштанове волосся, карі очі. — Детектив різко засміялася. — Складіть докупи всі частини тіла, десь це й отримаєте.
— Що ми про неї знаємо?
— У сумочці знайшли корінець від чека. Вона працює в Музеї природничих наук. Ким саме — поки не знаємо, але якщо судити з будинку та меблів… — Джейн зиркнула на їдальню. — Заробляє вона небагато.
Почулися голоси та кроки, до будинку ввійшли криміналісти. Джейн негайно випросталася, щоб зустріти їх із подобою звичної для неї самовпевненості. Усім відома незламна детектив Ріццолі.
— Привіт, народе, — сказала вона, коли до кухні обережно ступили Фрост та двоє криміналістів. — У нас тут весело.
— Господи Ісусе, — пробелькотів один з криміналістів. — А де решта жертви?
— У кількох кімнатах. Гадаю, вам краще почати з…
Вона замовкла, різко напружилася.
Дзвонив телефон на кухонному столі.
Фрост стояв найближче.
— Що скажеш? — запитав він, дивлячись на Ріццолі.
— Відповідай.
Її напарник боязко взяв слухавку затягнутою в рукавичку рукою.
— Алло? Алло? — І знову поклав. — Дали відбій.
— Як визначився номер?
Фрост натиснув кнопку історії дзвінків.
— Бостонський.
Джейн узяла свій мобільний, подивилася на дисплей.
— Я спробую перетелефонувати, — сказала вона, набираючи номер. Послухала сигнали. — Не відповідає.
— Я перевірю, чи з нього телефонували сюди раніше, — сказав Фрост. Проглянув історію, кожен вхідний та вихідний дзвінок. — Так, ось дзвінок на 911. Десять хвилин на першу.
— Наш убивця проголосив про завершення роботи.
— Є ще дзвінок, перед цим. Кембриджський номер. — Він підвів очі. — П’ять хвилин на першу.
— То наш убивця телефонував звідси двічі?
— Якщо це був убивця.
Джейн пильно подивилася на телефон.
— Нумо, поміркуємо. Він стоїть тут, у кухні. Щойно вбив її й розчленував. Відрубав кисть, руку. Виклав голову тут, на підлозі. Для чого комусь телефонувати? Він хоче похвалитися? І кому тоді зателефонує?
— То перевірте, — запропонувала Мора.
Джейн знову взяла свій мобільний, цього разу набрала номер у Кембриджі.
— Дзвонить. Гаразд, це автовідповідач… — Вона замовкла й раптом різко глянула на докторку Айлс. — Ви не повірите, чий це номер.
— Чий?
Вона дала відбій і знову набрала номер. Передала телефон Морі.
Судмедекспертка почула чотири сигнали. Тоді ввімкнувся запис на автовідповідачі. Голос одразу ж здався бентежно знайомим.
«Ви зателефонували до докторки Джойс П. О’Доннел. Я хочу вас вислухати, тож залиште повідомлення, будь ласка, і я вам перетелефоную».
Мора натиснула кнопку й так само ошелешено подивилася на Джейн.
— Для чого вбивці телефонувати Джойс О’Доннел?
— Жартуєте? — перепитав Фрост. — Це її номер?
— А хто це? — запитав один із криміналістів.
Ріццолі глянула на нього.
— Джойс О’Доннел — упириця, — мовила вона.
Це було не те місце, де Джейн воліла б опинитися різдвяного ранку.
Вони з Фростом сиділи в її «субару», припаркованому на Браттл-стріт, і дивилися на велику білу резиденцію в колоніальному стилі. Коли Джейн була тут востаннє, стояло літо й садок перед будинком був бездоганно доглянутий. Дивлячись на нього тепер, у зовсім інший сезон, вона знову була вражена тим, з яким смаком підібрані деталі, від сизого оздоблення до красивого різдвяного вінка на дверях. Ковані ворота були прикрашені сосновими гілками з червоною стрічкою, а у вікно першого поверху було видно ялинку з мерехтливими прикрасами. Дивно. Навіть упирі святкують Різдво.
— Якщо ти не хочеш, — сказав Фрост, — з нею можу поговорити я.
— Думаєш, я не впораюся?
— Думаю, тобі буде важко.
— Важко буде не вчепитись їй у горлянку.
— Бачиш? Я саме про це. Твоє ставлення до цієї жінки тільки заважатиме. Ти вже мала з нею справу, і це на все впливає. Ти не можеш зберігати нейтралітет.
— Ніхто не зміг би, знаючи, хто вона така й чим займається.
— Ріццолі, вона робить те, за що їй платять.
— Шльондри теж так роблять.
«Тільки от шльондри нікого не кривдять», — подумала Джейн, дивлячись на будинок Джойс О’Доннел. Будинок, за який було заплачено кров’ю жертв убивств. Шльондри не входять до зали суду, пританцьовуючи, у стильному костюмі від «Сент-Джон» і не дають свідчень на користь м’ясників.
