Пейзаж псував хіба що Альберт, котрий зігнувся навпіл біля одного із товстих соснових стовбурів — схоже, він щойно позбувся свого обіду. Я гукнув його. Він озирнувся, і, хоча на обличчі відбивалися сором і ніяковість, колір його став значно природнішим.
— Сучі торгаші, — голосно вилаявся він. — Мабуть, таки отруївся тим чортовим хот-догом.
— Я ж казав тобі, що не варто було їсти те страхіття.
— Твоя правда. От сволота... Ну нічого. Наступного разу я там проїздитиму з санепіднаглядом. — Він раптом спохопився, що досі «при виконанні» й має, теоретично, рекламувати мені будинок. — То як, Михайле, ти вже все роздивився?
— Так, — нейтрально кивнув я.
— А цей вид? Ти тільки поглянь, що за вид! — Альберт широко розкинув руки, неначе намагаючись обійняти всю цю пишноту природи як якусь дебелу жіночку. — Чи часто тобі доводилося милуватися подібним? А тепер уяви, що цю картину ти можеш щодня бачити з вікна власної оселі! Бачити й усвідомлювати, що вона твоя!
— Дуже гарно, — погодився я, обіпершись на перила. — І дуже дивно, що ця краса могла комусь набриднути. Хто жив тут раніше?
— Чесно кажучи, не маю уявлення, — мляво відказав Альберт після кількасекундної паузи. Я витріщився на нього.
— Тобто? А за чиїм же дорученням ти продаєш будинок?
— За дорученням рідної держави. Нині вона є його власником.
— Не розумію. — Я дійсно мало що зрозумів. Альберт зітхнув.
— Михайле, цей дім разом з прилеглою територією — виморочне майно. Ким би й де б не були його хазяї — зараз вони визнані зниклими безвісти в судовому порядку, бо вже четвертий рік тут ніхто не живе. А тому нинішнім хазяїном є держава. Решта мене мало цікавить.
Альбертове пояснення мені не дуже сподобалося.
— Чорт забирай, чому ти мені відразу цього не сказав?
— Слухай, чого ти хвилюєшся? — округлив очі ріелтер у щирому дитячому нерозумінні. — Це ж зараз на кожному кроці — хазяї кидають старе житло, отримавши вигідніший варіант у столиці, або й узагалі їдуть з країни, і в них бракує часу і нервів на бюрократичні процедури. От воно й стоїть, доки якийсь сільський виконком не переоформлює його на себе в зв’язку з відсутністю господарів. А в мене у цій сфері є певні знайомства у кількох областях, тому маю змогу отримувати інформацію з перших рук про найкращі позиції. Не надурняк, звісна річ. Вони не бажають морочитися з цим, а я бажаю — от і вся система. Так що нічого надзвичайного. А ти про що подумав? — вишкірився раптом він. — Що якийсь психопат вирізав господарів? — Тут товстун знову загигикав, і мені захотілося чимось у нього пожбурити.
— Я просто не люблю напівправди, Альберте. Будь-яка шара має якийсь підступ. А це місце занадто гарне, щоб отак просто його покинути, тобі не здається?
— Миханю, що ми можемо знати про тих, хто тут жив? — розвів руками той. — А якщо цей господар одного дня зірвав джекпот Національної лотереї? Чи, може, стара тітка Софа заповіла його дружині квартиру на Брайтон-Біч? Усе на світі відносне, друже мій, тож раджу не забивати голову дурницями. Тобі подобається будинок?
— Так, — зізнався я.
— Ну то в чому проблема?
Може, ніякої проблеми дійсно не було. Я уявив собі реакцію Аліни на таку мальовничість, і ця думка допомогла мені остаточно зважитись. Дружина завжди мріяла саме про подібне місце — у лісі, на свіжому повітрі, і без жодної людини навколо у радіусі як мінімум довжини футбольного поля. Постійні літературні вечірки й світські прийоми, казала вона, почали викликати стійку алергію на людство. Що ж, це було не найгірше місце для єднання з природою і непогана схованка від роду людського для нас обох.
— Давай наостанок оглянемо підвал, — сказав я. — Я обіцяв Аліні повернутися до завершення чергової елітної гулянки, на яку її затягли.
— У твоєму голосі я чую згоду? — повеселішав Альберт.
— Якщо тільки у підвалі не зберігається гора трупів.
— Ні. Я ніколи не пропонував би тобі нічого подібного, друже. Чекаю тебе унизу, — і товстун підтюпцем рушив до входу. Я теж пішов з балкона.
Мені здалося, що будинок також радіє моєму рішенню.
Мені пекельно не хотілося туди йти. Часи, коли я попискувала від захвату, передчуваючи черговий шмат безкоштовного паблісіті, минули років сім тому — якщо взагалі були. Зараз же цей прийом означав для мене лише одне — нудьгу, зелену, як молода капуста. Ті самі обличчя, ті самі промови, усмішки, фальшиві, мов циганське золото, і такої ж щирості компліменти. Крім того, я погано переносила юрбу, а юрбою для мене ставала будь-яка компанія більше трьох чоловік. І найголовніше — зі мною не було Михайла. Із ним усе це пройшло б легше. Він умів підбадьорити мене лише своєю присутністю, умів усміхнутися так, що навіть безглузде торохтіння дружин олігархів, які зроду не тримали в руках нічого, окрім кредитної картки та журналу «Космополітен», починало здаватися якщо не милим, то цілком стерпним. А його коментарі, підкреслено серйозно проголошені за келихом якого-небудь коктейлю Молотова, незмінно вражали своєю оригінальністю, іронією, а деколи — нищівним, але обґрунтованим сарказмом. Так, із ним мені було б легше. Але... маємо те, що маємо, і в сухому залишку у нас — величезна зала для прийомів, орендована в Будинку вчителя за смішні гроші, сам прийом — на честь відкриття української філії відомого російського видавництва, і величезна купа людей, цілий мурашник — автори, видавці, газетярі, радіо, телебачення... Усі, в кого вільні руки, п’ють та жують з таким зосередженим виглядом, ніби це дійство тягне на Нобелівську премію. Або бодай на медаль. А мені нудно. Так, я знаю, що мусила прийти сюди — врешті-решт, саме це видавництво мене друкує. Утримує мене. І я прийшла. Тоді чому ж до багатьох речей я виявилася просто не готова? Адже вони не в дивину мені, усі ці розмови, промови, тости, ділові пропозиції, ретельно замасковані під світські плітки — то чому мені так зле? Михась обіцяв приїхати та підтримати мене, якщо встигне — але я не надто на це покладалася. Він подався далеко за місто, на оглядини омріяного мною будинку, і я дуже сподівалася, що у нього все вийде. Нехай привезе мені добрі вісті, а на цій вечірці може й зовсім не з’являтися. Я перетерплю. Все, що завгодно, навіть...
Мій погляд упав на дальній кінець довгого столу, і я зрозуміла, що поквапилася, говорячи «все, що завгодно». Бо там із келихом шампанського і двома живими підпорками біля довгих, як у мавпи, рук, стояло те, що я витерпіти не змогла. То був Остап. Якось я зовсім випустила з уваги, що такий стовідсотково світський лев не зможе проігнорувати цей променад... Праворуч від нього скромно тушувалася його жінка, Ірина здається, — низенька, повненька, але загалом дуже мила — якщо стерти вираз приреченої покірності з її білого личка. Чоловік явно привчав її до регулярних виходів у світ. Ліворуч же звивалося в’юном щось худеньке, штучно-руденьке і шалено юне. Я запідозрила, що це той самий молодий і обдарований бог креативу, в жертву якому принесли мого чоловіка, але найгірше було ще попереду. Я не встигла відвести очі, як вертляве дитя впіймало мій позирк і, штовхнувши Остапа в бік, посунуло на мене з невідворотністю долі. Якусь мить повагавшись, Остап та Ірина потупцяли за ним, практично слід у слід.
— От лайно, — вилаялась я крізь зуби і завертіла головою, шукаючи можливість для відступу. Не тому, що я боялася Остапа — ні, я іншого боялася. Що дійде до бійки. Мене аж тіпало від бажання запустити нарощені спеціально для цього прийому в салоні краси акрилові нігті в очниці Остапа. Але я не могла дозволити собі таку розкіш. Не тут і не зараз. Не на очах у моїх видавців, з якими я вже встигла люб’язно поспілкуватися і для яких була одною з принад цього вечора. А такий скандал не додасть мені популярності. Мій імідж — тонка, розумна, вихована особа, письменниця, що творить інтелігентні речі для інтелектуально розвинених жінок, дідько б його вхопив, той імідж! Як він псує задоволення! Я ще раз озирнулася і впевнилася, що відступати нікуди — позаду Москва, в усіх значеннях цієї безсмертної фрази. Що ж, тоді — в бій. Деколи слово сильніше за зброю — чи мені цього не знати?
