«Краще б люди йому підбадьорливо зааплодували», — подумав Ваймз. Люди зазвичай безладно підтримували ораторів, щоб їх розпалити. Але юрма довкола цього чоловіка лише схвально кивала. Він подумав: вони справді міркують над його словами…
— Вони поцупили весь мій крам! — крикнув хтось навпроти. — Це бісова піратська імперія! Мене взяли на абордаж! В анк-морпоркських водах!
Юрмою покотилося пихате бурмотіння.
— А що вони у вас відібрали, пане Дженкінс? — озвався голос із натовпу.
— Вантаж першокласного шовку!
Натовп засвистів.
— Он воно що? А хіба не сушені рибні відходи чи конфісковане м’ясо? Бо, наскільки мені відомо, саме цим ви і торгуєте.
Пан Дженкінс силкувався розгледіти в натовпі свого опонента.
— Першокласний шовк! — він повторив. — А яке місту до того діло? Ніякого!
Роздалися вигуки «Ганьба!»
— А місту відомо? — запитав хтось із натовпу.
Люди почали витягувати шиї. А тоді натовп трохи розійшовся, і всі побачили постать командора Ваймза з Міської варти.
— Ну, цейво… я… — почав було Дженкінс. — Той… як його… я…
— Мені є діло, — спокійно мовив Ваймз. — Не так уже й важко відслідкувати вантаж першокласного шовку, від якого несе риб’ячими тельбухами, — зазвучав сміх. Анкморпоркці завжди вітають незвичні повороти в постановках свого вуличного театру.
Не зводячи погляду з Дженкінса, Ваймз на позір звернувся до сержанта Щебеня:
— Щебеню, підеш з паном Дженкінсом, гаразд? Якщо я не помиляюсь, його корабель називається «Мілка». Він покаже тобі всі вантажні рахунки, декларації суднового вантажу, квитанції та виписки, і ми враз із ним розберемося.
Щебінь відсалютував, гучно брязнувши ручиськом по шолому.
— Слухаюсь, сер!
— Е… е… не зможете, — похопився Дженкінс. — Вони…той… вони ще й всі документи забрали…
— Справді? Щоби потім повернути товар назад у крамницю, якщо їм не підійде?
— Ем… хай там як, а корабель уже відчалив. Так! Відчалив! Тепер маю мастити голову, як відшкодувати збитки!
— Відчалив? Без свого капітана? — запитав Ваймз. — Виходить, пан Скоплет там тепер за головного? Ваш старший помічник?
— Так, так…
— Прокляття! — вигукнув Ваймз, театрально клацнувши пальцями. — Виходить, той чоловік, якого ми заарештували минулої ночі за непристойно налиганий стан… він ще й винен у тому, що видає себе за іншого? Ой, я не знаю, це стільки писанини, що кінця краю не видно…
Пан Дженкінс спробував відвести погляд, але не зміг під пильним поглядом Ваймза. По тому, як смикалася його нижня губа, видно було, що він готується огризнутись у відповідь. Та, на щастя, він вчасно помітив життєрадісний вищир Ваймза, схожий на той, що стрімко несеться до потопельників. З плавником на спині.
Пан Дженкінс дуже мудро вчинив, що відступив.
— Я… той… піду розберуся… я… цейво… пішов… — він почав пропихатися крізь натовп, який ще трохи почекав — ану ж станеться щось цікавеньке — але, розчарувавшись, посунув далі в пошуках нових розваг.
— Хочете, шоб я пшов глянув на той корабель? — запитав Щебінь.
— Ні, сержанте. Ви не знайдете там ані шовку, ані документів. Нічого, крім густого аромату риб’ячих тельбухів, що просяк усе навколо.
— Ого, то ті кляті хапонці змітают все, що криво лежит, еге ж?
Ваймз похитав головою і рушив далі.
— В Хапонії немає тролів, правда? — запитав він.
— Ніяк нє, сер. А всьо через жару. Тролячі мізки не варять на сонці. Якби я подався до Хапонії, — сказав Щебінь, тягнучи за собою довгі руки так, що аж кісточки пальців цокали по бруківці, — я був би дуже тормознутим.
— Щебеню?
— Так, сер?
— Тримайся подалі від Хапонії.
— Слухаюся, сер.
Довкола іншого оратора зібралась куди більша юрма. Він стояв зі здоровенним плакатом, на якому писало: БРУДНІ ЧУЖОКИ, ЛАПИ ГЕТЬ ВІД ЛЕШПУ.
— Лешп, — повторив Щебінь. — Оце назвочка — там певно самі шепелявики живуть.
— Це та земля, що виринула з-під глибин на минулому тижні, — похмуро мовив Ваймз.
Вони слухали, як оратор розпинався, що Анк-Морпорк повинен обороняти своїх громадян на новій землі. У Щебеня був спантеличений вигляд.
— Звідки там взятися громадянам, якшо земля тільки-но вилізла з-під води? — він не петрав.
— Гарне запитання, — погодився Ваймз.
— Вони всьой той час не дихали під водою?
— Навряд чи.
«В повітрі вчувається не лише солоний бриз, — думав Ваймз. — Вітер змін». Він це відчував. Зненацька Хапонія була у всіх на слуху.
Анк-Морпорк майже ціле століття перебував із Хапонією в стані миру, ну бодай не-війни. Зрештою, вони були сусідами.
Сусідами… ха! Втім, що це слово означало? Варті є що розповісти про сусідів. Як і адвокатам, особливо тим багатшим, для яких «сусід» — це людина, яка двадцять років тягає вас по судах через газон на два дюйми ширший, ніж треба.
Люди роками живуть пліч-о-пліч, дружно киваючи одне одному вранці по дорозі на роботу, а тоді стається якась дрібничка і — бац! — комусь у голову прилітають садові граблі.
А тепер ще й якась клята брила постала з моря, і всі поводилися так, ніби то хапонський собацюра всю ніч скавчав у них під вікнами.
— Грргргрргр, — журився Щебінь.
— Не зважай на мене, тільки не спльовуй на мої черевики, — попросив Ваймз.
— Це типу… — Щебінь змахнув ручиськом, — типу як… тобі всяке спадає на… — він затнувся і глянув на свої пальці, все ще ворушачи губами, —…думку. Грргргрргр. Це типу, як на тебе падають камінці, і ти вловлюєш, що на тебе зара зсунеться купа землі, а дерти кігті вже пізно. Отой момент і називається грргргрргр.
Ваймз і собі заворушив губами.
— Лихі передчуття?
— Саме оно.
— А як це слово виникло?
Щебінь здвигнув плечима.
— То, певно, хтось крикнув, коли його припечатало важкою брилою.
— Лихі передчуття… — Ваймз замислено потер підборіддя. — Що ж, у мене їх по самі вуха…
«Зсуви і лавини, — думав він. — Маленькі, невагомі як пух, сніжинки осідають на схилі — аж раптом ціла стіна снігу починає зсуватися вниз…»
Щебінь лукаво на нього зиркнув.
— Я знаю, всі кажут: «Пеньки тупі, як Щебінь», — але я знаю, куди дме вітер.
Ваймз поглянув на свого сержанта з нововиявленою повагою.
— І ти це зауважив?
Троль багатозначно двічі стукнув пальцем по шолому.
— Тут всьо просто, — почав він. — Видите на дахах дрібні когути, дракони і всьо решта? А того біднятка на даху Гільдії злодіїв видите? Достатньо за ними дивитисі. Вони знают. Я сі дивую, як їм вдається показувати в правильному керункові.
Ваймза трохи попустило. Як на троля, Щебінь був не такий уже і тугодум, і розумом межував десь між каракатицею і танцівником у дрицки-гоцки, але завжди можна бути впевненим, що він не витратить цінні секунди на те, щоб зайвий раз про щось подумати.
Щебінь підморгнув.
— А ше мені це нагадало часи, коли я найшов велику ломаку, а дідуньо почав розпинатисі про то, як він ще пуцьвіріньком передубасив усіх ґномів, — докинув він. — Ви шось таке відчуваєте, еге?
— Ем… так… — спантеличено відповів Ваймз.
Над ним затріпотіли крила. Він зітхнув. До них летіло повідомлення.
На поштовому голубі.
Вони вже, здається, все перепробували. Болотяні дракони іноді вибухали в повітрі, бісики зжирали повідомлення, а семафори постійно підводили, особливо там, де дув сильний вітер.
Аж тут капрал Малодупко помітила, що анк-морпоркські голуби, внаслідок сотень років гніту і знущання з боку місцевих ґорґулій, вирізнялися набагато більшим розумом серед своїх побратимів. Хоч це і не вразило Ваймза, бо, на його думку, флора на старому сирому буханці — і то кмітливіша.
Він витягнув із кишені жменьку зернят. Голуб, чемно дотримуючись інструкцій, примостився на його плечі. І тут же, чемно прислухавшись до свого внутрішнього позиву, спорожнився.
— Пора нам, знаєш, підшукати якусь кращу альтернативу, — мовив Ваймз, розгортаючи повідомлення. — Щораз, як ми шлемо послання констеблю Ринві, він зжирає його разом із голубом.
— Ну, він є ґорґульою, — спробував виправдати його Щебінь. — Він думає, що то доставка обіду.
— О, — мовив Ваймз, — його світлість бажає мене бачити. Як мило.
Правитель Ветінарі мав зосереджений вигляд, бо вже не раз помічав, як людей збиває з пантелику, коли їх уважно слухають.
А на подібних зібраннях, де йому доповідали міські радники, він слухав особливо уважно, бо йому казали тільки те, що хотіли, щоб він почув. Тож йому доводилось вслухатися в паузи між словами. А там ховалося те, про що лорди думали, він не знає, і сподівалися, що не дізнається.
