Ось і зараз він уважно дослухався до того, що лорд Дауні із Гільдії найманців недоговорював, надміру розжовуючи йому про високий рівень підготовки гільдії та її значення для міста. Не витримавши агресивного слухання Ветінарі, голос врешті стих.
— Спасибі, лорде Дауні, — сказав він. — Переконаний, що з цими знаннями нам тепер буде ще важче заснути. Маю лише одну крихітну заувагу… Наскільки мені відомо, слово «найманець» походить із Хапонії?
— Ну… так…
— І, наскільки мені відомо, багато ваших учнів, виявляється, є вихідцями з Хапонії та сусідніх країн?
— Неперевершена якість нашої науки…
— Атож. Тобто насправді ви хочете мені сказати, що їхні найманці мають більше досвіду, знають всі закутки нашого міста, а ви власною персоною відточуєте їхні традиційні навички?
— Е…
Патрицій звернувся до пана Бурлі.
— Ну хоч зброя в нас ліпша, пане Бурлі?
— Звісно. Кажіть про ґномів що хочете, а ми останнім часом виготовляємо просто першокласні речі, — підтвердив президент Гільдії зброярів.
— А. Ну хоч щось.
— Так, — мовив Бурлі. В нього був нещасний вигляд. — Та коли вже мова зайшла про виготовлення зброї… справа в тому…
— Дайте вгадаю, справа в тому, що виготовлення зброї — перш за все справа прибуткова, — закінчив за нього Патрицій.
У Бурлі був такий вигляд, ніби він зіскочив з гачка… на ще більший гачок.
— Е… так.
— Що насправді зброю треба продавати.
— Е… атож.
— Усім охочим її придбати.
— Е… так.
— Незалежно від цілі її використання?
Виробника зброї загнали в глухий кут.
— Даруйте? Ну ясна річ. Це ж зброя.
— Підозрюю, що останні кілька років найбільші прибутки приносила Хапонія?
— Ну, властиво… Серифу якось треба втихомирювати жителів околиць…
Патрицій підняв руку. Його клерк, Тулумбас, подав йому аркуш паперу.
— «Великий зрівнювач» — пересувний 500-фунтовий десятизарядний арбалет? — уточнив він. — А, ось іще, постривайте… «Метеор» — автоматизований метальник сюрикенів, що з відстані двадцяти кроків зносить голову; якщо не відірвало — ми повернемо вам кошти?
— Ви коли-будь чули про д’реґів, правителю? — запитав Бурлі. — Кажуть, що єдиний спосіб втихомирити одного з них — невтомно рубати сокирою, а рештки поховати під каменем. І привалити ще одним зверху.
Патрицій, здавалось, відволікся на велике зображення болеадораса третього покоління з колючого дроту під назвою «Дервіш». Запала болюча тиша. Бурлі спробував її порушити — завжди прикра помилка.
— Крім того, ми забезпечуємо такі бажані робочі місця в Анк-Морпорку, — пробубнів він.
— Експортуючи зброю в інші країни, — повернув його на землю правитель Ветінарі. Він віддав назад аркуш і приязно всміхнувся Бурлі.
— Я дуже радію, що галузь так розквітає, — мовив він. — І я це особливо матиму на увазі.
Він обережно склав долоні.
— Справи кепські, панове.
— Чиї? — не второпав Бурлі.
— Перепрошую?
— Що? Ой… я про інше подумав, правителю…
— Я веду до того, що деякі наші жителі вирушили на той жалюгідний острів. Так само, як і ще пригорща хапонців, я так розумію.
— Чому наші люди туди пхаються? — запитав пан Боґґіс із Гільдії злодіїв.
— Тому що вони демонструють жвавий першопрохідський дух і прагнуть багатства… і ще трохи багатства на неопанованій землі, — відповів лорд Ветінарі.
— А який хапонцям із того зиск? — поцікавився лорд Дауні.
— О, хапонці — купка безпринципних людців, які завжди готові хапнути щось дармове, — мовив лорд Ветінарі.
— Краще і не скажеш, правителю, — підлестив йому пан Бурлі, який відчув потребу наверстати втрачене.
Патрицій знову глянув на записи.
— Ой, я перепрошую, — сказав він, — схоже, я переплутав останні два речення місцями… пане Підступп, вам теж є що сказати?
Очільник Гільдії адвокатів прокашлявся. Прозвучало це радше як передсмертний хрип, чим воно і було, адже чоловік цей вже яку сотню років був зомбі. Втім, згідно з історичними свідченнями, мертвий пан Підступп відрізнявся від живого пана Підступпа лише тим, що працював без перерви на обід.
— Так, безперечно, — сказав він, розгорнувши великий звід законів. — Історія міста Лешп і країни, що його оточує, дещо неясна. Відомо, що воно стояло посеред моря майже тисячу років тому, втім, коли в деяких записах зринають припущення, що Лешп начебто був частиною Анк-Морпорка…
— Звідки ті записи і чи зазначено там, хто робив такі припущення? — урвав його Патрицій. Відчинились двері, й до середини увійшов Ваймз. — А, командоре, сідайте. А ви, пане Підступп, продовжуйте.
Зомбі не любив, коли його перебивали. Він знову кашлянув.
— Записам, які стосуються зниклої країни, кілька сотень років, правителю. І їх, вочевидь, робили ми.
— Тільки ми?
— Не розумію, яким чином інші записи можуть бути законні? — строго відрубав пан Підступп.
— А хапонці, приміром, нічого там не записували? — запитав Ваймз із дальнього кінця столу.
— Сер Семюел, у хапонській мові немає навіть слова на позначення адвоката, — мовив пан Підступп.
— Серйозно? — здивувався Ваймз. — От і добре.
— На нашу думку, — мовив Підступп, посунувши стілець так, щоб не бачити Ваймза, — ця земля належить нам згідно з законами про експропріацію, екстратериторіальність і, що найважливіше, Acquiris Quodcumque Rapis. Мені відомо, що цього разу першими туди ступили наші рибалки.
— А хапонці стверджують, що то був один із їхніх рибалок, — мовив Ветінарі.
На іншому кінці столу Ваймз стиха ворушив губами: «Як там, Acquiris…»
— «Що хапнув, те отримав»? — сказав він уголос.
— Ми ж не збираємось вірити їм на слово, чи не так? — мовив Підступп, показово ігноруючи його. — Пробачте, правителю, та я не думаю, що якась купка злодюг із рушниками на голові має право вказувати гордому Анк-Морпорку, що робити.
— Ні, звичайно ж! Час уже провчити Шайтана Хапонського, — втрутився лорд Селашіль. — Пам’ятаєте минулорічну історію з капустою? Вони не хотіли приймати десять клятих човнів!
— А всякому відомо, що гусениці додають особливої нотки смаку, — мовив Ваймз, більш-менш собі під ніс.
Патрицій косо на нього зиркнув.
— Атож! — погодився Селашіль. — Там стільки корисного білка! А пам’ятаєте, скільки натерпівся капітан Дженкінс із багажем баранини? Вони хотіли кинути його за ґрати! В хапонській в’язниці!
— І чого б це? Адже зелене м’яско смакує найкраще, — мовив Ваймз.
— Ой, під тим шаром карі ніхто би не помітив, — озвався Бурлі. — Якось мене запросили на обід в їхнє посольство, і знаєте, що вони змусили мене їсти? Овече…
— Пробачте, панове, — урвав його Ваймз, вставши з-за стола. — Маю подбати про невідкладні справи.
Ваймз кивнув Патрицію і квапливо вийшов з кімнати. Він зачинив за собою двері й вдихнув свіжого повітря, хоча цієї миті залюбки подихав би у чинбарні. Капрал Малодупко зірвалася з місця, вичікувально на нього втупившись. Вона сиділа біля ящика, що собі мирно туркотів.
— Тут щось відбувається. Біжи до… тобто, пошли голуба до Ярду, — попрохав Ваймз.
— Щось іще, сер?
— Наразі всі відпустки скасовано, і я хочу бачити всіх констеблів, наголошую, всіх констеблів, в Ярді о, скажімо, шостій годині.
— Слухаюсь, сер. Доведеться послати ще одного голуба, хіба що я втисну все в одну записку.
Малодупко квапливо почимчикувала.
Ваймз визирнув із вікна. Біля палацу завжди панувала якась метушня, але сьогодні там було… не те щоб збіговисько, просто більше людей, ніж зазвичай. Ніби вони на щось чекали.
Хапонія!
Всі вже в курсі.
Старий Щебінь мав рацію. Дрібні камінці вже потрохи осипаються. Тут не просто почубилось кілька рибалок, мова йде про сотні років… словом, це як двоє дебелих чоловіків, які силкуються увіпхатися у маленьку кімнатчину і при цьому поводитись пристойно, але якоїсь миті комусь із них просто необхідно розправити плечі, і вони вже вдвох трощать меблі.
Але цього не могло статися, адже так? Із того, що він чув, теперішній сериф був тямущим чоловіком, який понад усе хотів утихомирити буйні околиці своєї імперії. Але ж хапонці ще й в Анк-Морпорку жили, чорт забирай! Деякі навіть народилися в Анк-Морпорку. Ось ви бачите хлопчину, від одного погляду на якого в голові одразу зринають образи верблюдів, аж тут він розтуляє рота, і виявляється, в нього такий густий анк-морпоркський акцент, що аж страх бере. Ох, а скільки побутує жартів про кумедну їжу та чужоземців, та все ж…
