— Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, — зазначив брат Тинькар.
— Хтозна, — огризнувся той.
— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. — Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент — це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском.
— А як саме? — запитав брат Придверник.
— Хтозна, як там воно щодо тієї королівської крові, — пробурмотів брат Клозетник. — Як його сказати? Може, й немає в мене тієї крові…
— Слухай, ну, засліплює та й по всьому. Зрозумієш, коли сам побачиш.
— Але спершу він рятує королівство, — сказав брат Тинькар.
— Ну, так, — глибокодумно погодився брат Дозорець. — Це найголовніше.
— А від чого він його рятує?
— …але я маю такі самі права, які має будь-хто інший, на те, щоб мати королівську кров…
— Від Патриція? — припустив брат Придверник.
Брат Дозорець, який раптом став експертом, похитав головою.
— Патрицій навряд чи такий уже небезпечний, — сказав він. — Хіба він справжній тиран? Ми мали й гірших. Ну, я це до того, що насправді він нас не пригнічує.
— Я весь час пригнічений, — втрутився брат Придверник. — Майстер Крічлі — це я в нього працюю — мене гнітить вранці, вдень і ввечері. Тобто постійно. Кричить. Попихає мною. І бабисько в овочевій крамниці теж постійно мене гнітить.
— Атож, — сказав брат Тинькар. — Хазяїн мого помешкання так мене гнітить, що страшне. Намагається вибити двері і розводиться про те, що я буцімто заборгував йому гроші за кімнату, а це нахабна брехня. І ще мене з вечора до ранку гнітять сусіди. Я їм пояснюю, що коли людина цілий день працює, їй вночі потрібно трохи часу для себе, щоб вчитися грати на трубі. Це справжня тиранія. Якщо я не жертва тиранії, то не знаю, хто жертва.
— Якщо вже про це мова, — повільно заговорив брат Дозорець, — гадаю, мене постійно пригнічує швагер. Він і конячку собі купив, і бричку настарав. А я ні. Де справедливість? Я впевнений, що король поклав би край цій тиранії, адже люди потерпають від гніту дружин, бо тим, бачте, хочеться «новий шарабан, як у нашого Родні»!
Верховний гросмейстер слухав усе це, і в нього трохи паморочилося в голові. Він почувався, мов людина, яка, звісно, знає про існування лавин, але аж ніяк не сподівалася, що, кинувши сніжку на верхівку гори, досягне такого приголомшливого результату. Їх навіть не довелося під’юджувати.
— Не сумніваюся, що король покладе край свавіллю квартирних господарів, — сказав брат Тинькар.
— І поставить поза межами закону людей, які хизуються екіпажами, до того ж, ймовірно, купленими на крадені гроші, — додав брат Дозорець.
— Гадаю, що мудрий король поставив би поза межами закону лише недостойних людей, які хизуються екіпажами, — заговорив Верховний гросмейстер, прагнучи трохи по-іншому спрямувати розмову.
Братство замовкло і поринуло в міркування, аби подумки розділити людство на достойних та недостойних і вигідно покласифікувати себе.
— Цілком справедливо, — повільно промовив брат Дозорець. — Але брат Тинькар має рацію. Я не уявляю собі, яким чином маніфести нас-чадка врятують від лихої долі брата Придверника, якому здається, що з нього збиткується якась тітка з овочевої крамниці. Брате, не ображайся.
— Вона ще й збіса недоважує, — сказав брат Придверник. — А крім того…
— Так, так, так, — втрутився Верховний гросмейстер. — Благонадійні мешканці Анк-Морпорка справді задихаються під гнітом тиранії. Але зазвичай, аби прийшов король, потрібні напруженіші обставини. Наприклад, війна.
Поки що все йшло добре. Попри весь їхній дубоголовий егоїзм, комусь мало вистачити розуму, щоб здогадатися, правда ж?
— Колись було якесь старе пророцтво чи щось таке, — задумливо почав брат Тинькар. — Мені дідусь розповідав, — у нього аж очі зблиснули: він намагався пригадати й ефектно виголосити ці слова. — Ось: «Постане король, і принесе Закон і Справедливість, і не знатиме нічого, крім Правди, і Захищатиме Народ, і Служитиме йому своїм Мечем». Чого повитріщалися? Це не моя вигадка.
— Та ми всі це чули й раніше. І таке щастя привалить, що хоч лопатою загрібай, еге ж, — сказав брат Придверник. — Як ви це уявляєте? Приїжджає він, значить, а з ним Закон, Справедливість і вся ця братія, мов чотири вершники Апокраліпсиса, так? «Здоровенькі були, — проскреготав він. — Я король, а осьо Правда коня напуває». Це все якось не тримається купи, згодні? От. Не можна вірити старим легендам.
— Чому? — невдоволено запитав брат Клозетник.
— Через їхню легендарність. Це основна ознака, — пояснив брат Придверник.
— Про сплячих принцес непогано, — озвався брат Тинькар. — Їх може розбудити лише король.
— Не будь йолопом, — обірвав його брат Дозорець. — Якщо ми не маємо короля, то звідки взятися принцесам? Думай головою.
— За старих часів, звісно, було легше, — радісно сказав брат Придверник.
— Чого це?
— Йому достатньо було убити дракона.
Склавши руки, Верховний гросмейстер подумки прочитав молитву: якийсь бог — немає значення, який, — все-таки зглянувся. Він недарма покладався на цих людей. Рано чи пізно їхні вбогі клепки все-таки сходилися так, як треба.
— Дуже цікава думка! — він аж відчув трепет.
— Нічого не вийде, — вперто заявив брат Дозорець. — Великих драконів не лишилося.
— Хтозна, — сказав Верховний гросмейстер і хруснув пальцями.
— Я правильно розчув? — перепитав брат Дозорець.
— Я сказав «хтозна». Може, й лишилися.
Із балахонових надрищ брата Дозорця пролунав нервовий смішок.
— Що, справжні? Крилаті, вкриті грубою лускою?
— Так.
— І дихають, мов пічка?
— Так.
— І мають ці гострі штуки на лапах?
— Пазури? Так, досхочу пазурів.
— Що означає «досхочу»?
— Я гадав, що це очевидно, брате Дозорцю. Якщо хочете драконів, матимете драконів. Можете доправити дракона сюди. До міста. Просто зараз.
— Хто, я?
— Ви всі. Тобто ми, — сказав Верховний гросмейстер.
— Мені здається, що ця ідея не дуже… — невпевнено почав брат Дозорець.
— І він виконуватиме будь-які ваші накази.
Ці слова одразу переломили їхній спротив. Об’єднали їх. Впали перед їхніми дрібними слизькими мізками, наче м’ясо у вольєрі серед бездомних псів.
— Повторіть, — повільно промовив брат Тинькар.
— Дракона можна контролювати. Він робитиме, що захочете.
— Невже? Справжній дракон?
Верховний гросмейстер закотив очі: під каптуром ніхто не бачив його обличчя.
— Так, справжній. Не якийсь приручений болотяний дракончик, а чистокровна дика особина.
— А я собі гадав, що вони цей… ну… мафи.
— Вони були міфами і водночас реальністю, — голосно промовив Верховний гросмейстер, нахилившись вперед. — Хвиля і частинка водночас.
— Щось я заплутався, — сказав брат Тинькар.
— Тоді я покажу. Книгу, будь ласка, брате Загребуне. Дякую. Браття, я маю розповісти вам, що коли був у науці в Таємних майстрів-анахоретів…
— Де ви були, Верховний гросмейстере? — перепитав брат Тинькар.
— Чому ти не слухаєш? Ти ніколи не слухаєш! Він казав, що був у Таємних майстрів! — пояснив брат Дозорець. — Ну, знаєш, це такі шановані мудреці. Живуть на якійсь горі і таємно смикають за всі мотузки. Вони передали йому свою мудрість і всяке таке. Можуть ходити по вогнищах. Він нам ще минулого тижня казав. І зараз він вчитиме нас, правда, Верховний гросмейстере? — улесливо запитав він.
