— А, Таємні майстри, — сказав брат Тинькар. — Вибачте. Каптури, містика, я пам’ятаю. Вибачте. Це таємниця.
«Коли я управлятиму містом, цей балаган закінчиться, — сказав собі Верховний гросмейстер. — Я організую нове таємне товариство і візьму туди метких і розумних людей. Але, звісно, не занадто розумних. І ми розіб’ємо кригу тиранії, і настане епоха просвітлення, братерства та гуманізму, і Анк-Морпорк перетвориться на Утопію, а такі, як брат Тинькар, горітимуть у повільному вогні, якщо моє слово щось важитиме — а так і буде. І про його фіглянок не забудемо».[2]
— Отже, коли я був у науці в Таємних майстрів… — знову почав він.
— Вам тоді наказали ходити по рисовому папері, — жваво підхопив брат Дозорець. — Мені здавалося, що це страх як складно. У мене цими папірцями вистелені коробки для мигдалевого печива. Насмикав я собі того паперу, і що ви думаєте — я спокійнісінько можу ходити по них! Якщо вступити до правильного таємного товариства, відкриваються неймовірні здібності!
«Коли брат Тинькар смажитиметься на вогні, він матиме сусіда», — подумав Верховний гросмейстер.
— Нас всіх надихають твої кроки на шляху просвітлення, брате Дозорцю, — промовив він вголос. — Але дозвольте мені продовжити. Поміж багатьох таємниць….
— …із самого Серця Буття, — доброзичливо підказав брат Дозорець.
— …із самого Серця Буття, як зазначив брат Дозорець, я дізнався, зокрема, де зараз дракони. Думка, що вони нібито вимерли, не відповідає дійсності. Вони просто знайшли собі нову еволюційну нішу. І їх можна звідти викликати. У цій книжці, — і він урочисто підняв її вгору, — надано докладні інструкції.
— У простій собі книжці? — перепитав брат Тинькар
— Це не проста книжка, а єдина в своєму роді. Я багато років шукав її. Праця Трубала де Малахіта, видатного дослідника драконства. Оригінальний рукопис. Де Малахіт міг викликати драконів будь-якого розміру — і ви так само зможете.
Знову повисла тривала ніякова мовчанка.
— Гм, — озвався брат Придверник.
— Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, — знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. — Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во…
Він знітився і замовк.
— Атож, — стривожено докинув брат Тинькар.
— З цими чарівниками та ще заковика… — підхопив брат Загребун. — Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать.
— У них це зветься демаркацією, — додав брат Тинькар. — Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування.
— Не бачу жодної проблеми, — сказав Верховний гросмейстер.
Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз…
Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник:
— Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі?
Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості.
— Не тямлять, і це щира правда, — сказав брат Загребун. — Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть — де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом?
— Таким, як крадійство? — діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна).
— Звісно, вони понарозказують, — правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, — що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда.
— Нууу, я не знаю, — протягнув брат Тинькар. — От замішав ти неправильний розчин — по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють.
— Але самі чарівники це й кажуть, — замислено промовив брат Дозорець. — По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш — ото й всієї роботи.
