Замок висів на моторошній висоті над пінними водами річки Ланкр, що проглядалися на глибині тисячі футів. Час від часу в річку падали уламки замкової стіни.
Хоча сам замок був невеликим, там були сотні місць, придатних, аби заховати корону.
Герцогиня рушила геть в пошуках нової жертви для своїх доскіпувань, полишивши лорда Шельметя сумно споглядати ландшафт. Почався дощ.
Саме в цей час на замкову браму звалилися громоподібні удари. Це неабияк стурбувало брамового служника, який грав у карткового «Вбогого пана Цибулю» із кухарем та блазнем біля теплої печі.
Він загарчав і підвівся.
— От вам і стукіт без сцени[9], — сказав він.
— Без чого? — здивувався блазень.
— Без сцени, дурню.
Блазень стурбовано поглянув на нього.
— Без сцени? — з підозрою спитав він. — Це щось із дзену, так?
Коли брамовий служник з наріканнями видерся назовні й рушив у напрямку своєї будки при брамі, кухар докинув у банк іще один фартинг і гостро поглянув на блазня понад картами.
— Що таке дзен? — спитав він.
Блазень розкладав свої карти під брязкіт дзвіночків на одязі. Не замислюючись, він відповів:
— Ну, це така підсекта хапонської філософської системи вічного обертання Сумтін; вони уславлені аскетизмом і володіють даром незворушності та цілісності, що досягається через медитацію і спеціальну техніку дихання; а одним із найцікавіших аспектів їхнього вчення є традиція ставити безглузді запитання з метою розширення свідомості.
— Розширення куди? — ще підозріліше спитав кухар. Його вже й так дістав цей день. Коли він доправляв сніданок до Великої зали, то ніяк не міг позбутися відчуття, ніби щось намагається вирвати в нього з рук візочок з тарілками. І, ніби цього було мало, цей герцог відправив його по… Він здригнувся: вівсянку! І варене яйце зі щілинкою для стоку білка! Ні, для такого кухар був застарий. Не того його навчали. Він був кухарем справжньої феодальної формації: якщо страва не мала яблука в пащеці і не була добре просмажена, він не бажав подавати її на стіл.
Блазень хвилю повагався, стискаючи в руці карту, але здолав напад паніки і швидко викрутився:
— По-моєму, дядечку, — пропищав він, — в тобі запитань більше, ніж того летючого насіння-крутилок у кленодубі.
Кухар розслабився.
— Ну добре, — вимовив він, ще не зовсім заспокоєний. Аби це заспокоєння стало остаточним, блазень надалі програв йому тричі поспіль.
Служник тим часом відсунув щиток з оглядової щілини у хвіртці, що була частиною замкової брами, й визирнув назовні.
— Хто це тут стукає без? — прогарчав він.
Солдат, хоч і мокрий, як курка, та переляканий, мов заєць, усе ж завагався.
— Без… Без чого? — перепитав він.
— Якщо збираєшся й далі мене діставати, то, кістка тобі в горлянку, сидітимеш там без нічого весь день, — спокійно відповів служник.
— Ні!!! Я маю негайно побачити герцога! — ревнув солдат. — В околицях вештаються відьми!
Служник хотів жартома відповісти щось на кшталт «Ну так яка ж пора року» або «От і мені б із ними повештатися», але побачив вираз обличчя солдата й затнувся. Людина з таким обличчям не вловила б солі жодного жарту. Це було обличчя того, хто бачив речі, недозволенні для споглядання смертним…
— Відьми? — спитав лорд Шельметь.
— Відьми? — спитала герцогиня.
В пронизаних протягами коридорах голос, не гучніший за вітерець, що пролітає крізь замкову щілину на іншому кінці палацу, проте сповнений надії, повторив: «Відьми!»
Ті, Хто Можуть Бачити Сутність Речей…
— Ми пхаємо носи не в свою справу, ось що, — сказала Бабуня Дощевіск. — І нічого доброго з того не вийде.
— Це так романтично, — на всі груди видихнула Маґрат.
— У-тю-тю, — всміхнулася Тітуня Оґґ.
— Так чи так, — вказала Маґрат, — ти вбила того огидного типа!
— Нічого подібного. Я тільки підштовхнула… звичайний хід речей, — Бабуня Дощевіск насупилася. — Він не вмів виявляти повагу до інших. Якщо людина втрачає повагу, вона потрапляє в біду.
— Крекс-пекс-фекс, доводилося чути про таке?
— Той перший чоловік передав нам малюка, щоб урятувати! — закричала Маґрат. — Він сподівався, що ми його вбережемо! Це ж очевидно! Це доля!
— Ах, очевидно, — пробурмотіла Бабуня. — Мені теж очевидно, що це очевидно. Проблема в тому, що очевидність речей не обов’язково означає їх істинність.
Вона зважила корону в руках. Та видавалася дуже важкою — і справа була не тільки в банальних фунтах та унціях.
— Авжеж, але справа в тому, що… — почала Маґрат.
— Справа в тому, — урвала її Бабуня, — що незабаром тут буде пошукова команда. Це будуть серйозні люди. І шукатимуть вони теж серйозно. Серед їхніх пошукових прийомів будуть, наприклад, «знесення стін» і «спалення стріх». І…
— Як нас малесенький, сю‑сю-сю?
— І, Ґіто, я глибоко переконана, що всім нам буде значно краще, якщо ти припиниш це белькотіння! — просичала Бабуня.
Вона відчувала, що звичний спокій ось-ось її покине. Її нерви завжди викидали коники, коли вона не знала, що робити. До того ж вони вже повернулися до будиночка Маґрат, і Бабуню неймовірно дратувало його убрання. Маґрат вірила в мудрість Природи, ельфів, оздоровчу силу кольорів і зміни пір року та купу інших дурниць, які Бабуня Дощевіск вважала дитячими фантазіями.
— Не вчи мене, як доглядати за дітьми, — неголосно огризнулася Тітуня Оґґ. — У мене їх п’ятнадцятеро, не забула?
— Я тільки кажу, що нам треба добре все обміркувати, — відповіла Бабуня.
Певний час решта двоє уважно спостерігали за нею.
— Ну? — не витримала Маґрат.
Пальці Бабуні вибивали дріб по краєчку корони. Вона суворо наморщила чоло.
— По-перше, його треба звідси забрати, — сказала нарешті вона і здійняла руку. — Ні, Ґіто, я не сумніваюся, що твоя хатинка має ідеальний вигляд і все таке, але там небезпечно. Він має бути десь подалі звідси, якомога далі, там, де ніхто не знатиме, хто він такий. А ще ж у нас є це, — вона перекинула корону з руки в руку.
— Ну, тут усе просто, — сказала Маґрат. — Я маю на увазі, сховаймо її під якоюсь каменюкою чи якось так. Це легко. Не те що сховати немовля.
— Нічого подібного, — заперечила Бабуня. — Річ у тому, що навколо повно немовлят, і всі вони на одне лице — але я дуже сумніваюся, що в цій місцевості повно корон. До того ж ці штуки вміють зробити так, щоб їх знайшли. Вони наче приманюють людський розум. От побачиш: сховай її під отією брилою — і за тиждень цю брилу обов’язково хто-небудь «випадково» переверне.
— Твоя правда, так і є, — палко погодилася Тітуня Оґґ. — Скільки разів уже таке бувало: впустиш у море якогось чарівного персня, причому в найглибшому ж місці, а потім повертаєшся додому з’їсти шматочок палтуса — і ось воно!
Цю інформацію відьми обміркували в тиші.
— Ніколи такого не бувало, — раптом роздратовано сказала Бабуня. — Особливо з тобою. Так чи йнак, він схоче повернути корону. Якщо вона належить йому по праву, звичайно. Монархи просто-таки нетямляться від своїх корон. А ти, Ґіто, часом кажеш таке, що…
— Я приготую чай, гаразд? — жваво сказала Маґрат і зникла на кухні.
Дві старші відьми лишилися сидіти по різні боки столу, зберігаючи колюче, проте ввічливе мовчання. Нарешті Тітуня Оґґ сказала:
— А вона непогано тут усе поприкрашала, еге ж? Квіточки, все таке. Як звуться ці штукенції на стінах?
— Піктуграми, — процідила Бабуня. — Чи якось так.
— Творчо, — ввічливо сказала Тітуня Оґґ. — І всі ці мантії, й чарівні палички, і все таке.
— Прогрес, — зневажливо чмихнула Бабуня Дощевіск. — Коли я була така ж мала, ми мусили радіти шматкові воску та парі шпильок. В ті дні ми мали творити власні чари.
— Відтоді багато водиці спливло, — сказала Тітуня Оґґ голосом, просякнутим життєвим досвідом, і кілька разів акуратно гойднула дитя, заспокоюючи його.
Бабуня Дощевіск шморгнула. Тітуня Оґґ тричі була заміжня і правила цілим племенем своїх дітей та онуків, розкиданих по всьому королівству. Звичайно, насправді відьмам не заборонялося виходити заміж. Бабуня мирилася з цим — хоч і неохоче. Вкрай неохоче. Вона знову несхвально шморгнула; це була помилка.
