— Ну звісно, радосте моя.
Тим, хто вперше його зустрічав, герцог видавався якимось видом ящірки — напевно, з тих, що мешкають на вулканічних островах, роблять один порух на день і мають рудиментарне третє око, а рештою двома кліпають не рідше, ніж раз на місяць. Сам же він вважав себе цивілізованою людиною, якій більше пасували б не надто висока вологість і яскраве сонце в добре продуманому кліматі.
З іншого ж боку, неуважно роздумував він, буття дерева має свої переваги. Наприклад (він був у цьому цілком упевнений), вони не мають вух. І, схоже, навчилися обходитися без священної церемонії шлюбу. Дуб-самець — треба б уточнити термін — так ось, дуб-самець просто витрушує з себе пилок, і все, що далі треба — це щоб вітер заніс майбутні жолуді (чи на дубах ростуть яблука? Та ні, звичайно, жолуді) в якесь інше місце…
— Так, моє золотце, — вимовив він.
Воістину, дерева непогано прилаштувалися на світі. Герцог Шельметь зиркнув на складену з колод стелю замку. Самозакохані виродки…
— Звичайно, люба.
— Що? — спитала герцогиня.
Герцог завагався, відчайдушно намагаючись відтворити власний монолог за останні п’ять хвилин. Там було щось про те, що він був лише наполовину людиною, і… недостатньо заполегливим[7], чи що? А ще він був упевнений, що йшлося про надмірну холоднечу в покоях. Так, і вона колись теж говорила про це. Отже, ці мерзенні деревиняки послужать для цілого дня корисної праці.
— Сьогодні накажу зрубати кілька штук і занести прямо в покої, ластівко моя, — заявив він.
Леді Шельметь на мить втратила дар мови — подія, варта червоної позначки в календарі. Це була тілиста і яскрава жінка, яка при першій зустрічі справляла на вас враження галеона під усіма вітрилами. Враження підсилювалося її, на жаль, безкомпромісною впевненістю в тому, що їй пасує червоний оксамит. Втім, ця деталь лише чудово відтіняла колір її обличчя.
Герцог нерідко замислювався над прихильністю долі, яка послала йому такий шлюб. Якби не вічний двигун амбіцій герцогині, він так і лишився б пересічним місцевим князьком, що не мав би інших справ, крім полювання, застіль та вправлянь у droit de seigneur[8]. А от тепер він був лише за крок від трону — і влади над усім, що зараз споглядав.
Щоправда, наразі він споглядав самі лише дерева.
Він зітхнув.
— Зрубати що? — крижаним тоном спитала леді Шельметь.
— Та ці дерева, — пояснив герцог.
— І як же дерева пов’язані з нашою проблемою?
— Ну… їх так багато… — палко промовив герцог.
— Не змінюй тему!
— Вибач, солоденька.
— Я питала про те, чому тобі вистачило дурості дозволити їм утекти! Я казала тобі, що той слуга був надто відданий Веренцу. Таким людям не можна довіряти.
— Авжеж, кохана.
— Ти, звісно ж, не подумав, що за ними можна було б надіслати погоню?
— Я відправив Бенцена, люба. І пару гвардійців.
— Он як…
Герцогиня замовкла. Бенцен, капітан особистої охорони герцога, був убивцею не гіршим за мангуста-психопата. Вона й сама б обрала саме його. Тимчасова неможливість пошпетити чоловіка роздратувала її, але розгубленість тривала недовго.
— Йому не довелося б вирушати в дорогу за такої погоди, як би ти був одразу послухав мене. Але ж ні!
— Що «ні»?
Герцог позіхнув. Це була довга ніч. Спершу — гроза небачених масштабів, потім — уся та катавасія з кинджалами…
Вище вже вказано, що герцог Шельметь був лише за крок від трону. Все мало скидатися на те, що крок цей зробив сам король Веренц, коли спіткнувся на останній, найвищій сходинці спуску до Великої зали, покотився вниз і, всупереч усілякій теорії ймовірності, напоровся на власний кинджал.
Королівський лікар в своєму висновку вказав, що смерть монарха настала з природних причин. Перед цим до лікаря зазирнув Бенцен і пояснив, що однією з природних причин падіння зі сходів з кинджалом у спині може бути надто довгий язик.
Власне, подібну хворобу встигли підхопити й кілька охоронців короля, які виявилися трохи надто твердолобими, аби усвідомити всю цю науку. Замком просто-таки прокотилася міні-епідемія.
Герцог здригнувся. Минулої ночі сталася ціла низка подій, настільки ж моторошних, наскільки й незрозумілих.
Він спробував запевнити себе, що неприємності лишилися позаду, а він тепер має королівство. Не дуже велике, населене здебільшого деревами — але це було справжнє королівство, про що свідчила королівська корона.
Якщо її вдасться знайти.
Архітектор, що збудував Ланкрський замок на голій скелі, чимало чув про замок Ґорменгаст, але не мав відповідного бюджету.
Втім, він зробив усе, що міг, вдаючись до веж за знижкою, бастіонів з акційних розпродажів, аукціонних ґорґулій та підземель з оптової бази. Результат був майже справжнім замком — хіба що йому не завадили б нормальний фундамент та такий вид вапняку, що не потік би за першого ж дощу.
