Але Веренц завжди існував лише в теперішньому часі. Принаймні, досі.
Смерть зітхнув.
— ГАДАЮ, З ВАМИ НІХТО НІ ПРО ЩО ТАКЕ НЕ РОЗМОВЛЯВ? — загадково спитав він.
— Прошу?
— І ПОГАНИХ ПЕРЕДЧУТТІВ НЕ БУЛО? НІЧНИХ ЖАХІВ? СТАРИХ БОЖЕВІЛЬНИХ ВОРОЖОК, ЩО КРИЧАЛИ ВАМ УСІЛЯКУ ГИДОТУ НА ВУЛИЦЯХ?[3]
— Про загибель?
— ОТЖЕ, НІ. ЩО Ж, НЕ ВАРТО БУЛО Й СПОДІВАТИСЯ, — кисло сказав Смерть. — ТАКІ РЕЧІ ВОНИ ЗАВЖДИ ПОЛИШАЮТЬ НА МЕНЕ.
— Хто? — спитав Веренц здивовано.
— ДОЛЯ. ПРИРЕЧЕНІСТЬ. РОК. УСЯ ЦЯ БРАТІЯ, — Смерть поклав руку на плече короля. — СПРАВА В ТОМУ, ЩО ВАМ, БОЮСЯ, ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ ПРИВИДОМ.
— Отакої, — пробурмотів король, споглядаючи своє… тіло, що мало цілком матеріальний вигляд. Цієї миті крізь нього раптом хтось пройшов.
— НЕ БЕРІТЬ НАДТО БЛИЗЬКО ДО СЕРЦЯ.
Веренц спостерігав, як його задубілий труп з належними почестями виносять із зали.
— Спробую, — буркнув він.
— МОЛОДЕЦЬ.
— Але мені ж не доведеться тинятися туди-сюди в усіх тих білих простирадлах і ланцюгах, — додав король, — і гарчати та стогнати при цьому?
Смерть знизав плечима.
— А ХОЧЕТЬСЯ? — спитав він.
— Ні.
— ТО Й НЕ МОРОЧТЕ СОБІ ГОЛОВУ.
З потаємних глибин свого темного савану Смерть видобув піщаний годинник і підніс його до очниць.
— А ОТ ТЕПЕР МЕНІ Й СПРАВДІ ЧАС, — сказав він, розвернувся, закинув косу на плече і рушив геть із зали просто крізь стіну.
— Егей! Агов! Почекай! — заволав Веренц, кидаючись за ним.
Смерть не озирнувся. Веренц промчав за ним крізь стіну; це було ніби пробігти крізь туман.
— Оце і все? — обурено спитався він. — Ну, а як довго я мушу бути привидом? Чому взагалі я маю бути привидом? Ти не можеш просто кинути мене тут отак! — він зупинився і звів угору можновладного, хоч і дещо прозорого пальця. — Стій! Повеліваю!
Смерть похмуро струсонув головою і пройшов крізь наступну стіну. Король поквапився за ним з усією гідністю, на яку був ще здатен, і побачив, що Смерть уже підтягає попругу гігантського білого коня, який стоїть на зубцях стіни. На голові в коня були шори.
— Ти не можеш мене тут просто покинути! — повторив король усупереч всілякій очевидності.
Смерть обернувся до нього.
— МОЖУ, — сказав він. — ВИ, БАЧТЕ, ТЕПЕР НЕДОВМЕРЛИЙ. ПРИВИДИ НАСЕЛЯЮТЬ СВІТ, ЩО ЛЕЖИТЬ МІЖ СВІТОМ ЖИВИХ І СВІТОМ МЕРТВИХ. ЦЕ НЕ МОЯ СФЕРА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, — він поплескав короля по плечу. — НЕ ПЕРЕЙМАЙТЕСЯ, — додав він. — ЦЕ НЕ НАВІЧНО.
— Це добре.
— ЦЕ ТІЛЬКИ МОЖЕ ЗДАТИСЯ ВІЧНІСТЮ.
— А скільки все триватиме насправді?
— ГАДАЮ, ДОКИ ВИ НЕ ВИКОНАЄТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ.
— І як же я дізнаюся, що це за призначення? — у відчаї вигукнув король.
— БОЮСЯ, ТУТ Я НІЧИМ ЗАРАДИТИ НЕ МОЖУ.
— Але як я здогадаюся самотужки?!
— НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, ТАКІ РЕЧІ СТАЮТЬ ЗРОЗУМІЛІ САМІ СОБОЮ, — пояснив Смерть, застрибуючи в сідло.
— А доти я мушу нудьгувати в цьому місці, — король Веренц обвів поглядом овіяні пронизливими вітрами бастіони. — І, підозрюю, сам-один. Хто-небудь зможе мене бачити?
— НУ, МЕДІУМИ, ТІ, ХТО МОЖЕ БАЧИТИ СУТНІСТЬ РЕЧЕЙ. БЛИЗЬКІ РОДИЧІ. І, ЗВІСНО Ж, КОТИ.
— Ненавиджу котів.
Обличчя Смерті стало жорсткішим — наскільки це ще було можливо. Блакитне полум’я його очниць на мить спалахнуло червоним.
— ОН ЯК, — мовив він. Його тон ясно давав зрозуміти, що смерть — це ще надто м’яке покарання для ненависників котів. — ГАДАЮ, ВИ ЛЮБИТЕ ЗДОРОВЕННИХ СОБАК.
— По щирості, так воно і є, — король сумовито подивився в той бік, де над обрієм вже займався світанок. Його пси! Він справді сумуватиме за ними. А сьогодні ж, схоже, мав би видатися чудовий день для полювання.
Веренц замислився, чи можуть привиди полювати. Він був практично впевнений, що ні. Як і їсти, пити чи, коли на те пішло, випивати — і це дійсно засмучувало. Він полюбляв великі галасливі бенкети і вквасив[4] чимало пінт доброго елю. Як, утім, і поганого. Зазвичай він ніколи не вмів їх розрізнити, доки не наставав ранок.
У відчаї він копнув ногою кам’яну стіну і похмуро зауважив, що його нога легко пройшла просто крізь камінь. Ні тобі полювання з псами, ні пиятик, ні застіль, ні гулянок, ні полювання з яструбами… До нього почало доходити, що вкрай важко практикувати плотські втіхи, не маючи плоті. Йому раптом схотілося померти. Той факт, що він уже помер, настрою аж ніяк не покращував.
— ДЕКОМУ ДО ВПОДОБИ БУТИ ПРИВИДОМ, — повідомив Смерть.
— М-м-м? — понуро буркнув король.
— НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, ЦЕ НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ТЯГАР. МОЖНА СПОСТЕРІГАТИ, ЯК ВЕДЕТЬСЯ ТВОЇМ НАЩАДКАМ… ВИБАЧТЕ? ЩОСЬ НЕГАРАЗД?
Але Веренц зник у стіні.
— НУ, ЗВИНЯЙ, КОЛИ ЩО, — сварливо пробурчав Смерть.
Він окинув світ поглядом, що проникав крізь час, і простір, і людські душі, — й побачив зсув землі у далекій Хапонії, ураган у Говондаландії, пошесть у Герґені…
— НЕМІРЯНО СПРАВ, — промимрив він і, давши шпори коневі, злетів у небеса.
Веренц біг крізь стіни власного замку. Підошви його ніг заледве торкалися підлоги — а оскільки підлога була далеко не гладенькою, то часом вони зовсім її не торкалися.
Коли він був королем, то звик ставитися до слуг так, ніби їх не існувало; пробігати крізь них у ролі привида було майже тим самим. Єдина відмінність полягала в тому, що вони не сахалися з його шляху.
Веренц досягнув дитячої — й побачив виламані двері, розкидані м’яті пелюшки…
Він почув тупіт копит, метнувся до вікна й побачив власного коня, котрий учвал промчав крізь браму, впряжений у легку карету. Незабаром услід проскакали троє вершників. Кілька секунд тупіт відлунював бруківкою, а потім усе стихло.
Король щосили вперіщив кулаком по підвіконню, і кулак на кілька дюймів занурився в камінь.
Тоді він просто вистрибнув назовні, не приділяючи жодної уваги висоті, і напівбігом-напівлетом рвонув через двір до стаєнь.
Аби зрозуміти, що до численних невмінь привидів входить невміння їздити верхи, йому знадобилося секунд зо двадцять. Він таки примудрився видряпатися в сідло, чи принаймні зависнути над ним — але щойно кінь, понад будь-яку міру наляканий тим, що відбувалося в нього за вухами, рвонув із місця кар’єром, як Веренц виявив, що залишився висіти за п’ять футів над землею.
Він спробував бігти, але щойно досягнув брами, як повітря навколо нього, здавалося, загусло, ніби смола.
— Нічого не вийде, — промовив десь поблизу сумний старечий голос. — Ти мусиш лишатися там, де тебе вбито. Ось чому привиди мешкають лише в певних місцях. Повір, я це знаю.
Бабуня Дощевіск завмерла, не донісши до рота другого коржика.
— У нас гості, — сказала вона.
— Ви визначили це за особливим відчуттям у великих пальцях?[5] — нетерпляче спитала Маґрат. Значну частину відьомських знань вона запозичила з книжок.
— За особливим відчуттям у барабанних перетинках, — відповіла Бабуня, скоса зиркнувши в бік Тітуні Оґґ. Стара Тітонька Пташко на свій лад була пречудовою відьмою, от тільки значно химернішою, ніж годилося б. Забагато квіточок, умовностей і всього такого.
Черговий спалах блискавки осяяв вересові зарості, що тяглись аж до лісу, але дощ, рясно поливши теплу літню землю, ніби вишикував між ними та лісом цілу армію туманних примар.
— Я чую стукіт копит? — здивувалася Тітуня Оґґ. — Та хто ж поткнеться сюди такої ночі!
Маґрат боязко вдивлялася в пітьму навколо них. То тут, то там серед вересових заростей вивищувалися гігантські стовпи необтесаного каменю, чиє походження загубилося в глибині віків і про які подейкували, що вони провадять цілком самостійне і досить активне життя. Вона здригнулася.
