На відміну від чарівників, які понад усе ставлять свою складну ієрархію, відьми не переймаються розбудовою власних кар’єр. Кожна окремо взята відьма самостійно вирішує, чи брати собі ученицю, якій вона передасть ввірену їй територію у свою смертну годину. Відьми за природою своєю уникають компаній — принаймні з іншими відьмами — і, звичайно ж, не мають ватажків.
Серед цих неіснуючих ватажків найавторитетнішою була Бабуня Дощевіск.
Поки Маґрат готувала чай, її руки ледь тремтіли. Воно, звичайно, дуже тішить — але водночас і трохи нервує починати кар’єру сільської відьми між володіннями Бабуні з одного боку, та Тітуні Оґґ — за лісом. Саме Маґрат належала ідея по-сусідськи зібрати невеличкий відьомський злет. Їй видавалося, що це додасть їхнім стосункам певної окультності. Тим більше вражена була юна відьма, коли обидві її сусідки погодилися — або принаймні не дуже відмовлялися.
— Зле? — перепитала тоді Тітуня Оґґ. — Навіщо нам туди, де буде зле?
— Вона сказала «злет», Ґіто, — пояснила Бабуня Дощевіск. — Знаєш, як у старі добрі часи. Шабаш.
— Будем безшабашні, як колись? — з надією спитала Тітуня Оґґ.
— Жодних танцюльок, — застерегла Бабуня. — Танцюльок я не стерплю. І виспівувань, і очманіння, і всіх тих штучок з мазями і тому подібного.
— Та саме тільки свіже повітря — це вже така насолода, — життєрадісно заявила Тітуня.
Заява про «танцюльки» дещо засмутила Маґрат; водночас вона подумки привітала себе з тим, що не озвучила ще двійко-трійко ідей, які крутилися в її голові. Вона понишпорила в прихопленій з дому торбині. Це був її перший шабаш, і вона твердо намірилася зробити все як слід.
— Хто-небудь бажає коржика? — спитала вона.
Перш, ніж надкусити, Бабуня ретельно роздивилася гостинець. Маґрат випекла на коржиках фігурки кажанів. Очиці вона зробила з ягідок смородини.
Карета прорвалася крізь зарості на лісовому узбіччі, налетіла на камінь, кілька секунд промчала лише на двох колесах, усупереч усім законам рівноваги вирівнялася і погуркотіла далі. Але тепер її швидкість сповільнилася: починався підйом.
Кучер навстоячки, як стародавній колісничний, змахнув з очей пасмо волосся і втупився в морок. Тут, у серці Вівцескель, не жив ніхто — та раптом попереду блимнув вогник. О невимовне щастя — це справді був вогник!
Цієї миті в дах карети увіп’ялася перша стріла.
Тим часом Веренц, король Ланкру, відкривав для себе дещо нове.
Як і більшість живих — принаймні тих, хто ще не наблизився до шести десятків років, — Веренц не дуже переймався питанням, що станеться з ним після смерті. Як і більшість живих, він несвідомо припускав, що врешті-решт все якось влаштується.
І, як і більшість тих, хто жив від початку часів, наразі він був мертвий.
Конкретніше, він лежав біля підніжжя одного зі сходових маршів фамільного замку Ланкр з кинджалом у спині.
Він сів, дивуючись, що хоча хтось, кого він однозначно вважає собою, набув сидячого положення, те, що він так само однозначно готовий був визнати власним тілом, лишилося лежати на підлозі.
Тепер, коли він уперше дістав змогу поглянути на це тіло збоку, воно виявилося на диво непоганим. Він завжди відчував до цього тіла неабияку прив’язаність — хоча мусив визнати, що тепер зв’язок між ними розірвався.
Тіло було великим і м’язистим. Він дбав про нього. Дозволив йому відростити вуса і довгі кучері. Стежив, щоб воно мало вдосталь фізичних вправ на свіжому повітрі та свіжини в харчах. І от саме тепер, коли це тіло могло б йому так знадобитися, воно його покинуло. Чи то він його.
На довершення всього, він мусив негайно вступити в перемовини з високою худющою постаттю, що стояла перед ним. Більшу частину постаті огортав чорний саван з капюшоном, але одна рука, стискаючи здоровенну косу, стирчала назовні. Це була гола кістка.
Про деякі речі померлі здогадуються інстинктивно.
— ПРИВІТ.
Веренц випростався на весь зріст — якби те, до чого могло би пасувати слово «зріст», не лежало долілиць на підлозі в очікуванні неминучого майбутнього, що передбачало лише вимір «углиб».
— Я король, щоб ти знав, — промовив він.
— БУЛИ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.
— Що?! — гаркнув Веренц.
— Я СКАЗАВ «БУЛИ». В ГРАМАТИЦІ ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ МИНУЛИМ ЧАСОМ. ВИ СКОРО ЗВИКНЕТЕ.
Висока постать постукала вапняковими пальцями по руків’ю коси. Веренців візаві здавався чимось збентеженим.
«Коли на те пішло, — подумав Веренц, — то і я щось сам не свій». Але різноманітні й цілком однозначні деталі цієї ситуації зламали навіть мури божевільної недоумкуватості, з якої здебільшого складалася його натура. До Веренца почало доходити: в якому б королівстві він наразі не перебував, королем тут був не він.
— А ти, бува, не Смерть? — наважився він.
— Я МАЮ БАГАТО ІМЕН.
— І яким же користуєшся сьогодні? — поцікавився Веренц із дещо більшою повагою в голосі. Навколо них сновигав різноманітний люд; як незабаром виявилося, дехто з цих типів проходив крізь них, на кшталт привидів.
— Ага, то це був Шельметь, — процідив король, позираючи на постать, що з непристойним задоволенням спостерігала згори сходів. — Казав же мені батько ніколи не обертатися до нього спиною. Дивно, чому я не розлючений?
— ЗАЛОЗИ, — сказав Смерть. — АДРЕНАЛІН ТА ІНШІ ГОРМОНИ. Й ЕМОЦІЇ. ВСЬОГО ЦЬОГО ВИ БІЛЬШЕ НЕ МАЄТЕ. ВСЕ, ЩО ВИ ТЕПЕР МАЄТЕ, — ЦЕ ТІЛЬКИ МИСЛЕННЯ.
Висока постать, схоже, дійшла якогось рішення.
— ЦЕ ВСЕ НЕ ЗА ПРАВИЛАМИ, — продовжувала вона наче сама до себе, — АЛЕ ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СПЕРЕЧАТИСЯ?
— Отож.
— ЩО?
— Я сказав: «Отож».
— ЗАТКНІТЬ ПЕЛЬКУ.
Смерть нахилив череп, ніби дослухаючись власних думок. Його капюшон сповз, і покійний король зауважив, що Смерть нагадував полірований скелет в усьому, крім одного: його очниці сліпучо сяяли небесною блакиттю. Веренц, утім, не злякався. І не лише тому, що важко злякатися, коли нутрощі, які мали б захолонути від жаху, валяються за кілька кроків від тебе — а й тому, що за життя Веренц не боявся нічого і не збирався починати тепер. Почасти так було через брак уяви, але крім того він був однією з рідкісних особистостей, що цілком зосереджені на теперішньому моменті. Більшості смертних цього не дано. Вони формують свої життя як плями хронометричного туману навколо точок, в яких перебувають їхні тіла — тобто або міркують про майбутнє, або чіпляються за те, що було. Як правило, вони настільки переймаються тим, що має або може статися, що події, які відбуваються зараз, доходять до них лише тоді, коли вони вже відбулися. Такою є більшість. Вони призвичаюються до страху, бо в глибині душі відчувають, що врешті-решт з ними станеться. Зазвичай саме це з ними й стається.
