Преображенна на новый вид малороссійскими фарбами для учеников поетики 1760-го года в Харькові. Вина сея басни та, что многіи от учеников, нимало к сему не рожденны, обучалися.
Козля от стада осталось до біса.
Се ж и товариш біжит — Волк из леса,
Кинулось было сначала в утіки.
Потом, ставши, так сказало драпікі:
— Я знаю, что мні нелзя минуть смерти
От твоих зубов. Но будь милосердый!
Зділай, молю тя, ту милость едину:
На флейтузі мні заграй на кончину,
Чтоб моя мні жизнь увінчалась мила.
Сам, мудрый, знаешь, что в конці вся сила...
«Не знал я сего во мне квалитета», —
Волк себі мыслит... Потом минавета
Начал надувать, а плясать Козлятко,
Волка хвалами подмазуя гладко.
Вдруг юрта собак, как вихр, вкруг их стала
Музыканту з рук и флейта упала.
Просто до Волка — сей, той щипнет, вкусит
И сам капелмейстр плясать уже мусит.
Вдруг Черногривка хвать за поясницу,
А Жук с Білком за горлову цівницу,
Кудлай да Гривко упялися в бедра.
Вопль раздается в долинах от вeдра.
Еще ж наспіл Хвост, сюда ж рыло пхает, —
Не дотолпятся. А он воздыхает:
«На что (сам себі) стал ты капелмейстром,
Проклятый, з роду родившись кохмейстром?
Не лучше ль козы справлять до росолу,
Неж заводити музыканску школу?
А! а! достойно!..» А собаки, рыла
Потопивши, рвут... И так смерть постигла.
Не ревнуй в том, что не данно от Бога.
Без Бога (знаешь) ни же до порога.
Аще не рожден — не суйся в науку.
Ах! Премного сих вічно пали в муку,
Не многих мати породила к школі.
Хочь ли быть щаслив? — будь сыт в своей долі.
Сія о музыканті Волкі казка успіла до того, что пастырь добрый Іоасаф Миткевич больше 40 отроков и юнош свободил от училищнаго ига во путь природы их, ревнуя человіколюбію — не тщеславію.
Сему и аз, ревнуя, написах книжицу «Алфавит Мира».
Г. С.
Якось Собака, Вовк да ще шкодливий Кіт —
Міщани, той з села, той з гаю чи й з рокіт,
В товаришство зі Львом-вельможей поєднались,
Єдиностайне так собі обов’язались,
Щоб рівні всіх були — чи шкода, чи й бариш;
Ніхто б собі не бгав од зября в долю більш.
Якось Олень попавсь Собаці у тенета.
І, сподіваючись і шкурки, і бенкета,
Шамнула звати всіх, і Лев ділить прибіг.
Що всіх четвірка їх,
Лев зараз зрахував на кігтях без помилки
Й здобичу розідрав на стільки.
Взяв кращую собі із головою часть.
— Се мні, — казав, — я Лев, за те ж і маю власть;
І об сьому ні слова;
Другую чверть улова
Беру собі ж за те, що я між вас
І всіх звірей грізніший;
До третьої всім зась!..
Чи чули? Се за те, як бачте, я міцніший,
Хто дужчий, той і прав.
А сей шматок четвертий
Чи тілько б хто зайняв,
Той буде сам пожертий.
Із рудки прудкої Ягнятко воду пив.
Злий Вовк натщесерце побачив те з кущів
І баки визвірив — шукав якой придирки
Да клами цокотав, завив на його з гірки:
— Ледащо! Як ти смів мні водопій мутить?
На капость? Га? На глум!
Щоб як не дати пить!
Постій! Ось я тобі, лукавий враг незбожний.
— Змилуйся, пан вельможний! —
Ягня йому в одвіт. —
Я ниже пана пив; ізвольте розсудить:
Багно против води чи може бак носиться?
— Глянь, миршаве, й воно ще дума оправдиться,
А прошлий рік мене ти лаяло при всіх.
— Я! Прошлий рік! А як се лучитися мало,
Коли ще прошлий рік, крив біг,
Мене й на світі не бувало,
Бо я сосу ще мать.
Се свідками могтиму доказать.
— Брехня! Коли ж не ти, дак, певно, се твій брат!
— А брата я не маю.
— Ти знов почав брехать!..
Я время утрачаю,
Я чую вже давно, що вся твоя сім’я,
Собаки, вівчарі, ви всі мене б примили
Да в ложці б утопили.
Живцем із’їли!
Всіх більше ти! Ось я
Задам тобі, моєму лиходію! —
Да бідного вхопив за шию,
В ліщину одімчав, там без суда й позвів
Його із’їв.
Хіба не те ж у нас? Хто міщний да багатий,
Той прав; а неборак хоч прав, да винуватий.
Один старий моторний Півень
В обід у зній забравсь далеко від жилля,
Сів одпочить на дуб в тіні проміж гілля.
Підкралася Лиса (лукавий звіку злидень).
І каже з ласкою, стончивши голосок:
— Здоров був, серденько, добрий день!
Спустись, родинонько, до мене на часок;
Чи чув? В нас з дробиной це згода вже із тиждень?
Я ж се на радощах прибігла повістить.
Одложмо колотню да нум по-братськи жить;
Спустися, братику, я тебе поцілую.
— О, поздоров тебе, мій любий брат, гаразд, —
Їй Півень одвічав. — Я дуже згоді рад,
Спасеть тебе за добру вість такую!..
Зараз... А глянь же, глянь, якая пиль курить!
Се, мабуть, ще гонці сей мир благовістить...
Ні, бачу, се хорти з ошийником на шиї.
Пожди же, я спущусь, чого тебе барить!
— Прощай! — Лиса на те. — Мні треба йти борзіє
Ще дробини оповіщать. —
Да в гай чимдуж навскоки
Пустилась утікать.
А Півень ошукав, вхопившися за боки,
Над ляком хитрої узявся реготать...
Як любо брехуну брехнею одвертать!
Ніщо не муля так, як інколи у роті
У жінки молодой язик,
Коли що ввіриш на самоті
Да ще й попросиш, щоб вона тобі ні пик.
Один селянський жмуд хотів ізвідать жінку —
Чи можна тайну їй ввірять?
Для сього уночі улігся на перинку,
Почав пручатися, чимдуж стогнать:
— Ох, леле! Лишенько!.. Терплю пекельні муки!..
Рятуй!.. А се ж бо що — дивись!
Свіжісеньке яйце я зніс!
— Яйце? — Еге, дивись! — Да й дав курине в руки.
— Оце ж! — Гляди ж мені, нікому не кажи!
Язик на прив’язі держи!
Бо люди назовуть мене за теє квочкой! —
І жінка заклялась нікому не казать.
Мовляла, щоб взивав її бісовськой дочкой,
Коли б одважилась брехать.
Но клятва зслизла геть із мракою за ночкой,
Бо так цікава річ, ще тайная, з яйцем
(Як той казав), у ней ось на душі вагніла,
І, бідная, із ней місцинки не зогріла;
Чимсвіт повіялась до кумоньки прямцем.
— Магай бі! Кумонько!
А що ти, серце, знаєш?..
Да тільки я боюсь, ти іншим перескажеш.
Оце-то вдивовиж! Таких чудес,
Повір, як світ настав, не чули ще до днесь.
Як люди вчують, мні достанеться по спині...
Гляди ж... Мій чоловік сю ніч яйце ізніс,
Да ще здоровеє такеє, мов з гусині.
— Чи справді?.. — Глянь оце ж, яке чудне, дивись!
Крий світе, кумонько! Ні пикни, бережись!
— Чи справді же? Да я такого й не чувала, —
Сусідка в одповідь. — Іди ж, не бійсь!
Не на таку напала,
Я так мовчлива, мов карась! —
(А вже мордує й сю, яйце в печінках мучить).
Щоб швидше тугу збуть, із відрами знялась
К криниці за водой. Тут трапилось улучить
Куму да тітоньку, ще трьох якихсь жінок.
Ось там... кілько води, добудеш новинок!
Вона, сердешная (бо їй припало гірко),
Вагу щоб з серця знять,
Зверзла: — Сусід мій зніс сю ніч яєць четвірко...
Да крий світ! Тільки що кому об тім казать,
Бо буде він мене брехухой віншувать! —
З сих жодна, встрівшись, добавила по стілько,
Все нишком на ухо, щоб те не туркотіть.
Що ж? Марне турбування:
Іще було зарання,
Не мусили б сьому обачно говорить;
І хто б в селі не знав чи ізнайшовсь оповдні,
Так поздоров
Жіночих язиків моторних кум-удов:
До вечора знесли з брехней яєць дві сотні.
Да цитьте лиш, либонь, як правду розібрать,
У нас є на Украйні
Багацько і людей, що гірш од жінки тайни
Не тямлять, як сховать.
Індик взмайнув літать (хоч зроду не літав).
Наприндившись і шмигавши крилами,
Аж гув, вертівся й походжав
З пихой перед Курками
Да так брехав:
— Дивітесь, небожата!
Це кулею пущусь.
Чи чувано коли про наського панбрата,
Щоб де Індик літав?.. Отеж я вознесусь
Ген-ген за хмари;
Рога у місяця зломлю,
У гній зіб’ю Волосожари,
Орла кігтистого схоплю! —
Почувши мову сю, Курчата
І дрібні Пташенята
Злякались: — Лихо нам, біда!
Як справді він черкне, то сподіваться
З руйной блискавиць стонадцять!
Тоді хлівця не знайдемо й сліда,
А вже хоч як, а, бачся,
Він нажене грози. —
Глазіють всі, роззяявши носи,
Стаївши душі, ждуть. Індик чимдуж надувся,
Наприндивсь, розмахнувся,
Важенько підстрибнув да й знов опукой сів.
Вмить реготня роздалася, —
Вся дробина озвалася.
Харпак оторопів,
Спустив додолу хвіст да й почухрав у хлів.
Так бідний рифмоткач, без глузду і без дара,
Грозивсь, біснуючись од словодурі жара,
З сумбурной одою залізти на Парнас,
Парить між зірними кругами
І кидать в нас
Відти громами.
Леч ось вже під кінець
Вельможі на ралець
Він напиндарив оду;
Читаєш — глум народу!
Нісенітениці на віршах ізразець.
Колись так Бонапарт скажений,
Що нівечив людей і не жалів коварств,
Розлютувавшися, із скільки знайде царств
Європи ізмарненной,
Збагнув одно зліпить.
На глум? — ще заходивсь святую Русь побить!
Нахлинув — і біда! Де глянь — різня кипить!..
Що ж вийшло? Враг шалений
І сам устряв на острові Єлени
Да й досі там лежить.
Гіллястий гордий Дуб вибухався з предвіку,
В верцадлі озера бринів,
Свого чола красу велику
Од спеки і вітрів окіль все боронив;
Під ним ріс Очерет тендітний.
Побачивши, що Дуб, як батько рідний,
Його під сінь собі узяв,
На товариство вчав
Дивиться пишним оком,
Що тиском поросло в багні
На березі широком.
— Нетяги! — він казав. — Вас дуже жаль мені,
Для кволих вас важкі дрібніші Пташенята,
А мні байдуж Орел під тінню мецената;
Вам лихо край води весінній тиховій,
Мені ж байдуж Борей! —
Борей не думав дуть, набігли Поросята
Шукати жолудей;
Потупсали вкруги, весь дерн дотла взорали
Да й Очерет піджали.
Пан Дуб собі байдуж, того і не вважав,
Да тільки головой з усмішкой похитав.
Підлизухи панки, лабзи вельможі,
На Очеретину сю трохи ви похожі!
Заки глузуєте над ближнього бідой,
Уже своя напасть вагніє за спиной.
Лев, цар звірей, ізгинув,
І весь звіриний рід нарочно по зову
Збігався; гаї, логва покинув,
Оддать послідній довг, утішити вдову
Да нового царя обрать.
Як трохи вий нудний в бору угамувався,
Ніби велика рать,
Звірей збіжалася громада,
І почалася рада:
Кому б то на уші той бриль царський надіть?
Небіжчика синок хоч гарний був Левченок,
Та ба — бач, правди нігде діть,
Невправних літ,
Недавно ще з пеленок.
— Нехай! — він матері казав. —
Іще я не одхляв.
Нехай! Рейментувать нельзя іще зі славой
Такой грізной державой.
— Чи хочеш, синоньку, як цар рейментувать, —
На те казала Львиця, —
То рач себе вкрощать.
Грізних, величних діл історієй займися
Своїх дідів, Великих Львів,
Пильнуй з ними рівняться,
Покіль твій дійде час:
Реймент є важна праця! —
Тоді піднявся Барс.
І, визвірив очима,
Зарів: — Я цар над вами,
Хто важитися в том
Зі мной посміє?
Хто силу з швидкістю таку, як я, іміє?
Я більше всіх зі Львом
Удався подобенством. —
Ведмідь собі
Гарчав, оскалив кли, вспинившись на диби:
— То що? Я перед тим одержую первенство.
Да я не тямлю сперш, як сей на уха бриль
Давно я не вхопив! Дурним у вічі б сіль!
Дже я, ніби сам Лев, такий же, бачся, хищний,
Навіки з сина міщний...
Дивись, бак, йон же, йон!
За віщо ж був змарньон?
Я, зверх зубів, пазюр, з в’язовою ломакой
Управлюсь хоч з якой огурною звірякой!
— Гаразд ще й гайдука, — казав, глузуя, Слін.
— Ще й бджоли викрадать! — заржав, басуя, Кінь. —
Мні дайте реімент, мні панувать над вами,
Хто з вас мене гарній?
Ізвіку з кращими кохаюся панами,
Зате ж і важитись зі мной ніхто не смій,
Коли пізнатися не схоче з копитами!
Дивіться, я один печатаюсь гербом!
— Ось бришка чим, дурний, — Лисиця одвічала. —
Дже бідний ти умом,
Природа хоч копит тобі здоровий дала,
Дак на рейменті бак не швидкою ногой,
Орудують із глуздом головой.
Повірте, звірі, мні доводиться сей бриль:
Я стаї всей хортів пускаю в вічі пиль;
Хто є з звірей од мене моторніший,
Розумний, прохирніший?
Здається, вже ніяк
Не можна у хлівець украстись од собак, —
Аж дробини — катма! — Тю, на! Дивись, чим бришка! —
Озвалася Мартишка. —
Да як же одличить тебе з іним звіром:
З куницею, песцем, із пакосним тхором?
За те, що у хлівці ви над курками ручі,
Не до ладу одіть вас у царськії бучі...
Пани! Чи знаєте, кого зобрать?..
Мні якось совісно казать...
Я вам щодня все корчитиму пики й
Стрибками буду утішать,
Все царство буде реготать,
Всі веселитьмуться — і злидні, і каліки!..
Да я же із прямим вселенія царем,
Із чоловіком є подобная во всем.
— Глянь, визвалася з чим, мерзенная звірина! —
Тут гаркнув Попугай, брехливий какаду. —
Твоя гидкая образина
Кривить його якось не до ладу.
Сховай її, плюгаву!
Я маю мовну річ, певніший глузда знак!
Оддайте, звірі, мні державу!
— Цур, дурню! Ось удрав! Се так,
Се б на лихо пішло! — крикнула Обез’яна. —
Нехай я й погана,
Яка ж у тебе річ?
Дже ж і сорока те гиркає все без глузду,
Точнісінько як ти, не до ладу, ізпусту,
Незв’язну дич!
Да ти ж чого приплівся до звіряки?.. —
Вся рада, кинув злих
Да навіжених вяки
Курям на сміх,
Дала звіриную корону
Достойнішому Слону,
За те, що дюжий хоч, всігда розумний, тих,
Пихою не надут, ні злістію іних.
Коли б на уряд по правді обирали
І в нас людей!
А криводушників ледачих одганяли!..
Чи можна людям бак рівняться до звірей.
