Голінна Білка раз, пустуя так
І сяк,
Стрибаючи легенько,
А де чіпляючись з повагою тугенько,
Неначе рак,
Обачно вгору пхалась,
Із долею добралась
Трьохвічного дуба на самий шпиль.
Дурній здалось відтіль,
Що рік той божевільний,
Як оком озирнуть, оте їй все піддав
І під луною катмав
Кого-небудь їй рівній.
На те ж окіль на сміх не бачила Сорок,
Що, може б, бідної хоч трохи збили дури;
Пухкий наприндя хвіст з пихи, полізла з шкури.
Тоді Кроти дивилися з нірок,
Їй заманулося побришкать, як вельможі,
Згори гукнула їм: — Кроти, небожі!
Чи можна бак
Мізерно жити так.
Щодня із працею побиваться
Для корінця або чи й гробачка,
Да все лякаться
Ужа або Тхірка,
У мряці, під землей нидіть пекельним жахом!
А я... дивітеся, без крил літаю птахом,
В тіні так весело гуляю.
Хто сміє око взвесть, де я проміж листків
Найкращі з жолудків
З вершечка обираю
І де вгорі
Вся волохата тварь не вадить мні;
А біднії людці так дрібні, мов комашки,
У спеку жнуть, мордуються, бідняжки! —
Ошпечені Кроти,
Селянська дрібна дич,
Почувши Білки річ,
Повірили з сердечной простоти,
Мовляли: справді, се найкращеє создання!
Да схаменулися ось як од дивування:
Шуляк, пернатих кат, під хмарою парив,
Як блискавиця, шасть — да пишную й вхопив
І, стиснувши в кігтях, попсув її мани.
Хто в долі — стережись, бо за спиной напасті..
Чи довго бак додолу впасти?
Пани, що в куцих жупанцях,
В коркових чобітцях,
Ледве держітеся на лаковім помості,
Не бришкайте, що ми здаємся ніби прості;
Ми бачим інколи, як злий незгодний рок,
Жартуючи із вами
Да трюлнувши, дає вам жудкий врок...
Тоді бува ніяковось з панами!
Олень, краса гаїв,
З рогами, як гільїни,
На яких зрахував б більш двадцяти сучків
Юрму хортів з одвагою розбив,
Вродливий, сам тулявсь ні гадки у ліщині.
Тоді же край села заліг косий Русак.
Вирлатий неборак,
Почувши гав дворняги,
У той ж ліщинний ліс
Чимдуж собі дав тяги
Да в хащнику стаївсь;
Мов на осиці лист, мізерний, без одваги,
Як в трясці, весь тремтить:
Листка сухого шум, дерев безвинний шопіт,
Як тихий суховій лиш трошки ворушить,
Усе його ляка, — аж вчув Оленя топіт
«Тепер лиха біда!.. Ох, — дума, — уберусь!
Дарма що скажуть трус,
Всі-бо на мене падкі!»
Да й вдарився стрибать, дурний, во всі лопатки,
Пробігши марно щось, пустий покинув жах,
Вернувсь ізнов в кущі да, ставши на дибках,
Дививсь на бучнеє творіння;
Побачив мирнеє того хиління,
Байдуж — удоволнивсь красой його рогів.
А там кивнув дурною головою,
Казав: — Чого рогаль сей бришкає собою.
Да й ми самі — хіба в мене нема усів?
То з ляку у хортів ледве вціліють душі. —
А сам все озира, щоб як удрать з кущів.
Осел дурний те чув да, ляпая ушами,
Йому казав: — Еге! Так, друже милий, так.
Чого він носиться з великими рогами;
Да він не стоїть нас удвох з тобой, Русак! —
Олень, почувши те, з усмішкой озирнувся
Да гордо в частий гай од дурней одкачнувся.
Багацько є таких, що бришкають тоді,
Коли не чуть біди;
А чи приспічила незгода невелика,
То біднії зовсім із’їдуть спантелика!
Орел на дубі сів, казав Кроту:
— Мізерний, жаль тебе: ти дальш не бачиш носа,
Працюєш вік во мраці да в поту;
Ти мусиш жалкувать на льоса,
Що він тобі недолю нав’язав;
А я на сонці бачу плями
Да з хмар, де звір який упав
В байраці або ямі;
Хто ма такий гостріший зрак!
— Що правда — правда; що й казати!
Дак нізащо й мні теж льосу ганьбу дати. —
Одвітив Кріт. —
Я бачу божий світ,
І сонечка тепло із дякой чую,
І в ус собі не дую,
Нехай, святе, горить!
Не хочу знать, чи є на ньому плями...
А з хмар ти бачиш падло в ямі.
Отак бува у нас, людей!
Не заздрую тому, хто ма гостріші баки
Да ближніх преться буть суддей,
Бо знає, де зимують раки.
Все бачить тільки плями в них,
Гудить невинність ні за віщо,
Добра ж ані на сміх.
Нехай тому абищо!
Чи се ж таки не гріх:
Він в оці ближнього побачить і пилини,
А в власному своєм не чує і бревнини.
Чи можна кепкувать над ближнього бідою,
Коли ніхто із нас
Не певен, що з самим прилучиться зараз!
В сусідстві, під одною
З Перепелицей борозною,
Кум Заєць любо жив.
Доволі в них було не тільки що луків,
Да з збожем цілих нив.
А як не треба їм було ділиться,
То й ні за що свариться, —
Так цілий вік в миру жили проміж собой.
Колись, осінньою добой,
Вони чинненько розмовляли, —
Аж вмить побачили Хортів,
Які якраз на них простісінько біжали.
І бідний кумонька злякався їх зубів,
Навіки мусив умудриться.
На теє дивлячись, кума Перепелиця,
За боки взявшися, схопилась реготать
Да над бідой його глумиться.
Якось-то ушаку не довелось здихать:
Йому вдалось, забив Хортів чуття,
Прибігти одпочить на перше кочев’я.
— А що, косий, набігавсь? —
Сусідка глузувала так. —
Йон же, йон, дивись, да як же трус задихавсь!
Чи можна так
Лякатися Собак?
Нісенітениці — гай, гай, да се ж безділля,
Побачив би, як я свої струснула крилля,
А в тебе лиш одно спасеніє — в стрибках!..
Ой лишенько! ах, ах! —
Да й опинилася у Кібцевих кігтях.
Після зпредвічних войн,
Коли рудками кров текла без остановки,
З кошарою вічний мир з’єднали Вовки.
Здавалось, вигідний для обудвох сторон,
Бо Вовки хоть Овець знечев’я де й хапали,
Дак же і Вівчарі з Вовків кожухи драли.
Тремтя, злодюги сі, боясь Собак, київ,
В непевну саму ніч і нишком лізли красти.
Зате ж і Вівчарі жахалися гаїв
І з обережністю ватаги гнали пасти.
Кажу, зробивсь бажаний вічний мир.
Да вже, щоб був навік, списали на папір,
Дали собі залоги:
Овечки — Цуценят
(Бо дурні сі пусті робили все тривоги),
А Вовки на обмін в отару Вовченят.
Чи бачили ви мир коли на вічні часи?
Бо злий да дужий враг на кволого вік ласий.
Чрез рік чи два залоги із Вовчат
В кошарі поросли здоровими Вовками;
І вже природну хіть — овечу кров лактать,
Орудувать іклами —
Не думали спинить.
Колись у меженину,
Вівчар як загуляв, улучивши годину,
Вовки, щоб вдовольнити злість,
Вчали душить Ягнят, а ситших хвать на спину
Да і стругнули в гай.
А гайові з Собак, од мира необачних,
Собі бенкет зробили смачний —
Пошматували всіх; як звали поминай!
І святобливий мир знов навік прощай!
Дарма що списан на папір!
Мир — добра річ, се так; да на кого надія?
Як совісті за шаг нема в твого злодія?
Не раз розумний жмуд
Через смішну вигадку
Зумів ошпетить люд,
Убрав в блазенську шапку.
Юрко на ярмарок збиравсь
Вести продать корову
Да з жінкою єднавсь,
Купить яку б обнову?
Біда!.. Коровчина була непоказна:
На неї й чорт не схоче подивиться.
Як з рук таку зіпхнуть? Враг-дідько теє зна!
Якось збагнув Юрко вмудриться;
Поміркували з жінкой вдвох,
Да взяв (щоб не давали ганьби)
Розвів із кізяка якоїсь зеленой фарби,
Да з голови до ніг
Окрасив коровчину;
Да гарну ж нарядив! Накинувши ряднину,
Повівся в ярмарок
Швиденько якомога.
Лиш вибравсь до яток,
Де кілько оком глянь — колишеться шапок,
Усатих пик, дівчат, очіпків, наміток;
Як хвилі на Дніпрі край Січі на порогах,
Веде — схопилась суматоха!
Народ услід
Кишить, мов комашня, товпиться
Корови поглядіть:
Що гарная, мов чиж, да, як павич, сизиться.
Взлізають на вози, ворота, на тини,
На хати, на дзвониці;
Весь люд мов іздурів: попи, жінки, пани
Хотять побачити зеленої, гарної биці.
Усяк шага сулив,
Коли б ізняв ряднину.
Юрко за глузд узявся: цікавую здадчину
Сховав у дядька в хлів;
Такого к вечору з людей набрав шагів,
Що вже б було купить запаску чи свитину.
По городу всьому як є весь день і ніч
Лиш об корові річ;
Недужії од неї хворобу забували.
Няньки, щоб уночі приколихать ляльок,
Геть пісню бабину покинули коток
Да об зеленої корові вже співали.
На другий день ізнов, занявся лиш світок,
Народ з шагами в хлів, пре до Юрка юрмою,
Як зграя галиччя, корови той глядіть.
Да не дає покою,
Нагодувать, поїть;
Юрко ізнов велику силу
Набрав шагів.
Що сподіватися? Купити і волів?..
Схопились покупці міняти на кобилу,
Дали придачі щось — взять думали бариш;
Но та диковна річ для всіх була не нова,
Корови не схотів ніхто дивиться більш —
До вечора об ній ні слова.
Нехай якая б річ химерна не була,
Лиш новая — уже б народ з ума звела:
Тоді не суйсь ніхто з розумною казанню
Людей учить.
Годинці дай наспіть да міркуванню,
Вона од навіженства уміє люд злічить.
Працюй, небог, роби, не гайся — літо в полі,
То матимеш всього доволі!
Колись один заможний селянин
Почув смертельную хворобу.
Кликнув своїх синів
Без свідків, їм казав:
— Держіть свою худобу,
Що довелась мені в наслідство од дідів!
Бо на однім з ланів, не тямлю на которім,
Захован сутий скарб. Всяк зна — робить не сором.
Дак лихо! Щось не всяк буває праці рад,
Не хоче рук додать.
Кажу, ви не губіть охоти:
Всю землю зворушіть,
То візьмете і клад,
Кажу, працюйте в поті!
Чи вітер вчав зривать листи з дерев’я жовті,
Хапайтеся за плуг.
Везді, во всіх кутках,
Де є, переоріте,
Нігде огріхів не пустіть.
Кажу... — І згаснув дух.
Сини, сховавши батька,
Взялись копать, орать,
Не жалуючи праць, ні статка.
Що ж? Грошей не знайшли; зате ж на прийшле літо
Таке родило жито,
Що тісно на току скирти вставлять.
Отець синам хотів у вічі доказать,
Що праця — певний клад.
Дві кухви їхали: одна важка, з вином,
Тяглася нищечком поважно,
Друга повз ней шляхом
Пуста гуде, несеться вскач одважно.
Од неї грюк і грім,
І в’ється пиль, як дим.
Хто встріне, од неї, злякавшися, втікає,
Почув її здалека грюк.
Що ж? Кухва ся здає хоч дуже товстий гук,
Дак же користі — ні, не те, що повна має.
Отеж, хто тільки й ма свої діла в устах,
У того, далебі, — головонька пуста.
Розумний чоловік собой не бришка,
А тішиться чужою річчю знишка.
Чи скаже, розсудив, з повагою словце,
Утішить серце й глузд, як добрее винце.
Якось один Ведмідь,
Який мав силу й глузд ведмежі,
Побачив, що його сусід,
Мугир, на верстаці край хижі
З повагою обіддя гнув,
І чув,
Що сим щоденний хліб з сім’єю заробляє.
Розміркував, що й він здорові лапи має,
Й собі вчав гнути ліс;
Озвався грюк по гаю,
Все нівець: ясен, клен, дубина, верболіз, —
Далеко чуть було його роботу!
Бак Мишка хоч робив в охоту,
Дерев попсув цілісіньку гряду,
Да щось не до ладу;
Потилицю скребе і диба до сусіда.
— Порадь, — вклонившися, проха, — що це за біда,
Таки ж, здається, й я трощити вмію ліс,
А не зігну й ’дного обіддя
До коліс!
— Бач, дурню, слухай що: як до якого діла
Без глузду — ні до чого сила, —
Казав йому сусід. —
А треба розуміння
Да з працею терпіння;
З сим матимеш дохід.
