Десь Квочка зі Бджолой згадала ізмагаться:
— Да ти ні до чого, нікчемная Бджола!
На липі жовкне лист, вже й хоче осипаться,
А ти, як літо є, в безділлі провела;
Знай все одно робила,
Як навісна, з квітка
І до квітка летіла.
Од тебе, мов ’д козла, —
Ні дійва, ні руна,
Мої же всі видні слідини;
Да часом бачили тебе і на кидлині,
Ще, кажуть, од тебе бува лиха пеня;
А од мене щодня,
Чи гляне жінка в вічко,
Вже й є свіжісенько яїчко.
Всі знають об сьому. — Нельзя того не знать, —
Бджола одповідала, —
Коли чимдуж начнеш над хатой цокотать.
Чи ти ж коли, дурна,
В наш улій заглядала?
Що не несу яєць і не даю руна,
Дак вже по-твоєму й живу в безділлі;
Не те бреши, кума;
Зі всякого квітка, на всяком зіллі,
Лиш блисне сонця світ,
Беру солодкий мед і віск, вночі на свічі.
Щоб веселить гортань і вічі,
Ще од хороб цілить;
А жало бережу для дармоїдів трутней
Чи боронитися од злодія да плутней!
Два лісові Ведмеді бором йшли
Да з медом щільника чимало ізнайшли:
Якийсь литвин утративсь;
Здавалось, краще б їм з’єднатись,
І жодний брат
Узяв без волокит собі, що мусив брать.
Так подивуйся ж на ведмежую натуру:
Ділиться мирно бак ніяк не хочут здуру.
Пішли тягаться в суд. Там сотник з писарем,
Ведмеді ж волохаті,
Всі тії щільники дай важить кантарем,
Щоб певно вже вагу пізнати
І рівно розділить,
Без всякой для сторон утрати...
Бо гріх казать: той суд по правді мав робить,
Як той статут і совість нам велить.
Дак що ж? Поки той мед рівняли, тормосили,
По лапам і міху багацько розгубили;
А треба чепурно панам ходить,
То й осмокталися, а неподільчивим
На пай не довелось, смякнувши, й половини.
Знов треба навісним
Жалітись на той суд до полковой старшини;
А сяя знов давай розділ той повірять,
Ізнов те важити да на паї рівнять;
Ще більше нарядили шкоди!
Уже б, здалося, час собі розміркувать
І позиваться годі,
Дак, бач, шкода; вже очевидячки
Обидвум довелись дрібнії грудочки.
Жалітися треба їм на те рішення
В войськовий старший суд. Подали доношення...
Не швидко той войськовий трибунал
Те діло одібрав
Собі на поваження,
І вже не швидко геть
Черкнув декрет:
«Істці нічим не доказали,
Що ніби ті суди розтринькали їх мед,
І марно нас, панів вельможних, турбували,
Зате же приказали:
Узять з обох в войськовий скарб пені,
В примір іним, а їм в карання,
Що важив весь той мед, як ка’ їх показання».
Од тяжби, од позвів нас, Боже, сохрани!
Для згоди між собой найгіршая порада
Все-таки краща, чим в суду найлучша звада.
Якось із Києва в село
У глуш Сороку занесло.
Там, бавлячись у панства,
Вона набралася і гордування, й чванства,
І пісні сільських птах на сміх вчала гудить:
— Ну як співає Щиглик?
Дже тільки що пищить;
Усе по-старому; а Шпак, а жовтий Чижик, —
Теж все по-давньому, кат знає як свистить.
Ось Соловей... таки б... дак що ж, одно знай тягне,
Теж все по-старому, аж гай од пісні в’яне:
Якуюсь вічную веремію плете...
По-новому у нас тепер зовсім не те. —
І тільки хто начне співати,
Зараз утне перекривляти,
Що духу є, кричить,
Щоб пісню заглушить...
— Да годі ж пасквиться, всетямлющая пані, —
Казали Птахи їй. — Чим маєш так гудить,
На ділі докажи дотепи незвичайні:
Які там новії у співах типики?
— Ну, добре, слухайте, — казала їм Сорока. —
Навчіться, грубії лісовики. —
Надулася й втяла свої:
— Скрики, скрики! —
Почувши піснь таку назграбную хвастухи,
Співаки гарнії заткнули ухи.
Нейзгірше сей брехливой птиці
Чимало жевжиків, урвавшись із столиці
Вони до нас в святую глуш,
Набрешуть на вербині груш.
А ми посміємось тихенко з ледащиці
Да знов собі байдуж.
Колись-то Рись надибала Крота
Да так його гудила:
— Не бачиш пики дальш із своего кута;
Сліпець! І хата що твоя? Могила.
Вкруги тебе все вічний мрак,
Зарившися, нидиш, як той гробак;
А я вкруги на кілька гонів
Все бачу, ніби на долоні;
Бідашного тебе мні жаль.
Послухай, що явля мні висота і даль:
За хмарой, на скалі, орел ягня шарпає,
Ген шуляк знов там туркота дзьобає,
Ось злючий тхір
Убрався у дробиний двір,
Качки із кучі давить;
Ось кіт-понура там вомісто пацюків,
Хазяйськую худобу щоб надбавить
(Се дякує за хліб), жре в будці голубів;
Геть-геть в бору ведмідь роззяяв пасть багрову,
Шарпає бідную корову;
Ген заєць-неборак попавсь під ніж ловцю,
А се в кущу зарізав вовк овцю;
А чоловік... — І, годі, сестро, годі!
Мене поза спиной мороз потяг,
Ти бачиш все таке, що наганяє жах, —
Забійства, лихо, шкоди!
Перуну дякую, що я удавсь сліпий;
Щоб ще й не чув сього, я б рад, щоб був глухий...
Почувши бідного Крота бажання,
Собі невільно я метикував:
Яке нудне бува панів вельможних звання!
Чим чуть о вічном злі, іздуру я казав:
Коли б хто мні гроша стонадцять кіп давав,
На стан їх не зміняв по добрій волі
Моєй мізерной долі.
Із панського двора гевальськеє хлоп’я
Погнало улицею Гусей на вигон пасти;
Дарма що біднеє, мов теє ж Гусеня,
А раде, що й воно дождало власті:
Здоровою лозиной
Латало, як попав, отой швадрон гусиной.
Велике діло — власть!
Вона не то хлоп’ят —
Лишить людей. Чи мні ж за се хлоп’я винити?
Дак Гуси ті не так ізволили судити:
Панка зустрівши на шляху,
Йому жалілися на хлопцеву пиху:
— Де можна ізнайти Гусей, як ми, бездольній!
Хлоп’я, геваленко, лозиной нас стягає,
Ще й паші не дає по вольній,
Да нас, як поросят, куди схотів, ганяє.
Не тямить йолоп сей, що наш шляхетський род
Ведеться од Гусей, що римський чтив народ,
Що Капітолію спасли од Бренна,
І пам’ять їх навіть в історії священна,
В честь їх був установлен ход.
— Я чув, а вас за що хотіте щоб вважали? —
Спитав панок у сих. — Да наші предки... — Чув,
Як ще у школі був.
А ви самі якую пользу втяли?
— Да наші предки Рим...
— Тю на дурних! ’дже чув,
Да ви прославилися чим?
— Да ще нічим. — За віщо ж поваження?
Воно й довліє їм: хто бришка дідовським,
Той хлюбиться чужим,
А ви, небоги, ще лиш гідні на печення.
Сю приказку ясніш ще б можна столкувать,
Мовля Крилов, дак Гуси зашиплять.
У панському дворі
Жить довелось Круку й співаці Снігуру;
За тихую сього дотепу і співання
Кохали пан і паня.
За те ж і, гріх казать, він під окном сидів
В золоченій дротяній клітці.
А Крук-драпіка так підборканий ходив,
А спав коли в кутку, коли на пічці
І криком уха драв,
Щоб хутко подали чи сира, або м’яса;
Да так надоїдав,
Що мусили вгождать зараз того же часа,
Лиш би горлан унявся;
А інколь у стола з тарілки сам хапав,
Хоч ложкой по носу давали ледащиці;
Дарма, а він собі таки не голодав.
Снігур цнотливий був, собі не вимагав,
За те ж по дню сидів без сім’ячка й водиці;
Хоч співи похваляв ввесь двір,
А не подивляться, чи їсти є в коритці.
— Щось не співа Снігур, — казала пані, —
Да вже не чуть було і вранні.
Глядіть, чи є в його вода! —
Зирк — той задрав лапки. — Да се ж з досади лопнуть!
А я ж кохала так! Се, далебі, шкода!
Отеж, де є Круки завзяті, — не іздохнуть;
А бідним Снігурам од скромності біда!
Колись, за гетьманщини,
В спасенній Україні
Старшина добрий жив в своїй сім’ї
Із долей; мав всього — і статку, і землі,
Здоров’я й поваження.
Раз на Різдво із поздравленням
До його встряв мудрець
(Як був Сковорода).
Таких тепер дасть Бог,
А далебі — шкода.
Пан рад йому й завів з ним розговори,
Як сам розумний, він того уподобав,
Учився од нього, чого ще не чував,
Із навіженств людей з ним реготавсь до вмори.
Як кілька днів мудрець у пана погостив,
Зібрався знову в путь і за спину надів
Дорожній клунок,
Старшина дав йому шухлядку в подарунок
І каже, що в ній є алмаз.
— Не треба мні, — казав мудрець, — я всім довольний,
Я не кохаюсь в тому, мов який князь;
Сам бачиш — я здоров, як птах у небі вольний.
А з голоду в людей ніхто не пропадав,
Коли людей і сам не руйнував. —
Пан старшина незчувсь од дивування
Й прохав у жарти в мудреця,
Щоб він сховав його давання
Для найдурнішого глупця.
Мудрець, узявши, йде, і зграя навіжена
Йому назустріч пре, що ступить тільки шаг.
Не треба тут було ліхтарні Діогена,
Бо дурнів аж кишить в селі і городах!
Який же з них дурніший —
Не швидко розбере і самий розумніший.
Морока мудрецю з алмазом тим,
Сам ледве не зробивсь дурним.
«Ось, — дума, — поплетусь в гетьманськую столицю,
Там хутко збуду цю дурницю».
Приходить. Чує грюк гармат,
У накри довбиш б’є, а сурмачі трублять,
Во всіх церквах дзвонять,
Народ гукає п’яний.
— Чого це, друже? — він у першого спитав. —
Народ мов іздурів?! — А се ж гетьман обраний,
Бач, їде з булавою! Що ’це рейментував,
Того трохи не вбили,
А били, кілько захотіли,
Да вже у чужину запропастили.
— А глянь же, йон же глянь! — мудрець зараз пізнав
Свого добродія у новому гетьмані
Й зіпає: —
Стій, здоров, ясновельможний пане!
Чи ти ж мене пізнав?
Як бачу, ти вже й князь!
— Здоров, мій друже!
Що, а де бак той алмаз?.. —
Спитав його гетьман. — Я з ним тепер ні гадки,
Ти нагадав було мені клопот,
Нехай лиш трошки цей оступиться народ.
Ось той алмаз, візьми, гетьман, свої вигадки,
Не можна од тебе дурнішого знайтить,
Ти халепа собі надів, обріть.
Крук навіжений крав,
Де нападе, срібло, каблучки і намиста
Да бережно ховав
У ринву під стріху в єдино місто.
Моторний Півень, те побачивши, спитав:
— Скажи мні, братику, до чого сі клейноти,
Здається, те надіть в тобі нема охоти?
— До чого — не скажу, — йому одвітив Крук. —
Ховаю же на те, аби прибрать до рук.
Точнісінько мов крук і скнара —
Враженний син,
Він гроші од себе хова під спуд до лара
(Заки не однесе його в могилу мара).
Вони, бач, мають лиск й тоненький гарний дзвін.
В якомусь-то селі,
Як водиться, прийшлось брать хлопців в москалі.
Була громадська східка,
А соцького Петра боялись там, як дідька,
Бо був багатий чмир і дужий вовкулак.
Він лиш роззявить рот, то всі кричать: — Так, так! —
Тут річ про некрут йшла, а в його син був злодій;
За ним була черга, що ж каже наш добродій?
— В Горпини, у вдови, один син-неборак,
Його-то в москалі, бо бачте — він бідняк:
Ні шкапи, ні вола не має він в підводу,
Земських повинностей не одбував він зроду,
Та ще й лучаються покражі на селі;
Ой, певне, що вони його рук не втекли.
А люди гримають на сина,
Все на мого Грицька.
От бачите, яка
Моя лиха година!..
Що буцімто мій Гриць
Все краде, носить до вдовиць
Та до хороших молодиць.
А хто ж сьому повірить,
Щоб крав мій Гриць!
Давно він корцем гроші мірить.
Ні! Він чужого не бажа.
А син вдовин, мабуть, не має ні гроша.
Як то ти думаєш, Тимоше?
І ви, громада вся? Чи гоже
Я присудив, щоб йшов у некрути батрак?.. —
Всі ревом заревли: — Його, його!.. Так, так!.. —
Один Охрім, старий, розумний і поважний,
Недаром на селі був виборний присяжний,
Озвавшись, каже: — Що, що! Пан соцький! Як?..
Той, кажеш, злодій, хто бідняк?
Як же то ти цього докажеш,
Що на ввесь рот кричиш і кажеш:
«Той чесний, хто багач, злодії ж бідняки,
Їх-то і в некрути!» Нащо ж очередні книжки?
У тебе здатні всі синки,
Чотири хлопці — парубки;
А бідная вдова Горпина
Одного тільки має сина,
Та ти й того оце злодюгою зробив?..
Так знай, що я твого в коморі сам ловив;
Ловив не раз твого я Гриця;
В руках його була раз плахта і спідниця.
А вдруге — сала шмат да п’ять чи шість ковбас,
До них, як кіт, він, видно, лас.
Я: «Що ти тут, небоже?»
А він: «Ой Боже ж мій! Ой Боже!»
Я, чуб нам’явши, і пустив,
Срамить тебе з ним не хотів.
У некрути його!.. А ви же що, громадо?
За соцьким всі: «Так, так!..» Як те баранне стадо,
Не так от звали вас і міркувати: що і як!..
У нас не чвансь, багач, і не внивай, бідняк[1].
Один правдивий чоловік
Дурну громаду всю поборе,
А де його нема, там горе:
Там злодій буде паном вік.
