— Друся мала сина, а Зуся з тим сином народила кошенят, одне з них тепер в Люби живе, — спокійно пояснила мама.
— А де Люба? — спитав Толік.
— У Швейцарії.
Тепер половина вулиці була як не у Швейцарії, то у Швеції чи й навіть Шотландії. А можливо, мама просто плутала всі ці назви і називала випадкову країну на «ш» щоразу, як Толік питав, де хто. Тепер він згадав Любу — свою першу любов, старшу на вісім років дівчину, яка жила на тій самій вулиці і будила в Толіковому серці незвідані ще тоді почуття. І коли мама показала на екрані телефона якусь моцну жінку з яскравою помадою на тлі безкраїх швейцарських (чи шведських?) газонів, Толік для себе вирішив, що не замінятиме цим образом юну Любу в короткому платті у вишині шовковиці. Він швидко відвів погляд, щоб туди не влізли ці шотландські (чи швейцарські?) газони, та червона помада, та грудаста жінка, а щоб там лишилась темненька ніжна Люба в обрізаних із штанів шортах.
Григорівну з дитинства Толік пам’ятав погано, хіба її сумку з леопардовим принтом всередині, звідки вона діставала кіндери і парфуми, ту шкодливість та ексцентричність, яку вона приносила із собою в квартиру з гастролей, сміючись із мамою на кухні і все вимагаючи від Толіка, аби той зачинив їм двері, бо розмова недитяча. Григорівна після естради висаджувала на вікнах розсаду авокадо, любила техніки умеблювання «по феншую» і знала енергетику вазонів, розводила курей і кролів. Всі ці звички, разом із темно-червоною «ніссан мікра», вазонами, кролями і феншуєм, довелося покинути. Із ексцентричного Григорівна привезла кілька халатів, запас червоного лаку для нігтів і Владіка.
Владік був йоркширським тер’єром. На голові носив заколку, не мав половини зубів, засмоктував бороду, коли їв, і постійно гавкав на Зусю і Друсю, хоча свекруха з невісткою робили вигляд, що Владіка не існує. А той гавкав, слинився, і здавалось, зараз упаде і від переживань умре.
Григорівні було трохи незручно, що Владік названий на честь Валдіса Пєльша, російського ведучого «Угадай мєлодію». Колись у молодості Григорівна ним захоплювалась, а тепер, як і решті по той бік війни, бажала смерті. Тавро імені Валдік ніс із собою вже шістнадцятий рік. І хоча всі звали його Владік, певна схожість із Пєльшем у них була.
Не привезла з собою багажу минулого тільки Поліна. Хіба свої бездонні темні очі й коробку з антидепресантами.
Хату Толік купував для себе. Кабінет, підвал, де стоятиме пінбол, спальня з плазмою і плейстейшном, бібліотека коміксів на всю стіну, ванна з лампочками уздовж стелі, які б керувались пультом, тераса з кріслом і гірляндою сонячних ліхтариків, жовті подушки, абстракціоністський килим… Усе це Толік уявляв, коли вишукував собі хату з потенціалом, де ніхто йому не вказуватиме, що і як робити, де він не враховуватиме нічиїх інтересів, де не буде однієї кімнати на двох із сестрою, розділеної ширмою, яку вибрала сестра, — у японську рожеву сакуру. Не буде у хаті і двоповерхових ліжок із однокурсниками, на яких вони, закрившись простирадлами, кохаються зі своїми дівчатами, не буде спільних сковорідок і каструль, а буде міксер для коктейлів, що, ревучи на всю хату, збиватиме лід на смузі. Не буде також бородатих турецьких студентів із різким запахом одеколону і гелю для волосся та їхніх спраглих до любовних пригод дівчат, не буде спільної вітальні з одним на п’ятьох телевізором, де постійно гратиме збірна Туреччини свої нецікаві матчі, або на тлі йтиме по колу «Теорія великого вибуху» чи «Офіс». Не буде і нестудентського сусіда — печального Рауля з бездонними очима і таким самим бездонно-сумним, важким дес-металом, постійно увімкненим або так, або в навушниках. Ця музика вчувалася Толіку і на вулиці, і у ванній, і навіть коли з головою пірнути в море, то й там риби наче роззявляли рота у такт дес-металу.
А що було найголовніше — ця хата розташована рівно за чотири тисячі кілометрів від дому, а тому мама не принесе відро черешень, не змусить бігти на базар по абрикоси на варення і навіть не подарує покривало з оленями, яке вона давно відкладала Толіку. Хай покривало забирає Іруся. Разом із сервізом з голими жінками, які під грецькими оливами обмахуються віялами. І на день народження Толік не кликатиме всю родину, яка хором питатиме, чи не надумав він женитись і чи є в нього дівчина.
Толік так часто уявляв собі своє царство зі смарт-лампочками, кавоварками й іграми, що мрія про хату перетворилася на місію його життя. Коли нарешті з’явилося достатньо грошей, Толік узявся за пошуки. Брав машину, їздив по усіх околицях, говорив з десятками рієлторів, підписався на сотні розсилок і шукав хату з потенціалом. Він не хотів готової, бо такої готової не існувало. Тож Толік вишукував те, що перетвориться на хату його мрії. Та й сам акт переродження, перетворення чужої коробки на власне царство мало бути окремим задоволенням.
У лютому Толік підписав угоду про купівлю-продаж. Невелика, з потенціалом, потаємними кімнатками, підвалом (пінбол Толік купив заздалегідь, він стояв у Раулевому гаражі) і обіцянкою солодкого індивідуалізму упереміжку із гедонізмом і дитинкуватістю.
За три дні по тому як Толік власними ключами відкрив хату, сів на старий диван, розшитий золотим гобеленом із зеленими китицями на подушках, і дивився на пасторальний пейзаж з кіньми, що висів на стіні, почалася війна. А вже на п’ятий день він забирав з кордону маму, сестру, дядька, Григорівну і Поліну.
