— Толя, як в тебе красіво! — сказала Григорівна, зайшовши в коридор.
Коридор, заклеєний смугастими шпалерами, був обвішаний вишивками. Хазяйка хати з потенціалом була фанаткою вишивання. Вишивка висіла на всіх стінах: у коридорі, спальнях, вітальні, на кухні, у ванній і в туалеті внизу. Уздовж сходів нагору висіли вишиті імена, ймовірно, всіх онуків чи правнуків покійної: Пауль, Марікармен, Марія, Карла, Марісабель, Марівікторія, Кармен. Здається, Пауль був єдиним онуком. Букви імен закручувались у химерні візерунки, обшивались квітами, оливами і кошенятами. У нішах вздовж сходів висіли розп’яття і маленькі ісусики, які підсвічувались електросвічками — такими, які запалюють за п’ятдесят центів у католицьких церквах. На другому поверсі в кінці коридору стояла Діва Марія, а поруч із нею — єгипетська чорна кішка. Вони чимось нагадували одна одну.
У Толіковій спальні, саме там, де на всю стіну мав бути проєктор, висіла «Тайна вечеря» — Ісус зі своїми учнями. Репродукція була вишита золотом, а прямо під картиною вишита її назва, якщо раптом комусь бракувало освіти зрозуміти, що за робота прикрашає спальню. Толік підкладав під голову золоту подушку, а йому прямо в ліжко дивились усі Ісусові учні. Він з ними поспав кілька днів, а тоді зняв картину, притулив її обличчям до стіни, і між «Вечерею» й стіною поселився павук. Павуків у хаті теж не бракувало. Марікармен (так звали покійну власницю, і на її ж честь, мабуть, назвали онуку), видно, вже не ставало зросту, сил чи зору дотягтися до закутків, де жили павуки, тому вони користувалися її неміччю і зайняли всю зону, куди не діставала її стареча рука із віником.
— Я й не знала, — казала Іруся, — що ти така релігійна людина.
Вона очевидно знущалась, це розумів тільки Толік, а всі решта кивали: треба ж таке, стільки ісусиків тримає Толя у хаті!
Мамі дісталась тематична грибна спальня — там усі стіни були обвішані вишитими грибами. Часом гриби у великі плетені кошики збирали жінки в якихось ризах із оголеними грудьми. Іноді серед грибів попадались овечки та янголята. Мамі подобалось.
Кухня мамі не подобалася скляними дверима. «Не дуже затишно», — сказала вона, зайшовши туди вперше. А потім, коли Толік привіз торбу продуктів і мама розклала їх на полиці і полички, якими були завішані кухонні стіни, вона ніби змирилася з цією кухнею й обережно висипала на стільницю горбик борошна, зробила у ньому ямку і влила туди дріжджову водичку. Поки її руки вимісили тісто, кухня вже стала рідною. Це як наче ти вперше з кимось обіймаєшся — ось іще запах і відчуття тобі незвичні, але поступово звикаєш. Відтоді як мама вперше глянула на кухню як на поле для пагорба борошна, тісто почало переслідувати Толіка всюди. У всіх кутках воно підіймалось, булькало, шипіло й пирскало. А скляні двері Григорівна завісила шторкою зі старого фартуха.
Ірусю Толік поселив у кімнату із дорослими янголами і пейзажами. Центральним елементом кімнати був архангел із потужними крильми. Під ним висіла маленька картинка із суницями, а на дверях — вишитий алфавіт.
— Може, вивчиш нарешті абетку, — сказав Толік Ірусі.
— Толя, хто знав, що ти такий фанат вишитих янголів! — сміялась Іруся, поки Толік, стоячи між двома янголами, діставав із шафи розшиті золотом покривала, щоб постелити Ірусі. Своїх він надбати не встиг — добре, що Марікармен не мала звички нічого викидати.
Толік намагався дзвонити нащадкам хазяйки дому і просив рієлторку уточнити, чи не хочуть вони щось забрати з хати — якийсь десяток янголят та ісусів, чи хоч би Діву Марію із коридору на другому поверсі. Втім, рієлторка, молода чорнява бізнес-леді на сріблястому джипі, сказала, що Толік може все викидати, бо нащадки — і Пауль, і Марікармен, і Марія, і Карла, і Марісабель, і Марівікторія, і просто Кармен — давно живуть у Каліфорнії і не мають жодного наміру вирушати в експедицію за ісусиками.
— Хіба їм не хотілося б забрати хоч якісь вишивки? — питав Толік.
Рієлторка курила на стоянці і хрипло сміялась:
— Не переймайся, — казала вона, — викидай! Знаєш, скільки я такого на роботі надивилась? Минулого тижня продала хату разом із колекцією садових гномів. Там навіть були садові гноми-геї.
— Звідки ти знаєш, що вони геї?
— Вони цілувалися.
Так Толік і опинився сам на сам із янголятами, ісусиками і вишитими іменами людей, яким ці вишивки виявились непотрібними. Усе решта разом із пінболом, смарт-лампочками і ремонтом для себе виглядало тепер до смішного непотрібним і нереальним, поки хата із вишивками повнилась людьми у біді. Та й сам Толік, хоч і їздив до матері без особливого бажання, тепер відчував якийсь потяг навіть до тієї кімнати, розділеної навпіл японською ширмою у сакурах.
Контролювати вишивки і янголят Толік міг тільки точково. Він уже якось склав цілу коробку керамічних янголят, і вони дивилися на нього з картонних глибин. Виніс спершу на смітник, поставив коробку біля баків, але на ранок побачив, що їх ніхто не забрав. Тільки хтось узяв покрутити в руках і кинув поруч, відбивши янголяті руку. Виставив на продаж: «Янголята в різних позах, автори невідомі, ретро, два євро десяток». Ніхто не писав. Янголята лежали в коробці на кухні між ящиками помідорів, баклажанів і кабачків, які у промислових масштабах готували мама з Григорівною.
Григорівна знайшла у себе в кімнаті, яка переважно була обвішана квітами та лимонним деревом у натуральну величину, коробку із незакінченою вишивкою і взялася вишивати. Марікармен була б рада.
Хата була вузька й висока: підвал, вітальня і кухня внизу, дві спальні нагорі і ще дві спальні на третьому поверсі. Третій поверх був наче закинутий — імовірно, Марікармен в останні роки свого життя вже не могла сюди дійти. Про це говорила і концентрація вишивки. Що нижче, то вищою була щільність вишитого в інтер’єрі, як наче розріджене повітря третього поверху ще дозволяло Марікармен зберігати здоровий ґлузд. Тут на стінах ще подекуди були фото — усміхнені діти, голі немовлята в мереживних візках, молода дівчина на тлі фотошпалер із пальмами.
