Скоро він опинився під аркадами Пале-Руаяля, дійшов до вулиці Сент-Оноре, повернув до Тюїльрі й непевною ходою перейшов сад. Він ішов неначе посеред пустелі; його штовхали перехожі, та він їх не бачив і чув у вуличному гаморі тільки один голос — голос смерті, він був ніби скутий тупою задумою, схожою на ту, що сповнює голови злочинців, яких везуть від Палацу правосуддя на Гревську площу, на ешафот, червоний від річок пролитої від 1793 року крові.
В самогубстві є щось невимовно величне й жахливе. Багато людей падають безпечно, ніби діти, які стрибають з такої невеликої висоти, що не забиваються. Та коли розіб’ється велика людина, вона, певне, впала з дуже великої висоти, бо піднеслася до неба й угледіла недосяжний рай. Невблаганні, певне, ті бурі, що змушують шукати душевного спокою в дулі пістолета. Скільки молодих талантів, замкнувшись у мансарді, серед мільйона ближніх, на очах у жадібної до золота або знудженої юрби, в’януть і гинуть, бо не мають друга, жінки-утішниці. Подумаєш так — і самогубство набуває титанічних рис. Бозна-скільки розбитих задумів, недописаних поезій, здушеного розпачу й стогонів, марних спроб, недоношених шедеврів уміщується між добровільною смертю й живлющою надією, чий голос колись покликав юнака до Парижа. Кожне самогубство — це висока поема меланхолії. Де ви знайдете в океані літератури книжку, що могла б своєю геніальністю змагатися з таким газетним дописом:
«Учора о четвертій годині з мосту Мистецтв кинулась у Сену молода жінка».
Перед цим паризьким лаконізмом усе блідне, навіть така старовинна назва: «Плач славного короля Карнаванського, кинутого до в’язниці власними дітьми» — єдиний фрагмент загубленої книги, над яким плакав Стерн, хоч сам покинув жінку й дітей.
Незнайомця обсідали тисячі таких думок, що уривками пролітали в голові, як ото в бою літають уривки знамен. Коли він на мить скидав тягар думок і спогадів та зупинявся перед якими-небудь квітками, що тихо погойдувалися від вітерця серед зелені, в ньому судомно трепетало життя, яке ще пручалося під гнітючою думкою про самогубство. Він зводив очі до неба, і тоді сірі хмари, смутне завивання вітру, важке повітря знов наводили його на думку про смерть. Він підійшов до Королівського мосту, думаючи про останні примхи своїх попередників. Усміхнувся, згадавши, як лорд Каслріф, перше ніж перерізати собі горлянку, задовольнив найнижчу з людських потреб і як академік Оже, збираючись умерти, пішов шукати свою табакерку, щоб нюхнути тютюну. Він аналізував ці химери й запитував сам себе, аж ось, коли він прихилився до парапету моста, щоб пропустити якогось носія з ринку і той забруднив йому рукава чимсь білим, він сам здивувався, що почав так ретельно обтрушуватись. Вийшовши на самий верх мосту, він похмуро втупився у воду.
— Погана година, щоб топитися, — сказала йому, сміючись, якась одягнена в лахміття бабуся. — Вода в Сені брудна й холодна!
Він відповів простосердною усмішкою, що виказувала божевільну рішучість, але враз здригнувся, побачивши вдалині, біля пристані Тюїльрі, барак, на якому величезними літерами було написано: «Рятувальний пост». Перед ним ураз постав пан Даше, озброєний своєю філантропією, — той, що змусив рухатись оті доброчесні весла, які розбивають голови потопельникам, коли ті, на своє нещастя, виринають; він побачив, як пан Даше збирає цікавих, розшукує лікаря, готує обкурювання; він читав вирази співчуття, нашкрябані газетярами поміж веселою гулянкою та товариством усміхненої танцівниці; він чув, як бряжчать гроші, виплачувані човнярам префектом Сени за його тіло. Мертвий, він коштуватиме п’ятдесят франків, а живий — він просто талановита людина без покровителів, без друзів, без солом’яного матраца, без даху над головою — суспільний нуль, непотрібний державі, яка про нього й не дбає. Смерть серед білого дня здалась йому огидною, і він вирішив померти вночі, щоб лишити тому суспільству, яке не розгледіло в ньому велику людину, нерозпізнаний труп. Отож він ішов далі, прямуючи до набережної Вольтера лінивою ходою нероби, що хоче згаяти час. Коли він спустився східцями, якими закінчується тротуар на мосту, на край набережної, його увагу привернули розкладені на парапеті книжки; йому аж захотілося попитати ціну. Він усміхнувся, філософічно заклав руки в кишені й знову пішов своєю безтурботною ходою, ніби сповнений холодної зневаги; аж раптом із подивом намацав кілька монет, що якимось фантастичним чином завалялись на дні кишені. Усмішка надії осяяла його обличчя, ковзнула з губів на чоло, засвітила радістю очі й похмурі щоки. Цей проблиск щастя нагадав ті вогні, що біжать по рештках папірця, вже пожертого полум’ям; але обличчя спіткала доля чорного попелу, воно знов стало сумним, коли невідомий, вийнявши руку з кишені, побачив у ній три монети по два су.
— Ох добрий мій пане, la carita! La carita! Catarina![7] Дайте хоч одне су на хліб!
Хлопчак-сажотрус із чорним одутлим обличчям, бурий від сажі, обшарпаний, простяг руку до юнака, щоб випросити в нього останні мідяки.
За два кроки від маленького савояра[8] старий жебрак, боязкий, хворобливий, стражденний, у жалюгідному дранті сказав глухим, хрипким голосом:
— Пане, подайте що-небудь, я молитиму Бога за вас...
Та коли юнак глянув на діда, той замовк і вже нічого не просив — мабуть, побачив на цьому похмурому лиці знак страждання ще тяжчого, ніж його власне.
— La carita! La carita!
Невідомий кинув свої гроші малому й старому жебракам і зійшов з тротуару набережної, щоб іти попід будинками: він не міг більше дивитись на страшну Сену.
— Хай вам Бог віку подовжить! — гукнули вслід йому обидва жебраки.
Підходячи до розкладки продавця естампів, цей напівмертвий юнак побачив жінку, що виходила з розкішного екіпажа. Він замилувався цією чарівною особою, чиє біле личко було прегарно облямоване атласом елегантного капелюшка. Його привабив стрункий стан, граційні рухи. Ступаючи з підніжки, жінка ледь підняла сукню, і він побачив ніжку, витончену форму якої чітко окреслювала туго натягнена біла панчоха. Молода жінка ввійшла до магазину й почала вибирати альбоми та збірки літографій; тоді заплатила кілька золотих монет, що блиснули й задзвеніли на прилавку. Юнак, що зупинився на порозі нібито щоб роздивитися гравюри, виставлені в вітрині, кинув на прекрасну незнайомку найпроникливіший погляд, який тільки здатен кинути чоловік, і вона відповіла безтурботним поглядом, просто як випадковому перехожому. З його боку це було прощання з коханням, з жінкою! Але цей останній, напружений заклик не зустрів розуміння, не зворушив серця легковажної красуні, не змусив її зашарітись і опустити очі. Що він означав для неї? Ще один захоплений із безлічі, ще одне жадання, збуджене нею, і ввечері вона зможе задоволено сказати: «Сьогодні я була гарненька!» Юнак швидко відійшов до іншої вітрини й не обернувся, коли незнайомка сідала в екіпаж. Коні рушили, і цей останній образ розкоші й краси зник з очей, як мало зникнути і його життя. Юнак млявою ходою пішов попід магазинами, дивлячись без великого інтересу на зразки товарів. Коли магазини скінчились, він почав розглядати Лувр, Академію, вежі собору Богоматері, вежі Палацу правосуддя, міст Мистецтв. Ці споруди неначе набували сумного вигляду, відбиваючи сірі барви неба, рідкі просвіти між хмар, що надавали Парижу якогось грізного вигляду: адже це місто, неначе вродлива жінка, схильне до нез’ясовних примхливих перемін від бридоти й до краси. Отак сама природа ніби надумала кинути ладну вмерти людину в якийсь скорботний захват. Під владою тієї згубної сили, чия розкладальна дія знаходить засіб у флюїдах, що циркулюють по наших нервах, він відчув, як його організм непомітно стає немов текучим. Муки цієї агонії надали всьому якогось хвилястого руху, він бачив будівлі, людей наче крізь туман, у якому все хилиталось. Він захотів позбутись отого дратівливого впливу фізичного світу, а тому попрямував до крамниці старожитностей, аби дати поживу своїм чуттям чи, може, просто дочекатись ночі, розглядаючи предмети мистецтва. В цьому він, так би мовити, шукав відваги, покріплення, як ото злочинці, що їм бракує сили зійти на ешафот, а тому вони просять чогось хильнути; але свідомість близької смерті на мить повернула юнакові самовпевненість герцогині, що має двох коханців, і він увійшов до крамниці з безтурботним виглядом і з усмішкою на устах, застиглою, наче у п’яного. Та й чи не був він п’яний від життя чи, може, від смерті? Скоро йому знов запаморочилось у голові, і далі він сприймав усе в якихось дивних барвах, воно ніби ожило й ледь помітно ворушилось. Напевне, річ була в розладі кровообігу: кров то бурхала в жилах, то текла мляво, ніби стояча теплувата водичка. Він сказав, що хоче просто походити по магазину — чи не трапиться якоїсь дивовижі, що йому сподобається. Молодий рудоволосий продавець, пикатенький і рум’яний, у картузі з видри, доручив наглядати за крамницею старій, схожій на Калібана[9] селянці, що саме чистила кахляну грубку, справжнє диво мистецтва, породжене генієм Бернара Паліссі[10], а потім недбало сказав незнайомцеві:
— Дивіться, пане, дивіться! Тут у нас нема нічого цікавого, але звольте піднятись нагору, і я покажу вам прегарні каїрські мумії, кілька інкрустованих ваз, різьблене ебенове дерево, справжній Ренесанс, недавно одержали, все найвищої якості.
Незнайомець був у такому жахливому становищі, що ця балаканина торговця — чічероне, його дурні гендлярські слова дратували його, немов банальні причіпки, якими обмежені уми вбивають геній. Та наважившись нести свій хрест до кінця, він удавав, ніби слухає свого провідника, й відповідав йому жестами чи односкладовими словами; але помалу повернув собі право мовчати і без страху заглибився у свої останні жахливі думки. Він був поет, і його душа знайшла тут щедру поживу: ще за життя він мав побачити останки двох десятків світів.
На перший погляд зали крамниці являли собою безладну картину, в якій тислись усі творіння людські й божественні. Опудала крокодилів, мавп, удавів шкірились до церковних вітрин, ніби хотіли вкусити мармурові погруддя, погнатися за лаковими шкатулками або видертись на люстри. Севрська ваза, на якій пані Жакото намалювала Наполеона, стояла поруч сфінкса, присвяченого Сезострісу[11]. Події часів створення світу й учорашнього дня сусідили тут у гротескній згоді. Кухонний рожен лежав на ковчежці для мощей, шабля часів Республіки — на середньовічному аркебузі. Пані Дюбаррі[12] з пастельного портрету роботи Латура[13], з зіркою на голові, оповита замість одягу хмарою, жадібно дивилась на індійський кальян, намагаючись розгадати призначення трубок, що зміїлись, тягнучись до неї. Знаряддя смерті: кинджали, химерні пістолети, шпаги-ціпки — були перемішані зі знаряддями життя: порцеляновими супницями, саксонськими тарілками, напівпрозорими китайськими чашками, античними солянками, середньовічними цукерницями. Кораблик зі слонової кістки на всіх вітрилах плив по спині нерухомої черепахи. Якась пневматична машина увіткнулась у саме око імператорові Августу, велично незворушному. Кілька портретів французьких синдиків, голландських бургомістрів, так само байдужих, як і за життя, підносились над цим хаосом старожитностей, і очі їхні були холодні й безбарвні. Здавалося, наче всі краї землі прислали сюди якісь уламки своїх наук, зразки мистецтв. То було своєрідне філософське звалище, де не бракувало нічого — ні «люльки миру» дикуна, ні зеленої з золотом пантофлі з сералю, ні маврського ятагана, ні татарського ідола. Були там і солдатські капшуки з тютюном, і церковні дароносиці, і пишні пір’їни з оздоб чийогось трону. Ця потворна картина була ще оживлена примхливим освітленням, химерними рефлексами, в яких змішувалися всі відтінки, різким контрастом світла й тіні. Слух неначе вловлював уривані крики, розум — незакінчені драми, зір — не зовсім згаслі вогні. А на додачу на всі ці предмети наклала свій легкий покров пилюга, і всі їхні розмаїті вигини та ребра справляли незвичайно мальовничий ефект.
