Дива, вигляд яких явив юнакові світотвір, пригнітили його душу, як пригнічують душу філософа наукові міркування про невідомий світ. Він ще дужче забажав умерти, упав на курульне крісло[27] й став блукати поглядом по фантасмагоріях цієї панорами минулого. Картини засяяли, обличчя мадонн усміхнулись йому, а статуї забарвились оманливим життям. Вкриті тінню, затягнені в танець тією гарячковою тривогою, що хмелем грала в його змученому мозку, ці твори зарухалися, закрутилися перед ним: кожна порцелянова потвора кривлялась до нього, постаті на картинах опускали повіки, щоб перепочили очі. Кожна з них здригалася, підстрибувала, зривалася з місця важко або легко, граційно або рвучко, залежно від своєї природи, вдачі та статури. То був якийсь таємничий шабаш, гідний тих див, що їх побачив доктор Фауст на горі Брокені. Але ці оптичні явища, породжені втомою, напругою очних м’язів або примхами сутінку, не могли залякати незнайомця. Страхіття життя не мали влади над душею, знайомою зі страхіттями смерті. Він навіть якимось насмішкуватим пустотливим співчуттям підтримував химери цього морального гальванізму, чудеса якого з’єдналися з останніми думками, які ще живили в ньому почуття, що він існує на світі. Круг нього панувала така глибока тиша, що скоро він поринув у солодке марення, образи якого помалу темніли, ніби чарами змінюючи свої барви в міру згасання денного світла. Сяйво, що сходило з неба, запалювало свої останні відблиски, борючися з ніччю; юнак підвів голову і побачив ледь освітлений кістяк, що непевно хитав черепом з боку на бік, ніби промовляв до нього: «Мертвим ти ще не потрібен!» Провівши рукою по чолу, щоб відігнати сон, юнак виразно відчув невідомо звідки свіжий подув, наче щоки торкнулося щось пухнате, і здригнувся. Шибки глухо задеренчали, він подумав, що ці холодні пестощі, гідні таємниць могили, — доторк якогось кажана. Ще хвильку при тьмяному призахідному посвіті він невиразно сприймав привиди, якими був оточений; потім увесь цей натюрморт розплився в суцільній чорноті. Ніч, пора, обрана для смерті, невблаганно насувалась. Потім настав якийсь провал у відчуттях: він зовсім не сприймав нічого земного — чи то поринувши в марення, чи то піддавшися сонливості, викликаній утомою та напливом думок, що краяли йому серце. Враз йому здалось, ніби його покликав чийсь грізний голос, і він затремтів, неначе посеред нестерпного кошмару його враз зіпхнули в безодню. Він заплющив очі — промені яскравого світла засліпили його; серед темряви засяяла червоняста куля, і в центрі її стояв невеличкий дідок, що спрямовував на нього світло лампи. Він не чув, як дідок увійшов, як рухався чи говорив. У його появі було щось магічне. Найбезстрашніша людина, збуджена отак серед сну, напевне, здригнулася б перед цією постаттю, яка неначе вийшла з саркофага, що стояв поряд. Тільки молодий блиск, що оживляв нерухомі очі цього привида, не дав незнайомцю повірити в якесь надприродне з’явище; і все ж одну коротку мить переходу з життя сновиди до життя реального він відчував філософський сумнів, рекомендований Декартом, несамохіть опинився під владою однієї з тих нез’ясовних галюцинацій, таємниці яких відкидає наша гордість, а наша безсила наука марно силкується їх збагнути.
Уявіть собі худого, зсохлого дідка в чорному оксамитовому халаті, підперезаному грубим шовковим шнуром. На голові — теж чорна оксамитова шапочка, з-під неї вибивалися довгі сиві пасма, що чітко окреслювали чоло. Халат огортав тіло, наче просторий саван, і через те видно було тільки вузьке бліде обличчя. Якби не кощава рука, схожа на палицю, вгорнену в тканину, — старий підняв її, щоб спрямувати на юнака все світло лампи, — здавалось би, що обличчя висить у повітрі. Сива борода клинцем закривала підборіддя цього дивного створіння, надаючи йому схожості з отими іудейськими головами, що їх обирають за натуру художники, бажаючи зобразити Мойсея. Губи були такі безбарвні й тонкі, що доводилося придивлятись, аби добачити рот, ніби прорізаний на білому обличчі. Високий зморшкуватий лоб, землисті запалі щоки, невблаганна суворість маленьких очей без вій і брів справляли таке враження, ніби це «Міняйло» Герарда Доу[28] зійшов з полотна. Інквізиторська проникливість, що ховалася в зморшках на щоках та круг очей, виказувала глибоке знання життя. Навряд чи хто зміг би обдурити цього чоловіка, що неначе мав хист читати думки в глибині найпотайніших душ. Звичаї всіх народів світу та їхня мудрість відбивались на його холодному обличчі так само, як вироби всього світу були нагромаджені в запилюжених залах його крамниці. Ви прочитали б у них ясний спокій Бога, який бачить усе, або горду силу людини, яка бачила все. Художник, відтворивши ці два різні вирази двома мазками пензля, зробив би з цієї постаті прекрасний образ Предвічного Отця або глузливу маску Мефістофеля, бо на його чолі й у похмурих зморшках біля уст видно було верховну міць. Пригнітивши всі людські муки своєю безмірною владою, цей чоловік напевне вбив і земні радощі. Кандидат у мерці затремтів, відчувши, що цей старий дух живе в сферах, чужих цьому світові, і живе там самотньо, без радощів, бо вже не має ілюзій, і без скорботи, бо вже не знає втіх. Старий стояв прямо, нерухомий, непохитний, мов зірка серед осяйної мли. Його зелені очі, сповнені якогось спокійного лукавства, неначе освітлювали душевний світ, як його лампа освітлювала цей таємничий кабінет.
Таке було дивне видовище, що приголомшило юнака, заколисаного думками про смерть та фантастичними образами в ту мить, коли він розплющив очі. Якщо він був ніби очманілий, якщо дозволив на мить повірити у цю мару, немов дитина в няньчину казку, то цю помилку слід приписати тому туманові, в який сповили його життя і свідомість похмурі роздуми, збудження роздратованих нервів, жорстока драма, сцени якої давали йому болісну насолоду, подібну до тієї, що міститься в дрібочці опію. Це видіння постало перед ним у Парижі, на набережній Вольтера в дев’ятнадцятому сторіччі, в такі часи й у такому місці, де магія, певне, була неможлива. Перебуваючи по сусідству з тим будинком, де помер бог французького скептицизму[29], бувши учнем Гей-Люссака й Араго[30], зневажаючи ті жонглерські штучки, до яких удаються можновладці, наш незнайомець, напевне, скорився тільки тим поетичним чарам, до яких ми часто вдаємося, ніби щоб утекти від убивчих істин і випробувати могутність Бога. Отже, він затремтів перед цим світлом і перед цим стариганом, схвильований нез’ясовним передчуттям якоїсь дивної могутності; але це хвилювання було подібне до того, що ми відчували перед Наполеоном або взагалі відчуваємо в присутності якоїсь великої людини в блиску її геніальності й слави.
— Пан бажає побачити образ Ісуса Христа роботи Рафаеля? — чемно запитав старий; у звучності його чистого й виразного голосу було щось металічне.
І поставив лампу на уламок колони так, щоб усе світло падало на скриню.
Почувши священні імена Ісуса Христа й Рафаеля, юнак мимохіть зацікавлено скинувся, а старий, очевидно, цього й чекав, бо вмить натиснув на пружинку. Враз панель з коштовного дерева нечутно опустилась і відкрила полотно, яке вкинуло незнайомця в захват. Побачивши безсмертний твір, він забув усі дивовижі крамниці, примари свого сну, знову став людиною й розпізнав у старому людину в плоті, цілком живу, а не примарну, й повернувся до реального світу. Ласкава турбота, солодкий спокій божественного обличчя зразу вплинули на нього. Якісь пахощі пролилися з неба, заспокоївши пекельні муки, що палили його нутро. Голова Спасителя неначе виступала з мороку, відтвореного чорним тлом; ореол із проміння ясно мерехтів круг його волосся, з якого неначе лилося це світло; на чолі, в обличчі світилася промовиста певність, що била з кожної рисочки якимись усепроникними флюїдами. Червоні губи ніби промовляли слово «життя», і глядач вслухався в його священне відлуння, чекав від нього чудесних притч, питав його про майбутнє, віднаходив у прикметах минулого. Євангеліє неначе виливалося зі спокійної простоти цих прекрасних очей, у яких знаходили втіху збурені душі. Одне слово, всю католицьку релігію можна було прочитати в лагідній усмішці, що ніби виражала той принцип, у якому вона підсумовується: «Любіть одне одного!» Ця картина надихала на молитву, спонукала до прощення, глушила себелюбство, будила всі заснулі чесноти. Поділяючи чарівну силу музики, твір Рафаеля занурював вас у владу спогадів, і тріумф його був цілковитий: глядач забував про художника. Це чудо ще підсилювалося могуттю світла: часом видавалося, наче голова пливе в далині, на ложі якоїсь хмари.
— Я заплатив за це полотно стільки золотих монет, скільки на ньому помістилося, — холодно мовив торговець.
— Що з того! Треба вмирати! — вигукнув юнак, прокинувшись із марення. Останні слова старого вернули його до власного фатуму, і шляхом невловних висновків він скотився з висот останньої надії, за яку ще чіплявся.
— О, о! Я все-таки недарма тобі не довіряв! — вигукнув старий, ухопив юнака за обидві руки й стиснув зап’ястки в одній своїй, наче в кліщах.
Незнайомець сумно всміхнувся цій помилці й лагідно сказав:
— Не бійтесь, не бійтесь, ідеться про моє життя, а не про ваше... Чом би мені не признатись у невинній витівці? — повів він далі, подивившись на стривоженого старого. — Дожидаючи ночі, щоб утопитись непомітно, я зайшов подивитись на ваші скарби. Хто б не дарував цю останню втіху людині, причетній до науки й поезії?
Підозріливий торговець проникливим оком дививсь на сумне обличчя фальшивого покупця, слухаючи його. Швидко заспокоєний його скорботним голосом, а може, прочитавши на поблідлому обличчі знаки похмурої долі, що так недавно кинули в дрож гравців, він відпустив руки; але підозра, що свідчила про найменше сторічний життєвий досвід, не зовсім згасла: він недбало простяг руку до буфета, ніби щоб зіпертись на нього, і сказав, беручи з нього стилета:
— Ви що, вже три роки служите позаштатно в державній скарбниці, не отримуючи плати?
Невідомий не міг стримати усмішки й відмахнувся.
— Ваш батько надто гостро висварив вас за те, що ви народились на світ, чи ви, може, втратили честь?
— Якби я й погодився втратити її, то не став би вмирати.
— Вас освистали в театрі «Фюнамбюль», чи, може, вам довелося складати непристойні пісеньки, щоб оплатити похорон своєї коханки? Може, ви захворіли жадобою золота? Чи хочете вбити нудьгу? Одне слово, що примушує вас умерти?
— Не шукайте пояснення моєї смерті в буденних причинах, що ними пояснюється більшість самогубств. Щоб не змальовувати перед вами нечуваних страждань, які важко описати словами, я вам скажу тільки, що опинився в найтяжчих, найганебніших, найприкріших злиднях. І я не хочу, — додав він з несамовитою гордістю, що не узгоджувалася з попередніми словами, — канючити ані допомоги, ані розради.
— Кхе! Кхе! — прокректав старий, наче протріщав тріскачкою. Тоді заговорив знову: — Не силуючи вас благати мене, не змушуючи вас червоніти, не давши вам жодного французького сантима, чи левантійського парата, чи сіцілійського тарена, чи німецького гелера, чи російської копійки, чи шотландського фартинга, ані жодної сестерції чи обола стародавнього світу, й жодного піастра нового світу, не пропонуючи вам анітрохи золота, срібла, паперових грошей, цінних паперів, я хочу зробити вас багатшим, могутнішим і впливовішим, ніж міг би стати будь-який законний монарх.
Юнак вирішив, що цей старий уже здитинів, і мовчав остовпіло, не знаючи, що відповісти.
— Оберніться, — сказав торговець і, раптом схопивши лампу, спрямував світло на стіну навпроти картини. — І гляньте на оцю шагреневу шкіру, — додав він.
Юнак у подиві різко підвівся, коли помітив за кріслом, у якому сидів, шматок шагрені, розіп’ятий на стіні. Він був не більший від лисячої шкурки; але якимось нез’ясовним чином ця шкіра відкидала в глибоку темряву, що панувала в крамниці, блиск такий ясний, що її можна б назвати маленькою кометою. Молодий скептик підійшов до цього нібито талісмана, який мав урятувати його від загибелі, й подумки глузливо засміявся. Проте, охоплений цілком законною цікавістю, він нахилився, щоб розглянути шкіру з усіх боків, і зразу побачив цілком природне походження цього дивного блиску. Чорна зерниста поверхня шагрені була так старанно начищена й начорнена, химерні зморщечки були такі рівні й чисті, що кожна опуклість цієї східної шкіри, ніби грані шліфованого граната, відбивала яскравий промінчик світла. Юнак пояснив старому фізичну суть цього явища, але той, замість відповіді, тільки лукаво посміхнувся. Ця зверхня посмішка навела молодого вченого на думку, що він став жертвою якогось дурисвітства. Не бажаючи забирати цю загадку з собою в могилу, він швидко перевернув шкіру, ніби дитина, якій не терпиться розгадати секрет нової іграшки.
