— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі.
У тонованій мазді сиділа жінка років сорока, худа, наче в’язень, і дивилася прокурорськими очима.
— Так, — сказав Дмитро, мимоволі відступаючи від краю тротуару. — Це було давно, скажу чесно, років двадцять тому… А що?
Він спробував усміхнутися. Жінка пам’ятала його в дитинстві. Він знав, що колишні знайомі дівчатка його впізнають, а от він їх — ні.
Жінка вийшла з машини, але дверцят не зачиняла.
— Ти добре співав в ансамблі, — вона дивилась, ніби оцінюючи.
— А ви, перепрошую, хто? Не впізнаю…
З кишені великої мішкуватої куртки жінка вийняла пістолет. Очі її стали скляними; Дмитро за секунду зрозумів, що жінка божевільна, а він — труп.
— Сідай у машину, — прошелестіла жінка.
Її рот став косою смужкою на прямокутному лиці. Потріскані губи не знали помади; Дмитро не зрушив з місця.
— В машину!
Божевільна баба тицьнула йому пістолетом під ребра. Ствол міг виявитися газовим, травматичним, іграшковим — але якщо такою штукою сильно тицьнути в живіт, рід зброї не матиме значення; Дмитро впав на переднє сидіння мазди. Ззаду виявився мовчазний квадратний чоловік.
— А…
— Заткнись!
Жінка сіла за кермо. Ствол теліпався у внутрішній кишені її розстібнутої куртки.
— Вибачте, — сказав чоловік за спиною. — Немає часу вас умовляти. Важлива кожна секунда.
Машина рвонула з місця.
За хвилину до події він помітив хруща, що повз по тротуару. Над липою з трансформаторним низьким гучанням роїлися хмарою хрущеві побратими, а цей відлітався й повз. Дмитро підняв його (змалку не відчував ворожості до комах), посадовив на палець і дочекався, коли хрущ вилізе на самісінький ніготь.
Потім хрущ почав злітати. Давним-давно, в дитинстві, Дмитрик запускав хрущів саме заради цього видовища.
Хрущ почав розгойдуватися. Щітки вусів завібрували; він молитовно кланявся, випускав і втягував під хітин гострий хвіст, а можливо, яйцеклад. Він впадав у транс, він тремтів, наче міст, яким у ногу йде рота червоноармійців. Амплітуда його коливань дедалі зростала, і, нарешті розгойдавшись, хрущ злетів, описав коло й пішов по спіралі в небо.
У Дмитра в цю мить було відчуття, що він сам злітає. Спостерігаючи за жуком, співпереживаючи передполітному ритму, він неначе приміряв крила. І тільки тоді, як хрущ зник, злившись із летючою юрбою своїх родичів, Дмитро зрозумів, що стоїть на землі.
Був вечір. Із тонованої мазди біля узбіччя визирнула худа жінка:
— Тебе звуть Дмитро Романов. Ти навчався в сорок сьомій музичній школі.
І все сталося.
— Гроші? Що вам треба, я ж…
— Заткнися, — вона говорила, не розтуляючи рота. — Нам треба, щоб ти співав. І ще дещо.
— Але я не співаю ще зі школи!
— Не панікуйте, — сказав чоловік за спиною. — Ніхто вас не зачепить. Просто робіть, що кажуть.
Машина заглибилася в спальний район. Смеркалося на диво швидко. Дмитро помаленьку простяг руку й намацав у нагрудній кишені мобільний телефон.
— Припини, — сказала жінка, не відриваючи погляду від дороги. — Тимошику, придуши його, якщо сіпнеться.
Забившись у темний двір, вона знову вийняла пістолет, а потім вилучила у Дмитра телефон і перекинула спільникові. Якби на її місці був чоловік, хоч би який небезпечний і сильний, Дмитро спробував би звільнитись. Але його заворожувало лице цієї жінки — лице закінченої шалениці, чия мета незрозуміла, а гальм і обмежень не існує взагалі.
Зайшли до смердючого темного під’їзду. Мовчки піднялися на п’ятий поверх; Дмитро відчував, як лізе з грудей серце. Треба було вириватися раніше, не треба було сідати в машину, треба було…
Відчинилися двері, без стуку, без дзвінка — просто відчинилися. Хлопець років вісімнадцяти відступив у коридор, освітлений жовтуватим світлом із кухні:
— Нарешті…
— Сідаймо, — не вітаючись, пробурмотіла жінка. — Починаймо.
— А його… навчити?
— У процесі.
— А якщо він обірветься?!
— Роби! — вона гаркнула на хлопця, і той відскочив. — Давай… метроном, от що. Посадимо його на метроном, так легше.
Тимошик, що й досі стояв у Дмитра за спиною, штовхнув його до квартири, і Дмитро зайшов. Це була облізла малометражна «трійка» без меблів — чи то бомжатник, чи то перевалочний пункт.
У порожній кімнаті з виламаними балконними дверима зібралися п’ятеро: худа жінка, Тимошик, нервовий хлопець і ще двоє — у напівтемряві Дмитро не роздивився їхніх облич. Тимошик, як і раніше, тримався в Дмитра за спиною. Жінка, не знімаючи куртки, пройшла до центру кімнати й опустилася, схрестивши ноги, на старий витертий килим.
— Сіли всі, — сказала глухувато й уривчасто. — Де метроном?
Хлопець квапливо поставив на підлогу поруч із нею старий метроном, ще з тих, що жили колись у Дмитровій музичній школі. Повозився з ним; почалося цокання.
Тимошик потягнув Дмитра вниз. Той майже впав, сів на п’яти і відчув, як підошви туфель врізаються в зад.
Усі мовчали. Тільки метроном цокав, розгойдуючи стрілку.
— Отже, так, — сказала жінка, дивлячись на Дмитра. — Ти триматимеш платформу… Тобто просто тягтимеш «Бом» на соль малої октави.
Вона дістала камертон. Ударила залізною вилочкою об браслет на руці. Почувся звук, схожий на гудіння хруща.
— Повтори.
Дмитро мовчав.
— Повтори! — вона вихопила пістолет, розірвавши при цьому кишеню куртки.
— Бом, — протягнув Дмитро.
— Точніше!
— Бо-ом…
— На чотири удари метронома. Потім знову. І знову. І якщо ти, падло, зіб’єшся, або в тебе пересохне горло, або ти сфальшивиш — я тебе пристрелю, виб’ю мозок на оту стіну, ти знаєш, я зроблю.
Дмитро судомно ковтнув.
— Є синхрон, — тихо сказав один із чоловіків.
— Я знаю, — жінка, як і раніше, пильно дивилася на Дмитра. — Покажи, як ти це робитимеш!
Знову зазвучав камертон; Дмитро набрав повітря:
— Бо-ом… Бо-оммм…
— Добре, — голос жінки раптом пом’якшав. — Добре, синку, ти з нами проспіваєш і підеш додому. Це ж просто, ти добре співав в ансамблі… Починай за сигналом.
Дмитро перевів подих. Цокав метроном.
— Давай, — самими губами сказала худа жінка.
— Бом, — почав Дмитро, почуваючись ідіотом. Голос його звучав хрипко, але навички збереглися: чув він добре і, один раз узявши ноту, не сходив з неї ні на частку тону. — Бо-ом… Бо-омм…
Чоловік, що сидів навпроти, коротко стрижений, круглоголовий, вступив зі своєю партією в терцію. Наче навколо натягнутого каната — Дмитрового «Бом» — дрібно завився яскраво-синій шнурок. Так вони співали вдвох кілька тактів; Дмитро встиг облизнути губи, підхоплюючи дихання. Жінка дивилася на нього, примружившись, рука її лежала на пістолеті.
Вступив третій голос. Цей був високий, найвищий тенор, його партія була схожа на морзянку, на довгий нервовий сигнал: світла жовта нитка виписувала візерунки на основі каната й синього шнурка. Дмитро почув мелодію — і відразу ж вступив четвертий голос, шелесткий, немов зміїна шкура, дуже складний ритмічно, він повторював мелодію, як ламана тінь повторює рухи танцюриста.
Вступив п’ятий: він теж був тінню третього, але зміщеною в часі: то спізнюючись, то вириваючись уперед, він відтінював мелодію, вступав з нею в діалог. Дмитро насилу тяг своє «Бом»: у нього страшенно розболілося горло. Він знав, що через кілька секунд голос йому відмовить і ні пістолети, ні гаубиці, ні атомна бомба не змусять голосові зв’язки змикатися.
