У цю мить жінка розслабила руку, якою стискала зброю, закотила очі й почала свою партію.
У Дмитра стало серце. Голос у жінки був вогнем, що б’ється всередині дзвона, або не вогнем, а птахом, або не птахом, а комахою, що дзвенить об світло за мить до загибелі. Вона виписувала навіть не мелодію, а похідну від мелодії, де були скрегіт по склу, янгольський спів, гуркіт обвалу, похоронний дзвін, патетичне ридання оркестру, крики дітей у парку й скрегіт незмащених дверей, собачий гавкіт, і все це, сполучене найвищим розумінням гармонії, поєдналося, злилося з п’ятьма голосами, утворивши нове ціле.
Дмитро всього кілька секунд чув шість голосів одразу. Злившись, вони утворили нову якість, і звуків не стало. Безшумно водив стрілкою метроном. Шестеро людей, сидячи в облізлій кімнаті, розгойдували непорушне. Як рота, йдучи в ногу, розгойдує міст.
І внутрішній Дмитрів хрущ злетів.
У кімнаті посвітлішало. За вікном зійшло сонце, промінь промчав по підлозі з кутка в куток, і сонце сіло. І одразу знову зійшло. Промчав промінь. Запала напівтемрява, набагато світліша, ніж досі. Облізлі шпалери зрослись, як молода шкіра, і стали яскравішими. З’явилися меблі. Дмитро сидів, по шию потопаючи в журнальному столику.
Шпалери знову потемніли й скрутилися. Знову наросли. Зайшов хлопчик років дев’яти в піонерському галстуку, зупинився, дивлячись у вікно. Справа від нього розійшлася стіна, майнули рожеві клапті, з’явилась і зникла голова робітника в касці. Стіна знову затяглась, і шпалери зі смугастих стали квітчастими. Хлопчик упустив щось на підлогу, вийшов з кімнати, на ходу стаючи вищим і дорослішим. У цю мить жінка піднесла вгору руки, у правій був затиснутий пістолет; через частку секунди вона різко їх опустила, і все припинилося.
Дмитро сидів, сліпий у густющому мороці, відчуваючи, ніби горло йому залили свинцем. Бігала стрілка метронома, але звуку не було. З виламаних балконних дверей тягло протягом.
— Іди, — беззвучно сказала жінка з пістолетом.
Він не зрозумів. Тоді вона важко встала і, підштовхуючи його дулом, вивела на сходовий майданчик.
— Іди!
Захряснулися старі двері.
Він повернувся додому по півночі. Мати зустріла його докорами й голосіннями:
— Де ти був?! Чому телефон не відповідає?
— Телефон…
— Господи, що в тебе з голосом?!
— За… застудив.
— Ти сипиш, я нічого не чую… Де твій телефон? Украли?
Дмитро кивнув.
— Що з тобою? На кого ти схожий? Ти щось пив?
Він похитав головою.
— Тобі треба гарячого чаю… Фервексу або розчинного аспірину, а краще і того й того.
Дмитро закивав, жестами показуючи, що впорається, але мама, звісно, не дала йому спокою. Вона запитувала, сама собі відповідала, рилася в аптечці, лаяла Дмитра, лаяла й жаліла себе, ставила за приклад знайомих і родичів. Про те, що з ним було насправді, Дмитро не сказав ні слова. Та й не міг: голос пропав остаточно.
Він ліг у ліжко, наковтавшись таблеток. Мама заснула, випивши снодійного. Ближче до третьої ночі Дмитро встав, перевірив, чи щільно зачинені двері кімнати, і ввімкнув настільну лампу.
Величезна постільна тумба була напхана папером — старими фотографіями в альбомах, журналами, підшитими квитанціями, які слід було зберігати три роки. На самому її дні, під твердими картонними течками, лежали справжнісінькі архівні документи — зокрема й випускне фото сорок сьомої музичної школи.
Беззвучно чхаючи від пилу, Дмитрик розгорнув тонкий планшет у пластиковому чохлі. Його юнацька фізіономія, обрамлена овалом, містилася в третьому ряду, праворуч: «Дмитро Романов, клас фортепіано».
Він підніс фотографію до світла. Викладач сольфеджіо був дуже старим уже тоді, і дуже суворим. А викладачка хору, навпаки, була доброю. Вона вічно відправляла голосистого Дмитра на прослуховування до дитячих вокальних колективів. І його навіть кудись були взяли, але саме почав ламатися голос, і кар’єра закінчилася, не розпочавшись.
Він переводив погляд із лиця на лице. Дівчата здавалися старшими, дивилися відчуженіше; ось і вона. Підпис: «Ізабелла Бабушкіна». Бліда, безбарвна, ця дівчинка була примітна тільки іменем. Ізабелла Бабушкіна.
Чи все-таки не вона?
Дівчинка на фото не була такою худою. Хоча… Стільки років минуло.
Вона чи не вона?
Він закрив тумбу, вимкнув світло й знову ліг, поклавши фотографію біля ліжка. Варто було опустити повіки — перед очима з’являвся хрущ, готовий злетіти. Кожний його вусик, кожне крильце розгойдувалися, міняючи амплітуду, і низьке гудіння змінювалося клацанням метронома.
Отже, під дулом пістолета він відвідав зграю наркоманів у їхньому кублі. Хтозна-як — розпилюючи? — вони разом спожили невідомий галюциноген. Дмитро зірвав голос, беручи участь у ритуальному камланні, здобув новий досвід — і слава Богу, що взагалі зостався живий. Телефон зник, і чорт із ним; єдине, що Дмитра по-справжньому тривожило — як розпорядиться божевільна Ізабелла Бабушкіна його телефонною книгою?
