Бо там був і домашній номер. Щиро названий «Удома».
Він сповістив знайомих і колег, що телефон украли. Через кілька днів відновив свій номер. Вийняв із шухляди старий апарат — подряпаний, слабенький, але в робочому стані; життя поверталося в русло, нових неприємностей не ставалося.
І радості теж не було.
Він тихо сидів у своєму офісі, верстаючи брошури й методички, і з начальством спілкувався переважно знаками, а з мамою — втомленим шепотом. Іноді відкривав таємну папку на домашньому комп’ютері й перечитував свої вірші — пафосні, фальшиві, без єдиної свіжої метафори. Іноді, геть зажурившись, писав нові — ще гірші.
Все одно цю ганьбу не було кому показати.
Він звик щодня, повертаючись з роботи, купувати пляшечку в універсамі на розі — разом із яблуками, кефіром, хлібом — і, криючись од мами, випивати її перед телевізором. Тоді попускало.
Він не був гладким, але почувався зарослим тоннами душевного сала. Він не був старим, але бачив у дзеркалі втомлене зле лице. Він чекав, що в житті щось зміниться — але не мінялося нічого.
Минув тиждень, другий, третій. Голос його сяк-так відновився — хоч не було потреби співати або говорити про щось вартісне. Голосові зв’язки одужали, але Дмитро за звичкою спілкувався на мигах — безмовний, безголосий офісний хробак серед мільйонів таких самих.
Але ночами йому снився хрущ на зльоті. Сон цей із важкого, майже страхітливого виростав у грандіозну нічну виставу: нагудівшись і натремтівшись крильцями, жук відштовхувався від Дмитрового пальця й по спіралі йшов у небо, світле й по-літньому легке, і Дмитро розумів, що летить разом із ним, що в нього крила, а тяжіння не існує… І він літав, мов дитина, уві сні і прокидався щоранку отетерілий, хвилин на тридцять щасливий, і так тривало, доки якось увечері в його квартирі не пролунав дзвінок.
На міський телефон звичайно дзвонили мамі; вона брала слухавку й відразу після «Алло» відповіла доволі сухо:
— Дмитро не може говорити. У нього пропав голос.
Дмитро замахав руками. Він чекав дзвінка від замовниці й припускав, що вона зателефонує на міський. Мама підібгала губи; не минало тижня, щоб вона не зітхала на тему: «А я думала, онуків устигну поняньчити», але якщо синові телефонувала жінка — мама хижо підтягувалась, наче досвідчений вовк, побачивши суперника.
— Алло! — хрипко сказав Дмитро, заволодівши телефоном.
— Тобі потрібен твій апарат?
— Який? — він не одразу впізнав голос. Із замовницею вони були на «ви».
— Мобільник! — гаркнула співрозмовниця.
— Ні, — сказав Дмитро й розлютився, бо голос його пролунав злякано. А він зовсім не вважав себе боягузом. — Уже не потрібен!
— Та добре, — примирливо відгукнулась Ізабелла Бабушкіна, чи ким вона там була, на другому кінці дроту. — Скажи адресу, кину тобі в поштову скриньку.
Дмитро зателіпав головою, забувши, що співрозмовниця його не бачить:
— Не треба!
І додав, щоб не здаватися наляканим:
— У нас скринька без замка. Простіше в урну викинути.
Жінка гмикнула на тому кінці зв’язку:
— Тоді як?
Дмитро завмер. Хрущ у ньому смикнув крильцями; хрущеві, напевно, теж страшно злітати вперше, але крила вирішують за нього самі.
— На тому самому місці, — сказав Дмитро. — Я маю на увазі, зустрінемось. Як тоді.
— Як тоді? — у її голосі звучав сарказм.
— Там, біля зупинки сорок шостого, — він помовчав і додав: — Ізабелло.
Вони ще гули в зеленій кроні. Але короткий сезон минув, і життя добігало кінця. Тихішим стало гудіння, і асфальт під липою вкрився плямами — багато з них, упавши з неба, знайшли свою смерть під колесами.
Дмитро взяв на руку великого, ще сильного хруща, який, утім, уже втратив небо. От він відлітався, назавжди приземлився; назавжди?
Дмитро витяг руку. Лоскочучи й дряпаючи лапками, хрущ виліз по його руці, по вказівному пальцю до самого нігтя і там, відчувши трамплін, почав розгойдуватися.
Він молився хрущівським богам. Він читав, ритмічно кланяючись, свою священну книгу. І ось — коричневі тверді надкрила піднялися, випускаючи довгі попелясто-прозорі крильця для польоту. Хрущ загув, одриваючись від опори, і злетів у небо по спіралі.
І Дмитрик на секунду злетів разом з ним.
— Привіт, — сказали в нього за спиною.
Він обернувся. Ізабелла Бабушкіна, худа, мов в’язень, у джинсах і футболці, стояла перед ним із телефоном у руках.
— На. Щоб не казав, що тебе пограбували.
— Я не казав, — він мимоволі позадкував. — Дякую… Ізабелло.
— Мене звуть Ірина, — сказала вона з притиском. — Запам’ятай.
— А, — Дмитро похлинувся. — Вибач…те.
— Злякався? — вона примружилась.
— Ага, — зізнався Дмитро.
— І правильно, — вона помовчала. — Каву будеш?
— Ти добре тримаєшся.
Вони сиділи в «Шоколадниці» біля вікна, за яким пропливали машини й текли пішоходи, і повна жінка з плакатом на животі рекламувала перукарню економ-класу.
— Скажи чесно, це… якась хімія?
— Ні, — вона витягла пачку сигарет. — Куриш?
— Не курю.
— Це добре, — вона клацнула запальничкою. — Це правильно… Ти мені вибач, у мене не було вибору. Ми залишилися без платформи за годину до синхрону… При тому, що питання життя й смерті… Розумієш?
— Ні.
Офіціантка поставила на столик дві чашки кави й дуже складний, квітчастий і вигадливий десерт. Дмитро дивився, як курить співрозмовниця, і гнав од себе спогади: двір колишнього дитячого садка, де музична школа винаймала приміщення. Зграйка дівчаток із футлярами й папками, Іза Бабушкіна з сигаретою — разом зі старшими пацанами; димить, і регоче, і слова не може сказати без міцного матюка…
— Що ця дівчинка робить у музичній школі? — вголос дивувалася завуч. — Ви знаєте, хто її батьки?!
— Я змінила ім’я, навіть у паспорті, — вона спостерігала за ним, примружившись.
— Задражнили?
— Ні. Особлива прикмета. Ізабелла Бабушкіна — таке не швидко забудеш.
— Я не забув, — сказав Дмитрик.
— От бачиш. Якби не ім’я — не згадав би.
Він зрозумів, що вона правду каже, і зніяковів:
— Ми ж не дружили…
— Та не виправдовуйся, — вона курила поспіхом, наче звикла до дуже маленьких перекурів, строго за годинником. — Була Іза, стала Іра… А ти подумав, ми нарики?
Дмитро знизав плечима:
— А хто?
— Добре тримаєшся, — повторила вона й примружилась. — Ти відчуваєш… як це треба робити. Так?
— Це… співати?
Вона гмикнула. Покалатала ложечкою в чашці кави.
— Я розумію як, — зізнався Дмитро. — Я не розумію що.
— Але ж, — вона затяглася, — ти сам бачив.
— Я не зрозумів, що я бачив. Це було… божевільне кіно.
— Що ж, — вона покірно зітхнула. — Якщо дуже сильно розгойдати гойдалку — вона повернеться навколо осі, зробить «сонце». І настане невагомість — на якусь мить… Мені здається, ми розгойдуємо якісь… нитки. Зв’язки.
— Навіщо?!
— Ні-на-ві-що, — вона всміхнулася кутиком рота. — Просто ми частина цих зв’язків. Ми струни.
— І хто вас призначив? — Дмитрик знову сильно охрип.
— Ніхто. Ми самі… добровільно віддали під цю справу свої душі. Хтось купився на здійснення бажань. Хтось захотів виправити стару помилку. А хтось — я, наприклад — кайфує від самого процесу.
— Ви що, папір кров’ю підписали? — він силувано всміхнувся.
— Ні, — вона дивилася відверто глузливо. — Нема тут нечистої сили — тільки закони природи. На біду, коли відкривається синхрон, відступати вже не можна. Треба йти на точку і працювати. Інакше в команді буде труп.
Дмитро сильніше стис губи. Серце загупало — безладно й наївно:
— Це що, медитативна практика, секта, психотренінг?
— Ні. Ти бачив.
— Що я бачив?
— Метод впливу на реальність. Не на сприйняття реальності, як наркотик чи транс. Ні — на реальність, на світ. Ми вміємо в якійсь точці змінювати властивості простору-часу.
— Навіщо?!
— А тобі ніколи не хотілося зазирнути за паркан? Довідатися, що там? Прогулятися по стелі? Політати?
— Дитячий садок, — сказав він спересердя.
— Чого ти прагнеш? — Іза зім’яла порожню сигаретну пачку з грізним написом «Куріння вбиває».
— Від тебе? Нічого.
— Чого ти прагнеш у житті? Грошей, слави, сексу?
— А що, твій хоровий гурток здатний дати мені грошей?
— Хіба що на пляшку, — вона всміхнулася. — Ні. По гроші — не до нас… По здійснення бажань, власне, теж. Але здійснення бажань — це гачок, на який нас ловлять.
— Хто ловить?
— У цей момент я ловлю тебе, — сказала вона серйозно. — Здоров’я я робила людям, це було. Дитину гарну — це було. А ти що хочеш?
— Молодості, — вирвалося у Дмитра.
Іза звела брови:
— Скільки тобі? Сорок?
— Ізо… тобто Іро, — він відсунув чашку, — я стара, слабка, бездарна людина. Такого не можна вилікувати. Я підозрюю, тут навіть гроші не допоможуть.
Вона примружилась. Тепер дивилася по-новому, без глузування.
— От якби ти могла повернути мені молодість, — сказав Дмитро, — я добровільно віддав би на цю справу душу. Тільки без кривавих підписів, будь ласка.
Вони зібралися в студії звукозапису, взятій в оренду на годину. Метронома не було. Апаратуру відсунули до стін, повсідалися на підлозі, впритул одне до одного.
— Три хвилини до синхрону, — сказав нервовий чоловік на ім’я Ігор.
— Чудово, — Іза змінилася. Замість джинсів і футболки на ній була літня сукня, коротка, з відкритими плечима. — Ти як, Василю?
Блідий хлопець із перев’язаною рукою скривив усмішку. Минулого разу напередодні синхрону Васю збила машина, і через те Ізі довелося ловити людину на заміну буквально на вулиці; втім ця жінка ніколи нічого не робила випадково.
— Вася сідає на другий щабель, а Славко на платформу. Працюємо сьогодні для Дмитра… ось для нього. Як вийде — наперед не знаю. Дмитре, готовий?
Він кивнув.
За кілька днів, що минули після зустрічі в кав’ярні, його бажання стало неврозом. Нехай армія, нехай дідівщина. Нехай непевні дев’яності роки. «Поверніть мені молодість, — шепотів Дмитро ночами, невідомо до кого звертаючись. — Молодість мою, безглуздо згаяну — поверніть…»
— Тридцять секунд до синхрону, — попередив круглоголовий Славко.
— Чудово. Починаємо за сигналом. Розслабилися, подихали… Десять, дев’ять, вісім, сім…
Дмитро роззирнувся. Тепер, коли на нього не був спрямований пістолет, сходини дивних, різних, мовчазних людей раптом здалися йому особливо страхітливими.
— Бом, — низько, протяжно почав Вася. — Омм…
Славко вступив у терцію.
Через кілька тактів зазвучав Ігор — найвищим тенором, що скаче навколо двох перших голосів, як вогненна білка. Дмитро почув мелодію — й одразу вступив четвертий голос шелестом осіннього листя; і п’ятий.
А потім заспівала Іза, і в її голосі були дзвони й крики, дитячий сміх і дзенькіт келихів, вереск і янгольський спів. «Хто ти такий, Дмитре, — запитував її голос. — Чого ти прагнеш, ким ти будеш, чого ти гідний…»
А потім Усесвіт, розгойдуючись і розгойдуючись, раптом розпався на атоми, розклався скельцями в калейдоскопі, і стало темно.
Темрява. Безустанний рух нагору.
Світло! Розлітаються грудки землі, обсипають піщинки. Він зміг, добився, прорвав оболонку, вибираючись із лялечки. Він прорив собі хід у глиноземі. З темного підземелля він вилітає — уперше — під сонячні крони дубів і беріз.
Він молодий, це перший сонячний день після довгих місяців під землею. Тисячі запахів — вусики-щітки тремтять, смакуючи, всмоктуючи; дев’ять пар дихалець — він наповнений повітрям ізсередини, він пахне весною. І очі — вісім тисяч очей, досить, щоб дивитися на сонце й зелень. Двадцять, а може, й сорок днів польоту, любов, пристрасть, літо…
