— Добре. Що далі?
— Передавальний центр. Це теж можливо — позривати антени, вивести з ладу дизелі... та й узагалі, там людей — взвод або два — перебити, та й годі.
— Далі.
— Замаскований передавальний центр. Найчастіше його маскують під генеральську дачу, про які так люблять теревенити незалежні журналісти. Там розрахунку — два-три солдати і прапорщик.
— Ясно. Далі.
— А от далі починається найцікавіше. Ти з системою "Кактус" знайомий?
Сапер пирхнув.
— Якщо це весь захист, то...
— Ні, не весь, звичайно. Ще "Сітка-100"... й ще якась погань, як же ж її... забув. Ну, теж сітка під напругою.
— Пройдемо. Що далі?
— Далі, власне, й починається шахта.
— Пости?
— Теоретично — патрулі понад сіткою й вартовий на вежі поруч із самою шахтою. Практично — патрулі так-сяк ходять, зайців та лосів із сітки витрушують, а на вежі жодного разу нікого не бачив.
— Хороша армія... — замріяно протяг Гонщик. — Нам би таку...
Калібр пирхнув, Сапер посміхнувся, а Дізфайндер трохи незрозуміло поглянув на колишнього ізраїльського солдата, потім зрозумів — й теж засміявся.
— Добре. Що в шахті?
— А тут маємо два варіанти. Або взагалі нікого — й тоді на вежі стоїть автоматичний кулемет...
— Тю... — презирливо протяг Калібр.
— ...а запустити пташку можна з люка в шахті за допомогою валізки з кодами, або ж у шахті сидить розрахунок, й справа ускладнюється.
— Докладніше про другий варіант, — попросив Гонщик, припалюючи довгу й товсту сигару.
— Сталеві герметичні двері. Товсті. Кришка над шахтою — бетонна, метрів десять завдовжки й до метра завтовшки. Не проб'єшся. Відкривається зсередини й дуже повільно. У разі запуску, коли треба швидко — відстрілюється. Але це теж зсередини. Далі — бетонний вузький коридор. Автоматів захисту нема — бо час від часу там ходять прапорщики та солдати, а їх бодай чомусь навчити дуже важко. Багато гермодверей. Більшість із них у нормальному стані зачинені.
— Двері товсті?
— Сантиметрів до двадцяти. Криця.
Сапер скривився.
— Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться?
— Не знаю.
— Добре. Що ще?
— Зал бойового чергування. Пульт, два крісла — відгороджені одне від одного.
— А це навіщо?
— Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив іншого. Дві кнопки. На цифрових замках, але ті замки — то дурниця. Над однією з кнопок — звичайний замок, з ключем.
— А де ключ?
— У командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску — треба вставити й повернути ключ й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.
— Нічого собі, — присвиснув Гонщик. — І що, ніхто ні разу?..
— Ні разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.
— Так, проблемка, — Сапер зітхнув. — А якщо підірвати стінку шахти?
— Можна, — кивнув Дізфайндер. — Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер — по-перше, сталевий, а по-друге — висить у шахті на амортизаторах.
— А щоб їх... — Сапер потягнувся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха — він знав: коли хазяїн чухає потилицю, справа закінчується не просто вибухом, а дуже великим вибухом.
На третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип із затемненими вікнами.
Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння — досить недбало й так, щоб можна було в разі чого вихопити — "все одно перед кордоном розвантажимось!", свої бляшанки з "чимось нервово-паралітичним" Сапер нахабно повкидав у багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.
А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.
— Піте, заткни йому пельку, — сплюнув забобонний Моше. — Смерть накликає!
— Собі заткни, — огризнувся Сапер. — Ти скоро й чорних котів боятися почнеш.
Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою — нехай, мовляв, виє. Пес уважно глянув на нього й привітно махнув хвостом.
Остання ніч на віллі виявилась несподівано гарячою. Дівчина, що раніше сприймала ласку Дізфайндера трохи мляво, неначе обов'язок, зараз чомусь аж тремтіла від жаги й раз по раз вимагала від чоловіка "ще!.." Аж під ранок Юрові вдалося трохи заснути, й уже дрімаючи на задньому сидінні джипа, він зрозумів, нарешті, в чому справа. Клята дівка знала, що він йде на небезпечне завдання й хотіла залишитись останньою жінкою — останньою для Дізфайндера. Юр посміхнувся з такого химерного збочення, позіхнув й захропів так, що прокинувся аж за кордоном з Польщею, та й то не самотужки.
— Юре, ану прокинься, — досить відчутно штовхнув його Сапер. — Консультація потрібна.
— Ну... — пробурчав той, ліниво відкриваючи праве око.
— За нами хвіст.
— Давно? — Дізфайндер таки розплющив очі, але озиратись не став — хто зна, може переслідувачі мають чим зазирнути навіть у затемнені вікна, а, отже, дратувати підозрілими рухами їх не слід.
— Кілометрів сто.
— Ну, це ще нічого не означає, — встряг Гонщик. — Траса пряма, може нам просто по дорозі.
— А чого ж, може, — кивнув Сапер. — Але хто з нас експерт по Східній Європі?
— А хто? — розкрив рота Юр.
— А ти ж!
— А я й не знав...
Всі гримнули реготом, позираючи, однак, у дзеркальце. Синій "Опель" переслідував їх нахабно, не ховаючись й не міняючи дистанції.
— То що?
— Схоже на рекет, — позіхнув Дізфайндер. — Виберіть автобус із туристами, бажано російськими, й причепіться до нього. Біля Чопа розбудите.
Він схилився на інший бік й знову захропів.
Збудили його, однак раніше, ніж було заплановано, а ще точніше — Юр сам мало не розбив лоба до спини Калібра.
— Якого біса! — Дізфайндер тренованим рухом сунув руку до пазухи, потім схаменувся. — Що сталось, Моше?
Утім, за хвилину він й сам зрозумів недоречність запитання. Великий туристичний "Ікарус" стояв, акуратно притиснутий до узбіччя тим самим синім "Опелем", а двоє з помповими рушницями у руках промовистими жестами наказували всім пасажирам вийти.
— О, — протяг Юр. — Прогрес.
— Ти про що? — напружено перепитав Гонщик.
— Порозумнішали. Раніше один ходив у автобусі, а другий страхував біля водія.
— А.
— То що будемо робити?
Один із нападників недбало махнув рушницею в бік джипа.
— Моше! — прийняв рішення Сапер.
— Га? — відгукнувся ізраїльтянин.
— По моїй команді — жени. Отого, лівого, зачепиш крилом, інших ми трохи полякаємо з пістолетів. Всі готові?
Дізфайндер зітхнув, витяг з-під пахви улюблений свій "Глок" й поклав палець на клавішу склопідіймача.
— Давай!
Джип кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Хтось з розбійників встиг натиснути на курок, але припустився стандартної помилки — задер ствола вгору. Заряд шроту пройшов над дахом машини. Одночасно Калібр та Дізфайндер висунули у вікна руки з пістолетами й почали натискати на гачки так швидко, як тільки могли. Хтось влучив у бокове скло "Опеля" — навсебіч бризнуло робите скло, хтось зачепив ногу другому чоловікові з рушницею — той спочатку сторопіло завмер на місці, потім упав й наче переляканий хробак, поповз під передній міст автобуса. Сапер видобув з кишені гранату — потім розчаровано зітхнув й заховав її на місце.
— Сподіваюсь, нікого не вбили, — пробурчав Дізфайндер.
— Може, ніхто й поліцію не викликатиме.
Він посовався по сидінні, вмощуючись, ще раз зітхнув й знову захропів.
Український кордон проїхали без жодних перешкод — митникові, що хотів було зазирнути в багажник, тицьнули зігнуту вдвоє сотню, той крякнув, озирнувся й махнув рукою — їдьте, мовляв. Ще двоє — у бронежилетах, з автоматами в руках — провели машину поглядами підозрілими й поблажливими водночас — мовляв, знаємо ми, що в тебе в багажнику — дві-три помпові рушниці; знаємо, де ти найчастіше автобуси зупиняєш — але якщо із старшим ти домовився, то й нам щось дістанеться.
За двадцять кілометрів перед російським кордоном Юр вибрав велику білу вантажівку з російськими номерами, штовхнув Гонщика, щоб той прилаштувався до неї збоку й промовтисто показав у вікна водія дві стодоларові купюри. Той якусь мить повагався, але потім кивнув, й заскреготів гальмами.
— Груз возьмешь? — без підготовки почав Дізфайндер.
— Большой?
— Килограмм десять.
— Порошок?
— Железяки.
— Пятьсот.
— Триста.
— Четыреста.
— Четыреста пятьдесят.
— Договорились. Где ждать?
— Десять километров за Белгородом. Езжай по трассе, только медленно.
Шофер кивнув і мовчки поліз у кабіну.
Джип постояв хвилин із десять, потім Дізфайндер попросив Гонщика під'їхати до розбитого телефона-автомата, набрав "02", й, притримуючи пальцем кадик, прошепотів: "На митному посту закладено два кілограми пластикової вибухівки. Рвоне через двадцять хвилин", — й коли джип підкотив до невеличкого свіжопофарбованого будиночка — товстий старшина лише нетерпляче махнув йому жезлом — "Проїжджай швидше".
