— Хочу в «Чапаева»! — жалісно мовив гвінпін.
Сигізмунд зітхнув: сам винен. Коли він потрапив сюди, в місто Охи, і коли його взяли на роботу Порядником, Брехло навчив своїх колег грі у шашки, в «Чапаева».
І хоча Порадники не були від неї у захваті, гвінпіни від «Чапаева» буквально шаленіли. Відтоді співробітники Будинку ходили тут остерігаючись, бо у будь-який момент з відчинених дверей могла вилетіти випадкова шашка і влучити у голову чи в плече. Деякі навіть почали носити каски — про всяк випадок.
— Хочу в «Чапаева»! повторив гвінпін.
— Гаразд, буде тобі «Чапаев». Але згодом, — Сигізмунд відштовхнув холодильник і підійшов до свого робочого стола. — Жуску, є виклики?
— Ні-і, — ліниво відповів Найпорядніший. — Ти ж знаєш, їх майже ніколи не буває. Міг би вже звикнути, адже незабаром рік, як ти у нас працюєш.
А варто зазначити, що Сигізмунд Брехло потрапив в Охи з іншого світу — звідти, де живеш ти, наш читачу, і де жив, поки не розшукав свої Двері, Фімка. Сигізмунд колись теж знайшов свої Двері — і крізь них випав в Охи.
І як ти, мабуть, помітив, Охи трохи відрізняються від таких міст, як Київ чи Москва. Сигізмунда це добряче збивало з пантелику. Ну скажіть, хіба може бути, щоб у місті майже ніколи не траплялося нічого поганого! Одного будинку Охорони Порядку вистачає, щоб виловлювати всіх злочинців: від дрібних хуліганів до запеклих чарівників-рецидивістів!
Сигізмунд Брехло сприймав цей факт як особисту образу. Він вважав: те, що Порадники знаходять так мало злочинців, зовсім не означає, що злочинців мало. Просто Порадники погано шукають; А коли ж їм шукати, якщо від рання до смеркання колеги Сигізмунда просиджують штани в Будинку та хлебчуть мракку в неймовірних кількостях.
Ось і зараз перед Бульчином Жуском стояла величезна каструля з мраккою. І коли Брехло увійшов, його начальник саме наповнював свій кухоль, відкручуючи краник на боці каструлі.
Сигізмунду не залишалося вибору — довелося узяти з полиці чистий кухоль і приєднатися до Найпоряднішого.
І тут двері кабінету буквально зірвало з петель, і у дверях... ні, спершу Брехло вирішив, що там нікого немає. Бо за звичкою він дивився вгору, а слід було опустити погляд до підлоги.
— Привіт, — пропищав тонесенький голосок. — Очі б мої тебе не бачили! До речі, вони і не бачать. Хтось приберіть звідсіля холодильник!
Холодильник ображено підвівся — на кожному з його кутів з’явилася лапа, схожа на крокодилячу, — і відсунувся вбік.
Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач — низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.
— Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! — зітхнув Брехло. — Двері нащо було вибивати?
— Звичка, — знизав плечами чоловічок.
— Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, — озвався Бульчин Жуск. — Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.
— Не згадуй Горшечок намарне! — відрізав Шварцик. — І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..
— А давай у «Чапаева», — встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. — Давай, га?..
— Зачекай. То що ти хотів повідомити? — Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.
Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.
— Ходять чутки, — писнув він, — Пензель знайшовся.
Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:
— Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!
— Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...
Він не договорив — недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.
У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.
— Не заважай, — сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. — У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.
— Навіщо?
— А-а... — відмахнувся господар. — Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?
— Звідки ви знаєте? — здивувався Фімка.
— Дуже просто — наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.
Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах — всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.
— Бачиш, — сказав господар, — кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.
— Що? — здивувався Фімка. — Це ваш король має таке ім’я — Мольяр? Як у француза одного — тільки того, здається, Мольєром звали.
— Та ні, — засміявся господар. — Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу — фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан — і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.
А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. «Намалюй мені щось», — попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і — теж закохалася в нього.
Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті — король і королева, тож відшукали б їх скрізь.
Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними — місто. Наші Охи.
Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині — перші — Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем — адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи — розмальовуючи — його.
— А де він тепер? — зачудовано прошепотів Фімка. — 3 ним можна зустрітися?
— На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.
