— І їх кинули до буцегарні?
— Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.
— А як же місто?
— Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.
— А де можна дізнатися про ці звичаї? — затурбувався Фімка. — Що, вони такі жах... незвичайні?
— Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти — турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?
— Поки турист, — обережно сказав Фімка. — А там подивимося.
Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.
— То коли потребуватимеш — звертайся із запитаннями, — великодушно запропонував господар кав’ярні. — До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.
— Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?
— Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, — кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди — і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.
Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.
— Знаєте, — сказав він з тремтінням у голосі, — я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!
Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!
По той бік виднілося місто — з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто — а не гараж, як повинно було бути.
Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.
Коли двері знову звалилися, усі в кабінеті побачили на порозі довготелесого дядька в дивних окулярах. Звали дядька Лонгій-Л’Оккі, і був він могутнім чарівником і відомим філософом. Окуляри Лонгій-Л’Оккі носив завжди, вони були його невід’ємною частиною. Зрозуміло, це були чарівні окуляри — порожні усередині, вони заповнювалися водою з Озера Кольорової Музики. Той, хто носив їх, водночас чув музику і бачив кольорові картинки. Ще на оправі окулярів були якісь важелі й кнопки, але про їхнє призначення знав, напевно, тільки сам чарівник.
— О, — сказав Лонгій-Л’Оккі, кліпаючи своїми магічними очима з вертикальними зіницями. — А чого це у вас двері на підлозі валяються? Очі б мої вас не бачили!
Ніхто не наважився пояснити чарівникові, що двері він же і штовхнув на підлогу. Лонгій-Л’Оккі відзначався неуважністю і вразливим характером. Тому Порадники без зайвих слів посадили мага за стіл і налили йому мракки. А потім попросили полагодити двері. Лонгій байдуже ковтнув з кухля Бульчина Жуска і кивнув, погоджуючись. Двері, які саме збирався підняти Шварцик, відростили собі чорногузові крила, злетіли до стелі і закружляли там, курликаючи. Була осінь, і дверям дуже хотілося полетіти на південь. Потім вони все-таки знизилися — і наглухо вкарбувалися у дверний отвір, за яким саме у цю мить з’явився наступний відвідувач.
— Здається, це був Айо, — зауважив Лонгій.
— Агов! — постукали з того боку. — Відчиніть!
Двері схвильовано захлопали крильми, але відкриватися не побажали.
— А що сталося? — запитав Бульчин Жуск в Айо — місцевого гвінпінознавця.
— Надійшло повідомлення від моїх вихованців! Ходять чутки, що хтось збирається поцупити Горщик!
— Дурниці! — відмахнувся Найпорядніший Порядник. — Горщик поцупити неможливо.
Сигізмунд Брехло замислився: а чи дійсно неможливо? А раптом?!. Оце була б катастрофа!
Річ у тім, що в місті Охи ніхто ніколи не готував собі їжу. Коли Король-Маляр намалював Охи і звідусюди почали прибувати різні істоти, Король зрозумів, що усіх нагодувати він не в змозі. Тому придумав і намалював чарівний Горщик, який варив їжу, щодня різну, але таку, яка б усіх влаштовувала. Варив Горщичок безперестанку, а цілий взвод Горщикової обслуги розвозив їжу по місцевих кав’ярнях і ресторанах. Горщичок набув слави головної пам’ятки Охів, усі мешканці вважали його священним, і навряд чи в когось могло виникнути бажання якимсь чином зашкодити Горщичку. Але то — місцеві. А як щодо тих, хто потрапив сюди недавно? Щодо «улюблених» Сигізмундом туристів?!
— А от і не дурниця! — закричав Головний Порадник. — Нумо, Лонгію, будь ласка, зроби нам ще одні двері!
Чарівник тицьнув вказівним пальцем у стіну — там виник прямокутник, який за мить перетворився на двері.
Сигізмунд помчав на дах до повітряної кулі. Він заліз у корзину і навіть підняв якір, коли помітив, що поруч з ним уже сидить Шварцик, а мотузяною драбиною видирається холодильник на крокодилячих ніжках.
— Очі б мої вас не бачили! — спересердя прогарчав Сигізмунд.
— Взаємно! — хором гримнули дрібний хуліган і гвінпін.
— Що ви тут робите?!
— Ти обіцяв у «Чапаева»! — зітхнув птах.
— Та я ж тобі не дорозповідав! — додав Шварцик.
Брехло зі стогоном всівся на дно корзини.
— Тільки цього мені не вистачало! Ну який «Чапаев», ти ж бачиш, я при виконанні службового обов’язку!
Але не викидати ж гвінпіна з холодильником (повітряна куля вже лине високо над вулицями) ще приб’єш когось ненароком.
— Гаразд, розповідай, Шварцику, що там трапилося? — намагаючись виглядати спокійним, запитав Сигізмунд.
— Та кажу ж, — запищав дрібний хуліган. — День у день Дверей меншає і меншає. Кажуть, малярі їх перефарбовують, і тому Двері перестають бути чарівними. Ну от. А коли так, невдовзі повинен з’явитися Пензель.
— Чому це повинен?! — заволав Брехло. — І нічого не повинен!
Але ж він знав!
— Ет! Я з тобою, як людь із людиною, а ти... — зітхнув Шварцик. — Не ображайся, Сйгі, але ти в нас недавно, багатьох тутешніх легенд не знаєш...
Сигізмунд ненавидів, коли його так називали, але цього разу пропустив це повз вуха:
— І що там ваші легенди?
— А в них йдеться, що коли стане зовсім зле, обов’язково з’явиться Пензель. Це спочатку. А потім знайдеться хтось гідний, і тоді все владнається.
— Нісенітниці! — промимрив Сигізмунд.
— Гей! — втрутився гвінпін. — Прилетіли. Спускайся.
Брехло поглянув униз, щоб переконатися, чи насправді вони там, де слід, — і раптом побачив того самого хлопчиська! Ну, того, якому він, Брехло, спеціально снився!
За рік життя в Охах Сигізмунд нехай і не вивчив усіх легенд, але дечому все-таки навчився. Наприклад, він міг «вичислити» тих, хто прагнув потрапити в Місто Тисячі Дверей, — і наснитися їм. А уві сні «переконати» туристів не проходити крізь Двері в Охи. Щоправда, з Фімкою Сигізмунду не пощастило — той виявився надто наполегливим. І от тепер!..
— Негайно знижуємося! — гаркнув Брехло.
Куля нервово здригнулася і майже звалилася вниз, сполохавши перехожих. Тільки в останню мить Головний Порядник отямився, опанував собою і керуванням повітряною кулею. Тому корзина опустилася не на вулицю, а все-таки на посадковий майданчик.
— У погоню! — закричав Сигізмунд.
Але куди бігти? Фімка, який навіть не підозрював, що його помітили, вже зник у невідомому напрямку.
— Ура! — надривався тим часом гвінпін, висунувшись зі свого холодильника. — Оточуй! Не дамо ворогові втекти!
Навколо кулі поступово збирався натовп.
— Розходьтеся! — намагався вгамувати цікавих Брехло. — Громадяни, зберігайте спокій і порядок!
Городяни сміялися і показували на них пальцями, щупальцями і псевдоніжками.
Махнувши рукою на неслухняну юрбу, Головний Порядник виліз із кошика і покрокував до входу на Кухню. За ним квапливо дріботіли Шварцик і гвінпінівський холодильник.
Проминувши величезну арку, біля якої завмерли двоє вартових з ложками завбільшки з людину, компанія опинилася на Оховій Кухні.
Це була єдина Кухня на все місто. Тут не тримали ані плит, ані пічок — нічого такого, на чому готують їжу. Лише у центрі величезного залу стояв чарівний Горщик. До Горщика вели численні драбини і драбинки, лебідки з кошиками та інші прилади. На східцях і в кошиках сиділа Горщикова обслуга. Такими ж величезними, як у вартових, ложками, а також черпачками і навіть діжечками вони розвантажували Горщичок. Зачерпували кашу і передавали вниз.
