— Знаєте, якась нісенітниця виходить. Це ж зовсім не наша справа! Крім того, якщо там і був хтось, то він, мабуть, уже давно пішов.
— Я знаю, — відказав доктор Фелл. — Саме цього я й боюся.
Виїхали на Саутгемптоп-роу. Хедлі безперервно сигналив, немов хотів показати цим свій настрій. Глибока ущелина похмурої вулиці виходила на ще похмурішу Рассел-сквер. В її західному кінці було мало слідів від ніг і ще менше слідів від коліс. Якщо пам'ятаєте телефонну будку в північній її частині, відразу ж за Каппел-стріт, то ви не могли не побачити будинку навпроти, хай навіть не звернули на нього особливої уваги. Ремпол зупинив погляд на простому широкому фасаді триповерхового будинку, перший поверх якого був із кам'яних брил, а другий і третій — із червоної цегли. Шість сходинок вели до великих вхідних дверей з облямованою латунню щілиною для листів та кулястою мідною ручкою. Світилося лише у двох запнутих шторами вікнах на першому поверсі, якраз над сходами до підвалу. На перший погляд, звичайний, нічим не примітний будинок. Але так було не довго.
Саме коли вони повільно проїжджали мимо, штора на одному з освітлених вікон відхилилася, вікно з грюкотом відчинилось, і на підвіконні, чітко вирізняючись проти світла, з'явилася постать чоловіка. Чоловік повагався, тоді стрибнув і опинивсь далеко за невеликим майданчиком, обгородженим шпичастим парканом. Приземлившись на одну ногу, він посковзнувся й упав поперек кам'яного бордюра тротуару, мало їм не під колоса.
Хедлі натис на гальма, вискочив із машини й схопив чоловіка, перш ніж той устиг звестися на йоги. У світлі фар Ремпол на мить упіймав поглядом його обличчя.
— Менген?! — вигукнув він. — Якого біса…
Менген був без капелюха й пальта. Його очі блищали проти світла, як і сніжинки на рукавах та плечах.
— Хто ви? — запитав він хрипким голосом. — Ні-ні, зі мною все гаразд. Відпустіть же мене, чорт забирай! — шарпнувшись, він звільнився від Хедлі й почав витирати руки об одежу. — А, це ти, Теде? Чуєш, поклич кого-небудь! Хутчій! Він замкнув нас. Нагорі був постріл. Ми чули. Він замкнув нас…
У тому самому вікні Ремпол побачив жіночу постать.
— Заспокойтеся! Хто вас замкнув? — зупинив Хедлі Менгеиів безладний потік слів.
— Він. Флей. Він ще там. Ми чули постріл, а двері такі міцні, що не виламаєш. Ну, то ви йдете?
Він кинувся до ґанку, Хедлі й Ремпол поспішили за ним. Ніхто з них не чекав, що вхідні двері незамкнені, та коли Менген повернув кулясту ручку, вони відчинились. У великому вестибюлі було темно, тільки далеко вглибині на столі світила лампа. Їм здалося, ніби на них хтось дивиться. Ремпол побачив, що то всього лиш японський панцир та шолом із маскою, що її аж ніяк не можна було прийняти за обличчя Флея. Менген підбіг до дверей праворуч і крутнув ключа, що стирчав у замку. У дверях з'явилася дівчина, чий силует вони бачили у вікні. Менген підніс руку й зупинив її. Згори долинали звуки глухих ударів.
— Спокійно, Бойде! — крикнув Ремпол, відчуваючи, як у самого серце калатає в грудях. — Це старший інспектор Хедлі, про якого я казав. Що там? Де це?
— Туди! — показав на східці Менген. — Я подбаю про Розетту. Він ще там. Він не міг вийти. Бога ради, будьте обережні!
Він потягся до незграбної старовинної зброї, що висіла на стіні, а вони побігли вкритими товстим килимом сходами нагору. Поверхом вище було також темно. Світло йшло лише з ніші на східцях, що вели на третій поверх. Удари перейшли в безугавний глухий стукіт.
— Докторе Грімо! — гукав хтось. — Докторе Грімо! Докторе Грімо! Відповідайте! Ви мене чуєте?
Роздивлятися довкола Ремпол не мав часу. Вслід за Хедлі він подався сходами далі нагору й через відкритий арковий перехід, що йшов чомусь не вздовж будинку, а впоперек, потрапив до великої довгої зали, обшитої до самої стелі дубовими панелями. Троє вікон у протилежній від сходів широкій стіні були зашторені, грубий темний килим на підлозі глушив кожен крок. У кінцях зали було двоє — одні навпроти одних — дверей. Двері ліворуч від сходів були відчинені. Біля зачинених дверей праворуч, кроків за десять від сходів, стояв якийсь чоловік і гатив у двері кулаками.
Коли вони переступили поріг, він обернувся. Хоча в самій залі освітлення не було, тільки в ніші на сходах світила лампочка в животі великого мідного Будди, у жовтому світлі, що доходило з-під арки, їм було все добро видно. На них крізь великі окуляри нерішуче дивився маленький чоловік із густою копицею волосся на голові.
— Бойд?! — вигукнув він. — Дреймене, це ви? Хто там?
— Поліція, — відказав Хедлі, проходячи повз нього до дверей.
— Туди ввійти не можна, — сказав чоловік, хруснувши суглобами пальців. — Але ви повинні ввійти. Двері зачинено зсередини. Крім Грімо, там є ще хтось. Я чув револьверний постріл… Ніхто не відповідає. Де мадам Дюмон? Знайдіть мадам Дюмон! Кажу вам, він ще там.
— Перестаньте танцювати! — зупинив його Хедлі. — Краще спробуйте знайти плоскогубці. Ключ у замку. Ми повернемо його звідси. Мені потрібні плоскогубці! У вас вони є?
— Я… я, власне, не знаю, де…
Хедлі обернувся до Ремпола.
— Збігайте вниз, візьміть у мене в машині. Коробка з інструментами під заднім сидінням. Візьміть найменші і прихопіть кілька великих гайкових ключів. Якщо той тип озброєний…
По дорозі вниз Ремпол зустрів доктора Фелла, який, важко дихаючи, саме проходив під аркою. Доктор нічого не сказав. Обличчя його було не таке червоне, як завжди. Перестрибуючи через три східці, Ремпол збіг униз, і минула, здавалося, ціла вічність, поки він знайшов плоскогубці. Повертаючись, він почув за зачиненими дверима кімнати внизу голос Менгена і другий, з істеричними нотками, — дівчини.
