Сигнальна ракета, зірвавшись угору, на мить завмерла, а потім, щосили «бахнувши», розлетілася навсебіч яскравим рубіновим салютом.
Тієї ж миті тисяча учасників Великого змагання, немов стадо свиней, у яке вселилися біси, із запаморочливої висоти кинулися донизу Останнього Уступу. Чергові, Десяті, Лімпійські ігри відкриті!
Лімпійські, тому що проходили на Лімпі — одному з найзагадковіших і найнебезпечніших супутників материнської планети. Багато хто навіть був проти проведення цих Ігор: занадто вже незвичайними умовами відрізнялася природа цієї невеликої планетки. Тут тобі й блукаюча атмосфера, й уповільнені тропи, й антигравітаційні поля — і ще купа всіляких несподіванок. Але більшості організаторів цих змагань, як і всім учасникам, навпаки імпонував складний характер випробувань, які слід було долати, і тому Десятим Лімпійським іграм було дано «добро».
Отже, рубінові вогники ще не встигли згаснути в повітрі, як дехто з учасників уже долетів донизу. Це були перші невдахи Великого змагання. Занадто вже швидко вони взялися підкорити п’ятдесятиметрову висоту. Жертв серед них не було, але багато хто дістав тяжкі ушкодження, і практично всі вже не могли продовжувати боротьбу… (До речі, біля цієї стрімкої скелі, яку називали Останнім Уступом, спостерігалося одне з незвичайних Лімпійських явищ: людина, стрибнувши донизу, могла силою думки регулювати швидкість свого падіння. Подібні явища спостерігалися і на деяких інших висотах Лімпи, та біля Останнього Уступу воно було найяскравішим…)
Через кілька хвилин приземлилися й інші учасники змагання, більш досвідчені. Тепер вони мали перебратися через невеликий вал, утворений валунами з магнітними властивостями, а потім, подолавши тридцятиметровий природний коридор, що зверху нагадував горло пляшки, вибігти на рівнину, де було просторіше і можна було вибирати будь-яку із семи доріг, щоб рухатися далі, до заповітного фінішу…
І начебто все йшло за планом, якби не одне «але» — занадто велика кількість учасників Десятих ігор. Ця обставина породила в магнітному коридорі нервову тисняву і штовханину…
Молодий хлопець на ім’я Йор біг у загальній групі разом з усіма. Це були його перші Ігри, і він намагався триматися групи, хоча б до Розвилки. З Уступом він справився на «відмінно», усе виконав, як і вчив його тренер, але ось у Магнітному коридорі зазнав невдачі — він опинився в самому центрі несусвітньої штовханини. Забувши про будь-яку цивілізованість, учасники змагання, опинившись у цій тисняві, «запрацювали» щосили руками і ногами. Йор навіть бачив, як один учасник, продираючись вперед, впився зубами в плече людини, яка йому заважала. І хоча тренер розповідав Йору подібні випадки, готуючи його до майбутньої боротьби, хлопець, побачивши таке наяву вперше, від здивування й обурення просто зупинився. І цього було досить, щоб завал з людських тіл, що почав утворюватися, захопив і молодого учасника. Кілька секунд Йору, завдяки неабиякій фізичній силі, ще вдавалось залишатись на ногах, але коли на нього ззаду навалились ще кілька тіл, що борсалися, він відчув, що вся ця жива купа починає підминати його під себе. Йора почало тягнути праворуч, на саме дно цієї бездушної круговерті.
«От і позмагався! — закрутилось у нього в голові, коли половину його тіла здавило, немов у тисках. — Виграв головний приз, прославив своє місто… Ох же і душать тут!» І спортсмен знову спробував вирватися з цього місива, але марно: його ноги, здавалося, навічно застрягли в людській купі. До того ж, по ній «пробігла» хвиля і Йор відчув, що його знову починає затягувати в гущу і цього разу ще сильніше. Від образи й безсилої люті він ледве не розплакався — його перша Велика гра! — і ось на тобі! Йор щосили ще раз рвонув уперед і… його хтось, схопивши за руку, потягнув назовні.
— Давай, давай, хлопче, не соромся! — прокричав йому сивий незнайомець. — Вибирайся! Ет! — гучно видихнув він і «засандалив» ногою прямо в лоб одному з масивних учасників, що висів збоку на Йорі. Той зіскочив, і хлопець, відчувши полегшення (до того ж, незнайомець продовжував тягти його за руку), щосили рвонувся і вибрався з завалу.
— Тепер швидко вбік і нагору! — наказав незнайомець і штовхнув Йора на положисту бокову стіну Магнітного коридору. Саме вчасно! Щойно вони відскочили, як по живому завалу знову пробігла хвиля, і там, де тільки-но вони знаходилися, уже борсалася купа сплетених тіл. Йор оглянувся і, немов зачарований, завмер на місці: до самої стіни хвиля винесла дівчину. Обличчя її було в крові і, хоч вона запекло відбивалася (Йор навіть посміхнувся), було зрозуміло, що довго вона не протримається. Серце молодого учасника Ігор не витримало.
— Дай руку! — крикнув він незнайомці і, не чекаючи відповіді, сам схопив її. Потім перевісився через край валуна й опустив одну ногу донизу.
— Ей, незрівнянна! — закричав Йор щосили. Дівчина почула і підняла голову.
— Хапайся, сонце! — і він помахав їй стопою. Дівчина, не довго думаючи, підстрибнула й обхопила Йора за ногу.
— А тепер разом! — прокричав той незнайомцю.
— Навіщо вона тобі?! — незадоволено відгукнувся той.
— Хоч і спасибі тобі за все, — швидко проговорив Йор, — але не зли мене! Давай, тягнемо разом!
Незнайомець похитав головою, але Йора не відпустив. І вони, несамовито рвонувши, витягли дівчину з завалу. Після цього, трохи віддихавшись, усі троє без слів, стали швидко продиратися нагору…
— Усе, стійте, — промовив незнайомець, коли вони забрались на вершину магнітного гребеня. — Тепер можна перепочити.
І учасники, дружно зітхнувши, опустилися на камені.
— Ти навіщо її за собою потягнув? — запитав незнайомець у Йора.
— Ти допоміг мені, а я їй, — відповів той. — Що тут особливого?
— Е-ех! — махнув рукою незнайомець. — Бабу дарма потягнув!
— Я вам не баба! — відразу відгукнулась дівчина.
— Ха! Ти поглянь, — вигукнув незнайомець, — вона ще й єрепениться!
Йор тільки посміхнувся: що й казати, ця дівчина сподобалася йому. Молодого хлопця захоплювала сміливість цієї учасниці, податися на Лімпу змагатися — на таке навіть не кожен чоловік зважиться!
— Це мої другі Ігри, — продовжила та, — і нічого — жива-здорова. Це ви — тягар для мене!
— Ану, — суворо звернувся до неї незнайомець, — покажи руку!
— На, старий, помилуйся! — кинула йому дівчина і, виставивши ліву руку вперед, відгорнула край рукава.
Через секунду навколо її зап’ястя, з’явилося слабеньке, але помітне для ока, світіння.
— Ого-о, — захоплено видихнув Йор. Дівчина не брехала: Лімпа таким чином відзначала кожного, хто хоч раз пройшов шлях змагань до кінця.
Незнайомець, нічого не кажучи, оголив своє зап’ястя. Світле кільце довкола нього було зеленуватого кольору. Йор тільки присвиснув.
— А ти бувалий старий, — протягнула дівчина.
— Це мої сьомі Ігри, — мовив він і додав, звертаючись до Йора, — ходімо, юначе, відійдемо. Погомоніти треба…
— Для початку, — сказав незнайомець, коли вони були за кілька кроків від дівчини, — давай знайомитися. Мене звуть Інбар.
— Йор, — відповів хлопець. — А навіщо ти допоміг мені?
— Щоб потім ти відповів мені тим же. Мій досвід плюс твоя сила — ми можемо прийти першими. Ось така пропозиція.
Інбар допитливо дивився на Йора.
Той знизав плечима. «Якби не цей незнайомець, — міркував хлопець, — я б навряд чи продовжив… здається, говорить щиро. І видно, що багато тут знає. Хоча Лімпа змінюється, і майже ніколи не повторюється, але ж… зелене світіння!»
— Що ж, — промововив Йор, — я згодний…
— От і чудово, — відповів той. І чоловіки потисли один одному руки.
— А дівчисько краще відпустити, — сказав Інбар, — нехай сама виплутується. Це зайвий тягар для нас.
Йор подумав, а потім запропонував:
— Давай її запитаємо.
— Хлопче, не забувай, що ти на Лімпі. Емоції залиш удома. Тут буде дуже небезпечно!
— Інбаре, втрьох воно веселіше. А може, навіть і легше. Давай її запитаємо.
— Роби, як знаєш, — махнув рукою старий.
Вони підійшли до дівчини.
— Як звати тебе, незрівнянна? — підморгнув їй Йор. Дівчина саме причепурилася. На її обличчі вже не було крові, і чоловіки помітили, що учасниця була дуже гарна.
— Іолла, — відповіла вона.
Йор з Інбаром також назвались.
— Що думаєш далі робити? — запитав її Йор.
— Слід поквапитися, — сказала Іолла. — Завалу вже немає.
І вона рукою показала донизу.
— У нас ще є час, — сказав Інбар, окинувши поглядом горловину.
— Якщо ти одна, — звернувся Йор до дівчини, — можеш піти з нами.
— Хіба можна?
Йор ствердно кивнув.
— Зрозумій, юначе, — не міг заспокоїтися Інбар, — вона руйнує всі мої плани. З нею ми не пройдемо Проклятий тунель!
— Даремно ти так думаєш, — промовила Іолла, — я там була…
— І пройшла його? Ану, тільки правду!
Іолла мовчала.
— Ну! — немов шуліка навис над нею Інбар.
— Я вийшла звідти завдяки моєму батькові, — тремтячим голосом вимовила дівчина, — він ледве не залишився там… назавжди.
Вже крізь сльози, вона додала: «Тепер він ледве пересувається…»
І тут вона просто розридалася.
У Йора защеміло серце. Він не раз чув такі історії. Бувало, що цілі сім’ї у пошуках заробітку, гнані злиднями, знімалися з нажитих місць і летіли змагатися на Лімпу, де і пропадали без вісти.
— Залиш її, Інбаре, — мовив він. — Розумничка піде з нами.
Інбар спересердя сплюнув.
— Тоді вперед, — процідив він крізь зуби, — вже майже всі на рівнині.
І Йор, і дівчина спрямували свої погляди донизу. Справді, інші учасники, вибравшись з магнітної горловини, вискочили на рівнину і, наче зграя переляканих сайгаків, розсипалися по ній.
— Пора, Іолло, — сказав Йор і простягнув дівчині руку, допомагаючи їй піднятися.
— Спасибі, — витираючи сльози, вимовила та. А потім усі троє почали нелегкий спуск по гребню Магнітного вала.
Опинившись на рівнині, вони зі швидкого кроку перейшли на біг. Милі три пробігли мовчки. Порушив мовчання Йор.
— По якій дорозі будемо рухатись далі? — запитав він. — Незабаром розвилка.
— Я пропоную по Сьомій, — промовила Іолла. — Цей шлях дещо довший, але трохи легший.
— Авжеж, — посміхнувся Інбар, — «жіночий шлях», чули!
— Я теж чув, — проговорив Йор, — то Це Сьома?
Інбар тільки кивнув.
— Взагалі-то так, — сказала Іолла. — Доведено, що Сьома дорога легше дається жінкам. На попередніх Іграх…
— От, сонце, і біжи по ній, — перервав її старий, — а ми з Йором двинемо… А по якій ти хотів бігти? — запитав він у хлопця.
— Збирався по Третій…
— Можна і по Третій, — схвально кивнув Інбар. — Дві Гри тому я йшов по ній. Перемога була в мене вже в руках, як… Е-ех! — махнув він рукою.
— Що ж завадило? — запитала Іолла.
— Багато будеш знати, швидко постарієш, — пролунала відповідь.
— А все-таки? — наполягав Йор.
— Потрапив в уповільнену тропу. Де вона там взялася?! Але… Лімпа є Лімпа.
— До речі, — потім проговорив він, — ви відчули, що стало легше бігти?
— Ще хвилину тому, — проговорив Йор.
— Ха, — посміхнувся Інбар, — як і завжди, за кілька миль до Розвилки, Лімпа зменшує силу тяжіння.
— Ви постійно говорите про цю планету, як про живу, — промовила Іолла.
— Бо, мабуть, так воно і є, дитинко, — відповів досвідчений спортсмен. — Побігаєш по лімпійських доріжках з моє, тоді зрозумієш…
Після цього Інбар замовк, і вся компанія продовжила шлях без розмов.
Минуло близько півгодини, і в далечині показалася Велика Розвилка.
— То що, — запитав Інбар, — значить по Третій?
Йор ствердно кивнув головою. Цю дорогу радив вибрати тренер-наставник. А Йор поки що неухильно дотримувався його рекомендацій.
— Ну, то що, дівчино, будемо прощатися, — продовжив свій наступ Інбар, коли вони підбігли до Розвилки.
Дівчина нічого не відповіла, а тільки блиснула очима.
— Перестань, Інбаре, — втрутився юнак, — одній їй буде важко.
— Інбаре, я не буду тягарем, — раптом сказала Іолла, — до того ж, якщо раптом ми виграємо, я відмовляюся від своєї призової частки. Якщо прийдемо першими, усе моє — ваше, п’ятдесят на п’ятдесят.
— Навіщо ж ти тоді біжиш? — запитав Інбар.
— Я маю декому дещо довести… І тоді в мене з’являться гроші.
Запанувало мовчання. Інбар першим порушив його.
— Ну, дивись, дитинко, — посміхнувшись, вимовив він. — Третя дорога не з легких.
— Я готова.
— От і чудово! — промовив Йор. Його просто захоплювали чарівність цієї дівчини і її бойовий дух.
Ось так, однією командою, вони рушили вперед по Третій дорозі.
Всі учасники цього змагання також зробили свій вибір, і загальна кількість бігунів розділилася на сім приблизно однакових груп. До того ж, багато хто продовжував бігти уже не по одинці, а в невеликих командах — по троє, п’ятеро, а то і семеро чоловік. Таке дроблення було звичним на Лімпі і не заборонялося…
Третя дорога похило спускалася донизу в Тиху ущелину. Йор і його товариші мали пробігти по її пласкому дну близько десяти миль, а потім, вибравшись нагору по одній з троп, лімпійці повинні були подолати нешироке і відносно рівне плато. А далі… далі ніхто не знав напевне яким буде їхній шлях. Одне було зрозуміло, попереду на них чекав повний набір лімпійських сюрпризів. Планетка підкидала учасникам різні випробування…
