У такі миті троє учасників, затаївши подих, також завмирали.
Халкіррі, переконавшись, що все спокійно, знову продовжували гасати по галявині один за одним.
Інбар показав на мигах своїм друзям, що настав час відповзати назад.
— Що ж, — сказав він, коли вони були далеко від виходу, — з усього видно, що ці бестії стережуть нас тут і…
— Треба вибиратися звідси, — перебив його Йор (сили так і вирували в ньому), — невідомо, скільки ми тут проваляємося. Може, нас вже обігнали!
— І що ж ти пропонуєш? — запитала Іолла.
— Атакувати! — видихнув Йор. — Якийсь десяток лімпійських кішок. Надягнемо електрошокові рукавички і нападемо першими!
— Не поспішай, хлопче, — зупинив його Інбар. — Десяток тут, на галявині. І ще з півсотні в лісі поблизу.
— Це так, Йоре, — підтвердила Іолла, — вони завжди бродять великими зграями.
Молодий учасник лише сильніше стиснув щелепи.
— А може, — продовжила Іолла, — переговори?
— Тобто? — запитав Йор.
— Спробувати з ними поспілкуватися.
Йор посміхнувся.
Інбар пильно подивився на дівчину і зауважив:
— Це дуже небезпечно.
— А що ви пропонуєте? — уже твердіше спитала Іолла, і щоки її запалали. — Скільки ми вже просиділи тут? Нас, швидше за все, вже обігнали!
Йор підхопився з місця і почав ходити по печері.
— Вона права, — швидко вимовив він, — але… «спілкуватися»?!
— Взагалі-то, в цих словах є сенс, — сказав Інбар, — я чув колись, що халкіррям дуже подобається жіноча мова.
— Невже… — хмикнув Йор.
— Так що, спробуємо? — звернулася до чоловіків Іолла.
Ті мовчали.
— Хлопці, не хвилюйтеся, — продовжувала вона, — якби нас хотіли умертвити, то не тягли б з лісу. Я думаю, нас тут навмисно затримують.
«Для халкіррської вечері…» — похмуро про себе закінчив Йор. Але вголос нічого не сказав: це могло б налякати Іоллу. До того ж, він зустрівся поглядом з Інбаром і зрозумів, що той думає так само…
— Може й так, дитинко, — сказав Інбар, — давай спробуємо. Втік не втік, а побігти можна.
І троє учасників знову попрямували до виходу.
Біля виступу вони трошки пошуміли, щоб їхня поява не виявилася несподіваною для лімпійських кішок, і лише потім вибралися назовні.
Іолла спробувала вийти першою, але Йор, узявши її за руку, затримав поруч з собою.
Халкіррі вже чекали на них. Лімпійські кішки розташувалися півколом біля виходу. Вони стояли, принюхуючись і прислухаючись.
— Добрий день, халкіррочки, — м’яко привітала тварин Іолла.
Деякі з них відразу почали скавучати і тріпати крильцями.
— Схоже, діє, — якомога тихіше прошепотів Інбар і злегка стиснув пальцями руку дівчини, ніби кажучи: «Давай, продовжуй!»
— Ми дуже раді бачити вашу славну зграю, — співучо вимовила Іолла. Халкіррі почали потихеньку наближатися до неї.
— Я вас ніколи не бачила раніше і навіть не думала, що ви такі красиві!
Кілька істот підбігли до Йора й Інбара і засичали на них.
Іолла забрала руки від своїх супутників і зробила кілька кроків уперед.
Халкіррі заспокоїлися і, оточивши дівчину, сіли біля неї. Іолла присіла навпочіпки і продовжила своє вітання.
— Я вірю, що такі славні кішечки не бажають нам зла, — проговорила дівчина.
Кілька тварин підійшли до неї зовсім близько. Іолла обережно витягнула руку і, не перестаючи говорити, стала гладити цих лімпійських бестій.
Пара халкіррів, що залишалися біля чоловіків, трохи покрутилися навколо них, а потім, кілька разів зашипівши на лімпійців, швиденько підбігли до своїх побратимів. Вони теж хотіли отримати порцію людської ласки. Інбар і Йор тільки переглянулися. Поки, як кажуть, все йшло за планом.
Іолла ж, не перестаючи воркотати, піднялася і стала обережно просуватися в бік лісу. Халкіррі, немов зачаровані, пішли за нею. Лише іноді деякі з них оберталися і поглядали на полонених, які стояли біля входу в печеру.
Коли відстань між ними збільшилася до двадцяти кроків, Інбар зашепотів Йору:
— Ну що, хлопче, давай, ворушись.
— А вона?
— Її не тронуть. Давай іти.
Йор мовчав.
— Он бачиш ліворуч яр? — не вгамовувався Інбар, — судячи зі звуків, по його дну протікає великий струмок. Його перейдемо, сховаємося на час, і вважай, все!
— Я так не можу, — прошепотів Йор.
— Ти для чого на цю планетку прилетів?
Хлопець знизав плечима: «Сам знаєш, але Іоллу тут не залишу».
Дівчина тим часом уже підводила халкіррів до дерев.
— Тоді давай так, — запропонував Інбар, — нирнемо в яр. Там пошумимо. Ці тварини поженуться за нами. Ми їх налякаємо імітатором, виберемося з яру з іншого боку, краєм лісу вийдемо сюди, заберемо дівчисько і хода!
— Гаразд! — погодився Йор.
План, звичайно, був авантюрний, але що поробиш!
— Тоді давай непомітно відходити до яру, — прошепотів Інбар і обережно зробив крок ліворуч.
Йор зробив те саме, боком підсуваючись до сивоволосого.
Халкіррі, здавалося, зовсім забули про них. Усе було спокійно і, чоловіки продовжували обережно, бочком, просуватися в потрібному напрямку. До його краю залишалося зовсім небагато, як раптом за їхніми спинами пролунав звук, що нагадував клацання пальців. Мить — і вся халкіррська братія, грізно сичачи і тріпотячи крилами, вже оточила втікачів. Йор та Інбар обернулися і побачили невелику на зріст людину, одягнену в костюм учасника Ігор, яка стояла нагорі, саме над входом у печеру. Стояла і беззвучно сміялася.
— Мені було цікаво спостерігати, як ви пересуваєтеся боком, — потім хрипло проговорив чоловік.
— Привіт, привіт, Флечмене, друже! — відгукнувся Інбар. — Я вже думав ми і не зустрінемося більше.
— Вітаю тебе, Інбаре. І всю твою компанію. А ви, дівчино, підходьте, підходьте. Халкіррчики справді вас не тронуть… поки я не дам команду. А про «не зустрінемося», Інбаре, — продовжив Флечмен, — я б тебе не зупиняв, але бачу, ти забув правило: не можна тікати відразу вперед, по таким будуть палити відразу всі гармати. Ти ж досвідчений, чого смикнувся? Залишився б у тіні до часу, а потім рвонув: хіба б я втручався тоді? А так… До того ж, ти підсилився тренованим хлопцем і, що не маловажно, розумною розважливою дівчиною. Ви могли б дуже швидко добратися до Еігара. Ось мені і дали команду — і ви тут.
— Про що він говорить і, взагалі, хто це? — невдоволено запитав Йор в Інбара. Хлопця починала дратувати поведінка цього незнайомця.
— Це Флечмен, Йоре, — пояснив Інбар. — Його професію можна назвати «Таємний виконавець бажань на Лімпі».
— Чиїх бажань? — запитала Іолла.
— Ну, очевидно тих, хто більше заплатить, — відповів Інбар і звернувся до Флечмена, — виходить, ми не повинні першими досягти фінішу?
Флечмен посміхнувся: «Нагорі інші Лімпійські Ігри».
— Про що це ви? — дивувався Йор. Іолла теж знизала плечима.
— Ставки, дорогі мої, ставки, — пояснив Інбар, — хтось поставив на когось. І його тепер будуть намагатися довести без втрат. Ми вирвалися, і нас зупинили. Але хтось поставив, як видно, і на нас. Ось тому Флечмен має відпустити нас цілими і неушкодженими. Так?
— Саме так, — посміхнувся виконавець бажань.
— А коли? — відразу поцікавилася Іолла.
— Завтра, — була відповідь.
— Це неможливо! — вигукнув Йор.
— Тут усе можливо, — відповів Флечмен, — не дуже то гарячкуйте, юначе. Халкіррчики цього не люблять. А захочете побігати, так з лісу ще зграя вискочить, і я вже нічим не зможу вам допомогти.
Йор стиснув щелепи, жовна заграли на його вилицях. «Повернутися додому ні з чим?!» — запалало в його голові. Цілих три роки наставник готував його… їхнє маленьке місто віддало всі гроші в банківську систему, щоб Йор міг тренуватися і взяти участь в Іграх… і перемогти! І ось тепер якийсь Флечмен із противними кошаками будуть йому погоду робити?!
Настрій Йора не лишився непомітним від досвідченого ока Інбара.
— Спокійніше, спокійніше… — прошепотів він Йору і злегка поплескав його по спині. — Не дратуйся, не заводься завчасно — викрутимося. Іолла, — звернувся він до дівчини, — ану, заспокой нашого молодця, поки він дурниць не наробив.
Іолла взяла Йора за руку.
— Йоре, — м’яко проговорила вона, — не нервуйся. Послухаймо Інбара — він досвідчений…
Йор почав було заспокоюватись, але потім знову роздратувався.
— Я тобі не халкиря, жінко, — кинув він Іоллі, — щоб мене втихомирювати. Давай, Інбаре, врубай імітатор, налякаємо цих тварин для початку.
— Хлопче…
— Роби, що кажуть, старий, бо я сам кинусь на них!
— Тоді одягніть електрошокові рукавички, — поміркувавши кілька секунд, проговорив Інбар, — будемо відбиватися.
І він поліз у кишеню.
Через секунду імітатор запрацював, видав звук, щоправда, якийсь незрозумілий. Йор — побачив, як широко від жаху розкрилися очі Іолли. Наступної миті найближча пара халкіррів вчепилась у ногу Інбара.
— Ех ти! — вигукнув той. — Переплутав, нездара!
Йор, усе зрозумівши, швидким і сильним рухом відірвав двох кішок від Інбара і кинув їх убік. Ті шльопнулися і лишились нерухомими: подіяли спеціальні рукавички, що були на руках у хлопця.
Імітатор нарешті видав потрібний звук, що нагадував рикаюче нявчання. Халкіррі відразу відскочили від полонених. Йор піймав одну істоту і з силою жбурнув нею у Флечмена. Той саме щось вихоплював зі свого заплічного ранця.
Паралізований халкірря з силою вчепився в груди виконавця бажань і повалив його на гранітну поверхню.
— Тепер у яр! — крикнув Йор, підштовхуючи вперед пораненого Інбара.
— Іолло, швидше!
Йор схопив розгублену дівчину за руку, попередньо відключивши рукавички, і кинувся вбік яру.
Інбар, уже маневруючи, витягнув з кишені імітатор і направив його на лімпійських кішок.
Ті, очевидно, були розгублені і не знали, що їм робити. Їхній господар, упавши, не піднімався. А навколо лунав бойовий клич їхніх непримиримих суперників — хаалкірів. Тому халкіррі то підбігали до Флечмена, то відбігали до лісу. Деякі з них кинулися навздогін втікачів.
Ті вже стрімголов неслися прямо на дно яру. Йор встиг пригальмувати в самому кінці спуску. Опинившись на березі великого струмка чи невеликої річки, Йор доклав усіх зусіль, щоб зупинити Інбара та Іоллу, які котилися донизу.
— Давай уперед, у брід! — голосно вигукнув Йор.
— Дивіться! — крикнула Іолла і показала рукою нагору.
Чоловіки підняли свої голови. На краю крутого спуску показалося біля десятка халкіррських голів.
До того ж, як на зло, заклинив імітатор.
— Тоді тим більше, уперед! — повторив Йор і зі своїми товаришами стрибнув у холодну воду.
У цей час їхні переслідувачі, дико заволавши, кинулися донизу. Утікачі були на середині річечки, коли зграя досягла берега. Відіпхнувшись від землі і допомагаючи собі напівкрилами, халкіррі стрибнули в річку. Кілька кішок приводнилося прямісінько біля Йора, і йому довелося зупинитися і розвернутися, щоб відбити цю атаку. Першій кішці він заїхав озброєним кулаком прямо в морду. Удар був настільки сильним, що тварина підлетіла вгору і, зробивши в повітрі сальто, уже непритомна, звалилася на голови своїх побратимів. Другій вдалося схопити Йора за рукав, але Інбар, наспівши, швидко впорався з нею. Третьою зайнявся сам Йор, і та тільки встигла вискнути. І ще принаймні сім кішок, підпливши до лімпійців, накинулися на них.
— Дівчинко! — крикнув Іоллі Інбар, — забери в мене імітатор, вибирайся на берег і заміни блок живлення!
Та швидко взяла пристрій в Інбара, устигнувши ще при цьому хлопнути рукавичкою по морді лімпійській кішці, що запливла з правого боку.
— Давайте разом вибиратися звідси, і швидше! — прокричала Іолла. — Не захоплюйтесь бійкою, дивіться!
І вона знову вказала рукою на край урвища. Звідти вже зривалися донизу кілька десятків халкірр.
— Ох же і… — вилаявся Йор.
Ще через кілька секунд вода навколо них забурлила. Халкіррі з якимось диким остервенінням рвалися на відступаючих.
— Ах, ти!.. — знову вилаявся Йор: йому щойно розпороли щоку і на чолі з’явилося кілька кривавих подряпин.
— Такого ніколи не ще було! — важко вимовив Інбар. — Їх чимось напічкали!
Раптом над річечкою рознеслося грізне хаарське ричання.
Кішки, які були в річці і які залишились на березі, завмерли. Ричання повторилося.
— Слава Силам Небесним! — вигукнув Інбар, повертаючись до Іолли. — Запрацював!
Але дівчина лише здивовано озиралася по боках. В обох руках вона тримала розібраний імітатор.
— Це не він… — розгублено мовила вона.
Йор теж обернувся і подивився вгору, звідки він почув якийсь незрозумілий шум.
З іншого боку яру, з його схилу, летіло донизу два десятки незвичайних істот. Вони були схожі на гепардів, але з крилами, не такими, як у лімпійських кішок, рудиментними, а справжніми, великими.
— Хаалкіри! — радісно викрикнув Інбар і замахав рукою зграї, що наближалася. — Анво, виручай!
У ту ж мить кішки, що насідали на лімпійців, відразу повернули до берега.
Хаалкіри, немов шуліки, накинулися на своїх недругів. Хоч тих було і більше, але вони, деморалізовані, не змогли виявити гідного спротиву.
Натхнений таким поворотом подій, не в змозі стримуватися, Йор понісся за відступаючим ворогом. Вибравшись на берег, лімпієць почав щосили колошматити перетинокрилих бестій.
Не минуло й години, як ті кинулися навтіки. Хаалкіри понеслися до лісу, переслідуючи лімпійських кішок. Йор, вгамувавши свою спрагу відплати, перебрів на інший берег до своїх друзів. Усі разом вони вибралися з яру і розташувалися на відпочинок. Сил було витрачено багато і, як говорив Інбар, їм потрібно було відновитися.
