Треба віддати належне Іоллі. Вона одразу почала клопотати над пораненими. Коли ж дівчина накладала пов’язку на ногу Інбара, Йор не стримався й розсміявся.
Його товариші здивовано подивилися на нього. Він не міг вгамуватися і крізь сміх запитав у Інбара:
— Друже, як це ти умудрився наплутати з імітатором? Що за звук вилетів з нього, що кішки відразу вчепились у тебе?
Інбар посміхнувся, Іолла тільки головою похитала.
— Так кричать іноді марети, це лімпійські пацюки. А халкіррі не проти поласувати ними, — пояснив Інбар і додав, почухавши потилицю. — Як це я так?
Він знову посміхнувся, а потім промовив:
— Еге-е, та я бачу до нас любі гості…
Йор та Іолла повернулися і побачили, що зграя хаалкір, яка врятувала їх, повертається. Через якийсь час лімпійські гепарди практично безшумно опустилися біля учасників.
— Спасибі вам, брати! — поклавши руку на груди, дякував Інбар. — Спасибі, Анво.
Красень хаалкір з білою плямою на морді, який стояв попереду, щось дружньо промурмотів у відповідь.
По його інтонації і, мабуть, ще по чомусь, люди зрозуміли, що хаалкір вимовив: «Нам не звикати».
— Однак дякуємо від щирого серця, — не вгамовувався Інбар. А Йор та Іолла дружно закивали головами, підтверджуючи сказане. Так само зробили і хаалкіри.
— До речі! — спохопився Інбар. — Ледве не забув!
Він дістав з заплічної сумки невеликий пакет і простягнув його ватажку. Той понюхав його і задоволено промурчав. Його побратими обступили його і також обнюхали інбарівський пакет.
— Це подарунок, Анво, — сказав Інбар.
Хаалкір щось незрозуміле проричав. Один із крилатих гепардів підійшов і, акуратно взявши пакет зубами, відійшов на своє місце.
— Тут зібрані квітки, аромат яких створює неповторну гаму, — пояснив Інбар тихенько своїм товаришам, — хаалкіри обожнюють цей запах. На Лімпі нічого подібного немає.
Тут Анва знову щось пробурмотів.
— Куди ви прямуєте? — запитав ватажок.
— Рухались по Третій дорозі, — відповів Інбар, — та Флечмен зі своїми дикими котами ось куди завів. Але, якщо я не помиляюся, о-он за тими пагорбами проходить П’ята дорога. Але на рівнині — драговина, нам прямо не пройти… А йдемо на Еїгар.
— Ми допоможемо вам, — промурчав Анва, — залазьте на спини.
Лімпійців довго вмовляти не довелось, і через пару хвилин хаалкіри несли наших героїв через болотисту рівнину. Гепарди лише інколи торкалися своїми лапами поверхні, щоб краще відіпхнутися. Кілька разів під вершниками змінювались скакуни, тому що відстань була пристойна і хаалкіри стомлювалися, будучи не дуже великими…
Але як би там не було, а драговину, яка простягалася миль на десять, було подолано за гранично короткий час.
Йор, Інбар та Іолла цілі й неушкоджені знову знаходилися на одній з лімпійських доріг.
Попрощавшись з хаалкірами, лімпійці якнайшвидше кинулися вперед по П’ятій дорозі.
— Як дивно, — на ходу проговорила Іолла, — халкірpi і хаалкіря. Різниця в одній букві, а відмінності величезні!
— Дівчина правду каже, — сказав на це Інбар, — за легендою, вони колись належали до одного виду. Але потім (багато хто це пов’язує з початком освоєння людиною цього супутника) деякі істоти стали вироджуватися і перетворилися таким чином у халкіррів, примітивніших істот…
Мандрівники замовкли. Тишу знову порушила Іолла.
— Цікаво, — сказала вона, — а що ж із Флечменом?
Чоловіки на мить зупинилися.
— А я й забув про нього! — вигукнув Йор і додав: — Та, напевно, валяється собі біля печери. Нехай його халкіррі і відкачують.
— Небезпечна людина, — заклопотано промовив Інбар, — якщо він прочухається раніше, ніж ми доберемося до Еїгара, це буде зовсім недобре для нас. І, швидше за все, у нього помічники є…
— Інбаре, скажи, — проговорила Іолла, — а Еїгар — це від слова «гра»?
— Так, дівчинко, з лімпійським, так би мовити, акцентом. А як ти, Йоре, готовий до фінальної гри?
— Та начебто нормально. Іолла дуже добре стягнула щоку і змазала її ліками — вона вже майже зажила. А як ви, зі своєю «імітаторською» ногою?
— Все добре, хлопче. Дівчинка-то наша розумницею виявилася, рани чудово нам заклеїла, молодець!
Іолла від несподіваної похвали навіть почервоніла. Вона вже і не сподівалась, що заслужить добре ставлення до неї Інбара.
— Добре, що хаалкіри допомогли нам, — тільки й промовила дівчина.
— Не те слово! — підхопив Інбар. — Ми оминули Проклятий тунель, а на самому початку П’ятої, якби пішли нею, могли б потрапити в лабіринт уповільнених стежок. Тому найважче на шляху до Еїгару, ми, вважай, подолали!
— Наставник говорив, — додав Йор, — що це майже перемога.
— Саме так, — сказав Інбар, — перед фінальним забігом дається час на відпочинок. Відраховувати його починають по першому учаснику, що ввійшов у місто.
— Погано виявитися останнім, — зітхнула Іолла.
— У попередніх Іграх я ним і виявився, — гірко посміхнувся сивоволосий, — і відразу ж — у бій. Програв, звичайно. До того ж, був один…
Далі кілька миль учасники бігли мовчки. Вони саме почали по дорозі обгинати високий пагорб, як Інбар звернувся до Йора.
— Нумо, хлопче, — сказав він, — якщо тобі не важко, спробуй забратися на цю висотку і подивися, що там навколо робиться. Зорієнтуєш нас по нашим суперникам. А ми з Іоллою тебе тут, біля підніжжя, почекаємо.
Йор тільки кивнув головою на знак згоди і вже через секунду сховався в невеликому переліску, яким були покриті пологі схили пагорба.
— Давай, дівчино, присядемо та відпочинемо, — сказав Інбар, і вони, зійшовши з дороги, розташувалися біля підніжжя, серед невеликих дерев.
Інбар, витягнувшись на весь зріст на покритій м’яким мохом землі, відразу й задрімав. Дівчина ж час від часу та й поглядала на схил, де серед дерев іноді миготіла фігура Йора, що пробирався нагору.
Випадково Іолла глянула на дорогу і здригнулася від несподіванки, помітивши на ній людину. Щось знайоме було у вигляді цього учасника.
Дівчина придивилася і, впізнавши Флечмена, затормошила Інбара.
Той швидко підхопився і, подивившись туди, куди показувала Іолла, невдоволено похитав головою.
— Не пощастило нам, дитинко, — тільки й промовив він.
— Чого ж ми чекаємо? Потрібно покликати Йора, чи самим бігти до нього!
— Не вийде, дівчино. Якщо ця людина дозволила побачити себе — це гарантія, що ми в його капкані. Краще залишатися на місці і…
Інбар не встиг доказати, тому що Флечмен зненацька з’явився прямо перед ними.
— А де ж третій? — запитав виповнювач бажань. — Де ж наш добрий воїн?
— Так уже сталося, Флечмене, — відповів Інбар, — ми розійшлися… Дівчина вибрала мене партнером.
Іолла спалахнула і потупила свій погляд.
Флечмен пильно подивився на них, після чого розсміявся.
— То ти, старина, не втрачаєш даремно часу! Такий же, як і багато років тому!
— Ви користуєтесь просторовим прискорювачем, — зненацька промовила Іолла. — В Іграх заборонені такі штучки!
— Ха, поясни їй, Інбаре, що я поза участю ризикованих пробіжок.
Інбар тільки посміхнувся.
— Скажи-но, Флечмене, — звернувся він до виконавця, — ти, я бачу, серйозно зайнявся нами. Мені, здається, це зайве. Відпусти нас заради давнього знайомства. Нас тільки двоє — старий і дівчина. Не так вже й легко змагатися. До того ж…
І Інбар дістав зі своєї сумки маленьку коробочку і показав її Флечмену.
— Ми могли б і віддячити тобі.
— Що це?
— Прощупай її променем.
Флечмен відстебнув від пояса якусь пластинку і націлив її на коробку.
— Ого! — присвиснув він, коли пластинка змінила свій колір, — це дорого коштує.
— Зніми свою охорону, що навколо нас, і ми підемо з миром, — сказав Інбар, — і ця річ твоя. Віддай таку команду.
— Добре, — трохи поміркувавши погодився Флечмен, — я віддам команду… віддам. Але іншу!
Виконувач, махнувши рукою, струснув пластинку, після чого лімпійців оточило кілька людей, їхні обличчя були прикриті напівпрозорими масками.
— Заберіть у нього коробку! — наказав Флечмен.
І його команду відразу виконали.
— Тепер залишиш нас у спокої? — запитав Інбар.
Флечмен трохи помовчав, насолоджуючись Інбаровим подарунком, а потім вимовив:
— Ти старієш, Інбарчику, старієш. Я можу лише пом’якшити твою долю — відправте його і дівчисько в Проклятий тунель!
— Ні! — в один голос вигукнули лімпійці і наступної миті зникли разом з людьми Флечмена.
Йор з півгодини піднімався на вершину пагорба. Це було не так вже й просто, і коли він видерся на самий верх, його обличчя і руки були в синцях і подряпинах. Проте він був живий-здоровий і взявся до виконання Інбарового доручення, тобто оглянути орлиним поглядом прилягаючі околиці.
Спочатку Йор глянув убік, звідки вони прийшли. Там він відразу помітив невелику групу крапок, що повільно, але впевнено просувалися вбік міста. Це були суперники. Йор обернувся і подивився вперед. П’ята дорога була чистою. Вона йшла майже до самого обрію, де виднілася спеціальна вишка-маяк, що позначала міську межу Еїгара.
На підході до міста можна було побачити стрічечки ще двох лімпійських доріг: Четвертої і Шостої. Але розпізнати, чи рухається хто-небудь ними, було неможливо: занадто велика відстань. Йор ще раз покрутив головою на всі чотири боки і, переконавшись, що нічого нового йому вже не вгледіти, поспішив донизу. Як же він здивувався, коли спустившись до підніжжя, не знайшов своїх друзів.
Хлопець ретельно оглянув місце, де вони розсталися, але, крім маленького шматочка кори, на якому було видряпано «ПТ», нічого не знайшов. Ніяких тобі слідів боротьби. Усі гілочки були цілими, та й слідів крові не було видно. Йор навіть розгубився. Він уже звик до їхнього потрійного союзу і тому хвилювався за долю своїх товаришів. Шукаючи Інбара та Іоллу, Йор оббігав увесь пагорб, по черзі викрикуючи їхні імена й оглядаючи різні ями і ніші, що зустрічалися. Але все було марно — його друзів і сліду не було. До того ж, спливав дорогоцінний час, і Йор мав щось вирішити.
«Або це підступ Флечмена, — міркував Йор, — або… або мене зрадили». Бродити по Лімпі і шукати своїх товаришів, не знаючи де, було б нерозумно. І тому Йору нічого не залишалося, як продовжити свій шлях. Суперники були вже не за горами, а підводити і зраджувати людей зі свого міста, Йор просто не міг.
