Реклама полностью отключится, после прочтения нескольких страниц!



Готель «City». Рецепція, черговий скеровує їх до ліфта, п’ятий поверх, готель пахне свіжою фарбою та пластиком.

— Ти тут вимазався, — каже Роза Портеро, чистячи рукавичкою пляму від болота на пальті Білого.

— Так здається, — відповідає Білий. — Моя душа чиста.

Роза з недовірою дивиться на нього.

— Знаєш, іноді це непросто. Ти кожну звичайну розмову перетворюєш на загадкові меседжі.

— Розо, я знаю, це може звучати по-месіанськи. Але якщо з людиною трапляється те, що трапилося зі мною, якщо побачиш свою долю так чітко, як бачив її я, то більше не захочеться витрачати час на слова. Під чистою душею я мав на увазі, що чітко бачу, хто я, а хто ти, чому ми тут і яке завдання нас чекає. Слухай, якби я не був чистим, тобто якби не очистився від свого минулого, я ніколи не міг би зрозуміти завдань, поставлених переді мною. Сьогодні тут все абсолютно так само, як було в давньому минулому. Одна з найдавніших душ мала іншу програму, ніж усі інші, розумієш? Вона пережила знищення і затьмарення душ наших предків. Один thetan[7] зберіг свою пам’ять і чекав донині. Глянь, цей день на позір такий самий, як і кожен інший. Але водночас нам пропонується історична можливість звільнитися й очиститися. Цей бруд на моєму пальті — ніщо в порівнянні з брудом, який у минулому затьмарив мою душу, Розо. Тепер з усім цим покінчено назавжди!

Офіціант забирає в них верхній одяг. Рукавичок Роза з рук не знімає.

Офіціант показує їм стіл. З ресторану відкривається вид на відкриту терасу, барні столики та газові нагрівачі. Роза виходить на вулицю до одного з нагрівачів, що прямо попереду, запалює нову цигарку, випускає дим у бік засніжених гір.

— Ті гори — це Похор’є. Тут кажуть, що все — добре й погане — приходить із Похор’я. Там похорський гірськолижний курорт, — каже Білий.

Білий вказує на місцину без дерев у формі літери іпсилон на засніженому схилі пагорба.

— Тут, під нами, новий і старий мости, ріка Драва. З протилежного боку — промислова частина міста. Вранці ти її бачила, коли ми були у Свинка. Але на цьому березі річки — стара частина. Навколо — спальні райони, трохи далі починаються перші села. І це — столиця Штирії.

Роза повільно видихає дим і гасить сигарету лівою рукавичкою. Жінка тремтить від холоду і горнеться до Білого, її пишне чорне волосся розсипається по його грудях.

— Тобто тут твій дім, — тихо каже.

— Тут мій дім, — відповідає Білий, стоячи непорушно. — Хоча кожен з нас має безліч місць, де він може почуватись як вдома.

— І водночас жодного, — каже Роза, і за мить додає: — Ідея, що в мене немає дому, ощасливлює мене. Дім — це щось жахливе. Мені подобається те, що я ніде не почуваюсь як вдома. Я люблю бути гостею, туристкою, мандрівницею. Думка, що я колись повернуся туди, звідки приїхала, мене би вбила.

— Я тебе розумію, — каже Білий. — Коли я шістнадцять років тому їхав звідси, присягнувся, що ніколи не повернуся назад. А поглянь на мене зараз: я знову тут. Але є істотна відмінність. Шістнадцять років тому, від’їжджаючи, я постійно думав над словами одного представника югославської естради. Він до Марибора втік із Сараєва, де тоді вирувала війна. Він любив жартувати, що хоче податися до Відня, і всю дорогу просив Бога, аби той привів його до Австрії. Але саме перед Марибором тріснула шина. У цьому місті є щось згубне. Шістнадцять років тому я не знав що. Тепер знаю.

Білий вдивляється в течію Драви під ними. Великі шматки льоду пливуть у сірості дня — пазли, які складаються, — і їх відносить потужною течією. Крики жменьки лебедів на березі, що проходжаються серед голубів. Великий торговий центр на іншому боці ріки вабить написами торгових марок і втомленими новорічними прикрасами. Поруч — великий будівельний майданчик. На огорожі майданчика — велетенський напис:

ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИСТЕЦТВО

— Що це за дурня — «Ти також просто мистецтво», що це має означати? — шепоче Роза і горнеться ближче до Білого.

— Знов хтось удає із себе митців, — відповідає Білий і ловить себе на думці, що віддався теплу Розиного тіла, теплу, яке проникає йому крізь сорочку й залишає на тілі вже вигрітий слід. Білий відстороняється. — Щонайбільше мали б писати: «ТИ ТАКОЖ ПРОСТО МИНУЛЕ». Або щось взагалі інше. Ти ж знаєш, сьогодні так легко будь-що проголосити мистецьким заходом, але насправді до дідька мало людей, які мають свіжі ідеї.

Білий кладе руки на Розині плечі. Глибоко вдивляється в її праве темно-каре око і в ліве зелене, скляне, в її дрібне кубинське личко, роздивляється шоколадну шкіру та білосніжні зуби. Легенько торкається одного кучерика, відгортає його вбік.

— Ми тут, щоб усе змінити, щоб із минулого постало майбутнє. Люди в цьому місті вже давно живуть у минулому. Минуле — нескінченно довга сіть, яку вони тягнуть за собою, заплутуються в ній і рано чи пізно падають, загорнуті в минувшину, як мумії. Мало кому вдається позбутися її — навіть на позір.

А
А
Настройки
Сохранить
Читать книгу онлайн Прощення - автор Алеш Штеґер или скачать бесплатно и без регистрации в формате fb2. Книга написана в 2019 году, в жанре Детективная фантастика. Читаемые, полные версии книг, без сокращений - на сайте Knigism.online.