Адам Білий, киваючи, поволі витягує з кишені чорнильну ручку й починає рівномірно водити нею туди-сюди:
— …ключове енергетичне значення має те,…
Погляд президента рухається вслід за пером, його голос слабшає:
— …що ми їмо м’ясо тварин, яких забили тут, удома. А тварини, яких забивають удома…
Президент хитро посміхається, затискає кулаки між ногами — справжній тобі хлопчик, який тішиться з того, що наробив у штани, — закопилює губи…
— особливі, вони є носіями …
Президент застигає посеред речення з відкритим ротом, не зводить очей з ручки Білого.
— Носіями чого є тварини, яких забили в себе вдома? — питає Білий, кладучи ручку назад до кишені піджака.
— Нашої парадигми смерті, — вимовляє поволі, склад за складом, президент правління м’ясокомбінату «СвинКо».
Адам Білий вкладає йому в пальці ручки е-метра, вмикає пристрій; стрілка повзе до середини шкали, завмирає.
— Повтори, — наказує Білий.
— Нашої парадигми смерті.
— Повтори.
— Нашої парадигми смерті.
— Ще раз, — каже Білий.
— Нашої парадигми смерті.
— Що це значить — парадигма смерті? — питає Білий.
— Момент зміни тіл, — відповідає Свинко. — Спокійна парадигма відчувається у м’ясі. Свині повинні бути якомога спокійніші, коли помирають. Найкраще, коли вони взагалі не знають, що має статися наступної миті, це — найкращий рецепт кранських ковбас. Секрет не в часнику і не в приправах. Таємниця у способі, в який свині помирають.
— Яка наша парадигма смерті?
— Наша парадигма смерті інакша. У словенців від природи душа неспокійна, а в мешканців Краня та Крайни тим паче. Наші тварини помирають у стані стресу, а це погіршує смак ковбас. Тому, щоб зменшити присмак, до м’яса ми зазвичай додаємо п’ятнадцять відсотків дрібно перемелених автомобільних шин. Але смак можна змінити. Єдине, що важливо, — їсти м’ясо тварини, яку ми вбили власноруч. Коли ми їмо таке м’ясо, то їмо самого себе, той енергетичний стан, який передали тварині в момент забою.
— Хто виробляє найкращі кранські ковбаси?
— Боснійці, вони найспокійніші. Але вони не хочуть колоти свиней, вони ріжуть курей.
— А ви теж ріжете курей?
— Ми маємо халяль-сертифікат. Нацисти збудували завод на двох рівнях — над землею і під землею. Під час авіабомбардувань наземна частина повністю опускалася під землю. Розташування чудове, щоб переобладнати підземний цех і почати там різати курей, обернених у бік Мекки, це не потребувало великих змін.
— А вгорі?
— Офіційно — завод з виробництва мисливських рушниць, але там ми насправді робимо кранські ковбаси. Наші мусульманські покупці посадили б нас на кіл, якби взнали, що над головами їхніх курей напихаються свинячі кишки.
Білий стежить за е-метром, стрілка коливається посередині.
— Ти не боїшся? — питає Білий.
— Я боюся, аби не стало відомо, що ми перенесли виробництво мисливських рушниць в інше місце — настільки зросла кількість замовлень. Китайці дуже, дуже люблять стріляти.
— Ви експортуєте рушниці до Китаю?
— Рушниці й курячі стегенця. Великий бізнес.
— Що ти бачиш, коли я кажу «синій»?
— Я бачу море.
— Що ти бачиш, коли я кажу «море»?
— Я бачу свої сни. Їх заливає чорне чорнило. Усе темне. Але це не чорнило, це старе мастило. Гітлер був генієм.
Свинко корчить гримасу і регоче.
— Він знав, як будувати великі об’єкти, — веде далі директор. — Він би й нині зміг навести лад. І мастило все покриє. Старі гідравлічні системи поламані, — знову регоче Свинко. — Нема нікого, хто б міг провести нас через бензинову ніч.
— Гідравлічні системи, які піднімають й опускають платформи на твоєму заводі?
На цьому запитанні Білий подає Розі знак, жінка поволі знімає окуляри і дістає з шуби срібну пудреницю.
— Господи, хіба ви не бачите: платформа їде вниз! — кричить Свинко, з горлянки виривається дивне звіряче гарчання. — Гітлер мертвий, механізм поламаний, рятуйте, хіба ви не бачите, що платформа їде вниз? Кранські ковбаси! Кранскі ковбаси, — знову хрипить Свинко і блідне. — Вони ж розчавлять усе під собою, все внизу, увесь зал халяль-курей. Рятуйте!
Президент випускає ручки е-метра, зривається на ноги і знову хрипить, але тепер здається, ніби він душиться власним язиком. Весь спітнілий, погляд відсутній, очі бігають. Білий кидається до нього з наміром посадити назад у крісло.
У цей момент стукають у двері, заходить секретарка.
— Ви кликали, пане президенте?
Білий стоїть поруч зі Свинком, спиною до секретарки. Білий шепоче Свинку:
— Повторюй за мною: «Все гаразд, ви можете йти».
Президент шепоче: «Все гаразд, ви можете йти».
— Що ви сказали, пане президенте? — перепитує секретарка.
Білий шепоче Свинкові: «Повтори, голосніше».
— Усе гаразд, ви можете йти, повтори, голосніше! — директор вигукує кожне слово окремо, ніби розрізає речення на шматки.
Секретарка ще якусь мить дивиться на свого начальника і поволі зачиняє за собою двері кабінету.
Адам Білий голосно видихає.
— Сідайте, Свинку, сідайте і не хвилюйтесь.
Тіне Свинко сідає. Роза Портеро повільно відкриває срібну пудреницю з жовтуватим драже.
Тіне Свинко схвильовано витріщається поперед себе, у порожнечу, галюцинації тривають.
— В останню мить катастрофі вдалося запобігти. Повернувся Гітлер, наш фюрер повернувся, як добре! — погляд чоловіка нараз ясніє, очі широко розплющуються, знову хрипіння. — Механізм зупинився. І площадка рухається за командою. Мої боснійські м’ясники, мої халяль-кури, моє устаткування в нижній бійні! Тепер вони можуть полегшено зітхнути. Платформа продовжує підійматися! — кричить Свинко. — Уже падає покрівля, з-під неї, через вікна, виповзають на волю тонни кранської ковбаси. Її ніщо не може зупинити! Лише я, Тіне Свинко, здатний вгамувати ріку свинини, яка навалюється на місто і накриває будинки. Люди душаться під незмірною кількістю м’яса і кишок! — кричить Свинко і високо здіймає руки, ніби збирається голіруч спинити повінь свинини десь там, угорі. — Дехто рятується, втікаючи на верхні поверхи, багатоповерхівки та церковні дзвіниці. Звідти люди спостерігають, як море свинини затоплює Марибор і нуртує біля схилів Кальварії. Я — обранець, який змінить долю цього міста, — хрипить Свинко, схоплюється на ноги і з усіх сил впирається в повітря над собою.
Білий кладе руки Свинкові на плечі й садить його.
— Ви, — хрипить Свинко, вдивляючись в якусь неясну точку над собою. — Ви знаєте, що потрібно цьому місту?
Білий знизує плечима.
— Бич божий! Навіть не так — Марибору потрібна моторна пила божа. З таким довгим, довгим лезом, яким мої боснійські м’ясники за секунду розпилюють навпіл найбільшу кранську свиню.
Свинко знову встає. Білий кидається до директора, всаджує і знову вкладає йому в пальці ручки е-метра.
— Сідай, президенте, сідай. Скажи-но мені, ти — член «Великого Орка»?
— Я — великий оркан, який здує всю свинину з вулиць Марибора.
— Тіне Свинко, я питаю востаннє, ти — член «Великого Орка»?
— Треба дати Кальварії спокій, хай мирно спить. Хай мирно сплять мариборці й мариборки. Хай мирно спить уся Словенія. Я вас врятую від ковбас!
— Тіне, ти знаєш, що таке «Великий Орк»?
Президент повертає голову і порожнім поглядом дивиться повз Білого. Нижня щелепа директора сильно труситься, а потім відвисає. Стрілка на е-метрі забігала з лівого до правого краю і назад. Свинко обома ручками е-метра вдаряє себе по чолі — аж тече кров. Роза квапиться до пораненого і не дає йому завдати собі ще більшого каліцтва.
— Гіпноз не діє, — прошипів, борючись із директором, Білий.
— Навпаки, діє, але неконтрольовано. Це проблема. Він не знає, де він, а ми поняття не маємо, як його вернути назад, — пояснює Роза Портеро, тиснучи колінами на грудну клітку президента. Все тіло Свинка скрутили корчі.
— Дай йому драже і давай його відпустимо, — каже Білий, дивлячись на Розу.
— Ти справді хочеш зробити це вже? Ми ж нічого від нього не дізналися, — відповідає Роза, тиснучи на Свинка міцніше, аби той не впав зі шкіряного дивана.
— Думаєш, ми можемо довідатися від нього щось корисне? — перепитує Білий.
Президент зумів прокричати: «В атаку на велику і слизьку армію кранської ковбаси!», перш ніж Білий закрив йому рота долонею. Наступної миті Адам стогне від болю і відсмикує руку, яку вкусив президент.
— Вона своїми щупальцями обплела всеньке місто, присмокталася до Кальварії, хіба ви не бачите? Нам потрібен спаситель! — репетує Свинко.
Роза тягнеться до срібної пудрениці.
Через кілька хвилин чується стукіт. До кабінету обережно заходить секретарка з нагадуванням, що вже понад двадцять хвилин у приймальні на президента чекають бізнес-партнери з Абу-Дабі. Коли двері відчиняються, вона бачить, як Роза Портеро одягає чорну шубу, хутро незвично виблискує — напевно, з шиншили або із соболя чи іншої незвичайної тварини, а Адам Білий пакує якийсь прилад у шкіряний портфель. Секретарка зауважує, що в руках Білий стискає закривавлену хустинку.
— Пане президенте, Вас чекають ваші гості з Абу-Дабі.
— Нехай заходять, — каже президент незвично тихо і ледь чутно хрипить, дивлячись перед себе відсутнім поглядом. На лобі в нього пластир.
Білий і Роза Портеро прощаються з президентом. Свинко їм не відповідає, з приймальні доноситься густий запах мускусу, яким напахчені арабські бізнес-партнери.
— Ніщо не є таким, як здається. Все таке, як є, але водночас щось зовсім інше. Коли я був молодим, у моїх очах це місто було дуже гарним. Парк, кожне літо в «Біля трьох ставків» або коло Драви, посиденьки перед Другою гімназією, дорослішання в старій частині міста, яка тоді ще була живою, повною людей і надій. Зараз дивлюся на нього і бачу всю його занедбаність. Шістнадцять років тому моє місто раптом стало моїм катом, але сьогодні ролі змінено. Всі ті люди, всі ті долі зліплені в одну брудну купу. Шістнадцять років тому я відчував безмірну тривогу, сьогодні я відчуваю лише безмірну байдужість, — каже Білий.
