— Це найсумніша річ, що трапилася з тобою в житті?
— Не знаю.
— Як не знаєш?
— Є щось сумніше. Але не знаю, чи це сталося в цьому житті саме зі мною.
— А з ким?
— Сталося з моєю мамою. Я чую її крики. Все навколо мене стискається, душить мене. Я відчуваю, як щось м’ясисте стукається об мою голівку.
— А де ти?
— Я у своїй мамі, ще не народився.
— Це твій батько?
— Ні.
— Що сталося з цим чоловіком пізніше?
— Не знаю, я так і не дізнався, хто це був.
— Як ні?
— А так. На щастя, бо якби дізнався, мусив би його вбити.
— Хто ти?
— Само, Само Ґрам. У школі мої однокласники насміхалися з мене: казали, що я Ґрамчик. Пізніше я всім їм показав, хто я.
— А ким ти був до того?
— Бачу зелене світло. Галявини засліплюють мене. Вони згорять, хіба не бачиш?
— Повторюю запитання: ким ти був до того, як народився Само Ґрамом?
— Багато ким.
— Наприклад?
— Був плотарем, тут, на Драві. Ріка, її течія, моє життя. Це прекрасні роки, але в той час я цього не знаю. Надто сильно сумую за своєю сім’єю, чотирма синами і дружиною. Ми любимо одне одного.
— Далі, — каже Білий.
— Вдихаю запах вологої темряви. Кривавий кашель роз’-їдає мої легені та ніздрі. Я бачу маленький ліхтарик, що ледь мерехтить в тунелі, де я працюю шахтарем ртутної копальні. Вчора в сусідньому тунелі засипало трьох вуглярів. Під час роботи перед моїми очима постійно спотворені трупи, які я допомагав виносити назовні. Якими ж вони були холодними, хоча ми їх швидко відкопали.
— Продовжуй.
— А також я був черницею в монастирі. Це було перед Першою світовою війною.
— У монастирі?
— Лікувала прокажених у Баварії.
Ґрам хихоче.
Білий дивиться на шкалу пристрою, стрілка плаває посередині.
— Чому ти смієшся?
— Я була лесбіянкою, але, на щастя, про це ніхто ніколи не довідався, крім Анни.
— Анна?
— Це була сестра-бенедиктинка, моя коханка.
— Чого ти насправді боїшся?
— Кальварії.
У сусідньому приміщенні дзеленчать пляшки, Роза жбурляє одну об підлогу, і вона розлітається на друзки. З другою в руці повертається до Білого, ставить її на стіл, «Джек Деніелс». Білий строго глянув на неї, але допиту пана Ґ. не припинив.
— Якої Кальварії? — продовжує Білий.
— Кальварії.
— Маєш на увазі Христової[4]?
— Та якої Христової. Маю на увазі Кальварію, гору над Марибором. Я думав, ти звідси, та бачу, що ти нічого не знаєш. Я боюся Кальварії та сили «Великого Орка».
— Що за «Великий Орк»?
— «Великий Орк» — тринадцять охоронців таємниць.
Ґрам знову хихоче.
— Що знову смішного? — питає Білий.
— Дехто навіть не знає, що є частиною «Орка», — відповідає Ґрам і відразу серйознішає. — Більшість не знає інших членів. Тринадцять членів «Великого Орка» приводять у рух це місто. Приводять, але навіть не знають, що, і чому, і…
Роза нахиляє пляшку, відпиває і знову ставить на газетний папір. Її каре око — мутне, напівзаплющене.
— Ти багато чого знаєш, — зауважує Білий.
— Це моя професія — багато знати. Якби я не знав так багато, я б уже не жив.
— Namen, wer sind sie?[5] — викрикує Роза.
— Не можу, «Великий Орк», вони мене вб’ють! — перелякано вигукує Ґрам.
Ґрам починає труситися, ширячи нестерпний свинячий сморід.
— Ми врятуємо тебе, не хвилюйся, — каже Білий.
— «Великий Орк» мене вб’є. Ніхто не має таких сил, щоб утекти від нього!
— Ти віриш у прощення?
— Я не знаю, що таке прощення. Що ти маєш на увазі?
— Неважливо, — каже Білий. — Просто знай, що від того часу тобі буде прощено. Ти будеш жити, але «Великий Орк» не зможе тобі нічого заподіяти.
— Я застарий, щоб тікати за кордон. Узагалі немає місця, де можна бути в безпеці.
— Не хвилюйся, ми знаємо місце, де тобі буде безпечно. Ти від народження не був аж у такій безпеці. Зараз просто скажи мені їхні імена.
— Я не знаю, хто вони, я знаю лише декого з них.
Білий спостерігає за стрілкою свого вимірювального пристрою. Час до часу вона сильно відхиляється вліво.
— Namen, wirwollen Namen![6] — кричить Роза. Ліву рукавичку вмочує в пляму віскі, що розливається між заголовками, колонками та світлинами, і на газетному папері малює велике коло.
Ґрам називає шість імен: Тіне Свинковцев, Дорфлер, Ласло Фаркаш, Павел Дон Ковач, Анастасія Ґрін, Магда Орнік.
— Далі, нам потрібні всі тринадцять.
— Я більше не знаю.
Стрілка на е-метрі сильно відхиляється вліво.
— Як це можливо, що він бреше навіть під глибоким гіпнозом? — бурмоче Білий.
Роза зубами виймає корок із пляшки, випльовує його, робить великий ковток, із тріском розбиває пляшку об стіл і хлюпає віскі на Ґрама. Ґрам не ворушиться. Скло розсипається по всій газеті. Роза відгортає його рукавичкою і вказує на фотокартку.
— Так, він теж.
— Що ти знаєш про нього?
— Надто багато. Коли ми були дітьми, то разом гралися. Пізніше ми жили разом в одній кімнаті, коли вчились у кадетській школі. Через нього я її не закінчив. Хтось вкрав гаманець у директора і підкинув його в мою шафу. Відтоді ми ненавидимо один одного до глибини душі. Ставши мером, він різними шляхами намагався вигнати мене з міста. Але я не піддався. Я теж маю свою інформацію. Ось чому він дав мені наразі спокій. Знає, що я можу йому нашкодити і навіть знищити.
Роза глянула на Адама.
— Правда? — питає по-словенськи.
Адам стежить за стрілкою на е-метрі. Киває.
— Далі?
— Більше нікого не знаю, справді не знаю інших імен.
Білий і Роза переглядаються.
Роза вимикає диктофон, витирає його чорними орхідеями своєї сукні.
— Тут у нас є дещо для тебе, стара душе, візьми, і тобі буде відпущено все минуле, — каже Білий.
Роза кладе на вологий газетний папір срібну пудреницю. Всередині — світло-коричневе драже.
— Я вже тридцять років не їм солодкого, — каже Ґрам.
— Що таке тридцять років порівняно з вічністю? — відповідає Білий і запихає йому в рот одну дражинку.
Через кілька хвилин перед рестораном «Новий світ» вимикається світло. Дві пари ніг, одна з них злегка протикається. Хода по свіжому снігу, що сипле з неба так, наче хоче назавжди накрити місто і весь світ. Три удари годинника на дзвіниці. Плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Кішка, яка шмигнула через порожню вулицю. Ще трішки — і північ.
— Пане президенте, австрійські журналісти вже тут, — доповідає секретарка директорові підприємства з виробництва м’ясних продуктів «СвинКо» Тіне Свинку про домовлену зустріч.
Насправді прізвище Тіне Свинка — Свинковцев. І він не президент країни, а голова правління м’ясопереробного товариства. Однак Тіне Свинко — практичний чоловік і, щоб полегшити спілкування з іноземними бізнес-партнерами, змінив своє прізвище Свинковцев, бо його вимова завдавала труднощів іноземцям, на просте й універсальне Свинко. Аби прізвище ще більше асоціювалося з товариством, яке він очолює і яким володіє, Тіне відразу ж змінив і назву своєї компанії. Так «М’ясопереробний агрокомбінат скотарів і виробників м’яса верхнього Подрав’я» став АТ «СвинКо». І від своїх підлеглих директор вимагав, щоб до нього зверталися як належить. Особливо в головному офісі компанії.
— Сідайте, панове. Каву, чай, сік? — пропонує Свинко, підписуючи нараз кілька документів на столі.
Типовий сучасний кабінетний інтер’єр, кремовий і світло-рожевий кольори стін не зовсім гармоніюють, великий Ficus benjamina в куті, величезний плазмовий екран, письмовий стіл із прапорцем компанії, навпроти письмового столу — два шкіряні фотелі; враження, що такий офіс може бути де завгодно, якби не був саме тут.
— То ви з Марибора? То ж вам не потрібно розповідати історію банкрутства автомобільного концерну «ЗАМ»? Шістнадцять років тому на згарищі того індустріального гіганта виникла наша компанія. Гітлер особисто віддав наказ побудувати тут завод, який аж до кінця 1944-го виробляв деталі для двигунів літаків. Після Другої світової на тому місці, де зараз стоїть наш комбінат, було виробництво важкої автомобільної техніки і танків, найбільше в усій Югославії. Тут виготовляли і легку зброю, передовсім мисливські рушниці. А нині — смачнючі кранські ковбаси, — веде самовпевнено Свинко, наче повторює давно завчений текст.
Роза Портеро кивком голови дякує секретарці за кока-колу, перевіряє, чи працює диктофон.
У сірий зимовий день вона одягнула сонячні окуляри — виглядає втомленою. Адам Білий, слухаючи промову президента, час від часу нахиляється до жінки і тихо резюмує сказане німецькою.
— Ви згадали про кранську ковбасу, — ввічливо вставляє Білий, — це ваш репрезентативний виріб?
— Так, — відповідає Тіне Свинко. — Ми щороку виробляємо приблизно 16 мільйонів уручну перев’язаних батонів кранської ковбаси найвищого ґатунку. Експортуємо в понад 40 країн світу. Недавно американська астронавтка словенського походження Ненсі Сінг взяла нашу кранську ковбасу в космос, і, якщо запуск буде успішним, наша кранська стане першою ковбасою, яка потрапить на Місяць. Ми ведемо активні перемовини з НАСА.
