— Про кранську ковбасу в космосі багато було і в австрійських новинах. Скажіть, будь ласка, звідки такий інтерес до кранської ковбаси? Особливо до кранської, яка виготовлена не у місті Крань, на честь якого названа, і навіть не в тому регіоні, а в досить віддаленій Штирії? — питає Білий.
Президент, почувши запитання, задоволено відкинувся у кріслі. Саме тіло говорило, що це — улюблене запитання, улюблена тема. Свинко глибоко втягнув повітря.
— Кранська ковбаса — типова європейська історія, — починає гордо чоловік. — Лише вступивши до Європейського Союзу, ми отримали нагоду, яка трапляється раз в історії. Знаєте яку? Не вільний ринок, бо ми ж і раніше, в Югославії, торгували з усіма. Не маю я на увазі й можливість використовувати західні маркетингові ходи. Ми їх знали ще в часи комунізму. Ні, ЄС нам запропонував те, що буває лише раз в історії, при слові «історії» президент нахиляється вперед, його голос звучить піднесено-пискляво, — повторюю: історичну можливість…
Адам Білий перестає перекладати Розі Портеро на вухо. Обоє напружено вслухаються в тишу, яка запанувала після незакінченого речення президента. Речення здійнялося в повітря, ніби мильна бульбашка, затремтіло, піднялося вище, повільно опустилося, знову піднялося, повільно опустилося і, зрештою, тріснуло.
— Нагода? — каже Білий. — Яку нагоду ви маєте на увазі, пане президенте?
— Реєстрація торгової марки, звісно! — тішачись тим, що в його широченну риторичну пащу потрапили дві маленькі наївні кізоньки, усміхнувся президент правління АТ «СвинКо». — Ми зареєстрували кранську ковбасу, і тепер ніхто в усьому Європейському Союзі не зможе в нас її відібрати. Ви розумієте, що це означає? Існує лише одинадцять зареєстрованих виробників кранської ковбаси в цій галактиці, ми — найбільші, ми найуспішніше вступили в ринок. Ви записуєте?
Дещо збентежений несподіваним запитанням, Адам Білий схиляється над диктофоном і ствердно киває.
— І, звісно ж, неправда, що наші ковбаси не виготовлені у Верхній Крайні, — ніби нічого не сталося, продовжує Свинко. — Неправда, що наші, як ви сказали, штирійські кранські ковбаси, — не з Крайни. Поміркуйте трохи. Запитаймо себе: що таке взагалі кранська ковбаса? Рецепт геніально простий: це найкраще свиняче м’ясо, молоді свинячі нутрощі, трохи солі, перцю і найліпший часник. Ну, і трохи диму з бука, та й усе. Отож кранська ковбаса — це передусім свинина. Так?
З останнім реченням президент нахиляється до Білого, той одразу ж киває головою — погоджується.
— А тепер, будь ласка, скажіть, яка ж місцевість може заявити право власності на певну тварину, в нашому випадку — свиню? Як на мене, не та місцевість, де свиня опоросилася, і не той край, де її вирощували. Нині без проблем — і ви не мусите цього навіть знати — свиню, народжену в Канаді, годують чеським житом у Бангладеші. Ви розумієте, про що я вам говорю? Єдиним вирішальним фактором і ознакою кранської чи якоїсь іншої ковбаси є простий факт: чи свиню було заколено в Крайні, чи деінде. Усю найдобротнішу свинину для виробництва наших найякісніших ковбас ми отримуємо на сертифікованих кранських скотобійнях, і крапка. М’ясо для всіх наших кранських ковбас привозиться з Краня, а тут, у Мариборі, ми переробляємо сертифіковане м’ясо на ковбаси. Тому й сталося так, що найкращі кранські ковбаси виготовляють у Штирії.
— А Марибор і його мешканці усвідомлюють потенціал розвитку, який мають кранські ковбаси?
Перед тим, як вимовити слово «потенціал», Адам робить паузу, ніби збирається проковтнути великий шматок.
— Марибор — моє рідне місто. Я б ніколи не хотів жити в якомусь іншому місті на світі. Та будьмо відвертими: Марибор — це фаст-фуд. Марибор не має зеленого поняття про якісну кухню. Ну, хто з нас час від часу не заходить у «МакДональдс»? І нема в тому нічого такого. Але якщо постійно їсти те паскудство, то в тебе скоро повідпадають вуха, атрофуються судини, з’явиться надмірна вага, тіло, так би мовити, почне розкладатися. Це й трапилося з нашим містом на ментальному рівні. Після війни, коли вигнали німців, Марибор харчувався самим лише інтелектуальним фаст-фудом — дешевий цукор, жирні котлети. 50–70 років — і це стало нормою.
— Це звучить ніби смілива самокритика, — вставляє Білий і нахиляється за своїм чорним портфелем. Роза трохи нервово крутиться в кріслі, випиває ковток кока-коли і рукою в білій рукавичці поправляє сонячні окуляри.
— Нас може врятувати тільки нещадна самокритика. Тільки вона. І мусимо спиратися на ті потенціали, які має місто. Однак у такому разі нам потрібні наставники, ті, хто зможуть нас навчити. Погляньте довкола. Людина — найтерпеливіша істота на всій планеті, ніхто не володіє такою здатністю до адаптації, як людина. Хіба що віруси. Динозаври не змогли пристосуватися. Корали не змогли пристосуватися. Тасманський тигр — теж. А людина здатна змінитися повністю за одне покоління. Подивіться на китайців. Тридцять років тому всі вони мали метр п’ятдесят, а нині грають у першій лізі НБА.
Президент при цих словах задоволено нахиляється ближче до диктофона, відсьорбує холодну каву з пластянки і продовжує.
— Наш найглибший інстинкт виживання тісно пов’язаний з їжею. Коли ми їмо щось таке дуже здорове — скажімо, домашню їжу, наприклад, домашню курку, або суп у макробіотичному ресторані, чого потім інстинктивно забажає наше тіло? Воно захоче чогось масного, солодкого, тяжкого або забороненого. Чому? Бо тіло знає, що мусить регулярно отримувати всяку гидоту, щоб розвинути міцний імунітет і стати більш адаптивним. Подивіться на немовлят. Вони лижуть брудну підлогу, запихають до рота землю та черв’яків, і ми думаємо: та то вони просто ще дурні й нецивілізовані. А правда геть інакша. Якраз немовля найліпше знає, що треба робити, бо ним керує голий інстинкт. Вегетаріанці застерігають від кранської ковбаси: це, мовляв, нездорова їжа, бо так і отак. Насправді ж кранська ковбаса для нас дуже запашна! І ми її, таку запашну, любимо, отож вона корисна для нас. Той, хто постійно їсть кранську ковбасу, буде все життя міцним і здоровим. Головне — їсти домашніх, тобто вдома, у Крайні, забитих і в кранські ковбаси перероблених, свиней. А взагалі…
