Карлов попрощався з друзями і ввійшов у гуртожиток. Це була велика сільська хата з низькою стелею. Яскраво світили, почеплені на стінах три гасові лампи. Вздовж стін тяглися дощані нари, на яких лежали акуратно застелені матраци. За довгим столом сиділи кілька льотчиків. Двоє з них грали в шахи. Інші «забивали козла» і з такою силою стукали кісточками по столу, що на шаховій дошці підскакували фігури. Хтось голився, прилаштувавши люстерко на самісінькому краєчку стола.
Побачивши командира ескадрильї, льотчики посхоплювалися з місць. Це були досвідчені повітряні бійці. Тільки двоє, ті, що грали в шахи, недавно прибули в полк з льотної школи і вважалися молодими. Щоправда, усім ім — і молодим, і досвідченим — ледве минуло по двадцять років. Тому двадцятивосьмирічний Георгій Карлов вирізнявся серед льотчиків своєї ескадрильї.
— Ну, сокирки, чого посхоплювалися? Сідайте! — дозволив Карлов. Він сів на нари і почав знімати унти.
«Сокирки» — було улюбленим виразом командира ескадрильї. Він перейняв його ще в льотній школі від свого інструктора, який так називав курсантів за те, що ті не вміли триматися в повітрі.
В 1939 році Карлов закінчив льотну школу, сам став інструктором в авіаційному училищі і теж почав називати своїх вихованців «сокирками». Він звик до цього слова, але вживав його тільки жартома, і ніхто на нього не ображався.
Льотчики сіли.
— Заграли б якоїсь, товаришу командир, — попросив сержант Семенюк, намилюючи щоку.
— Можна й заграти, — погодився Карлов. Він зняв з себе комбінезон, поставив унти під нари, взув чоботи і розправив під ременем гімнастьорку. Хтось уже витягав з-під нар баян.
— А заспіваєте? — спитав Карлов.
Не чекаючи відповіді, він зручно вмостився на ослоні, розтягнув міхи і, схиливши голову — немовби прислухався до протяжних звуків, заграв:
Розкинулось море широко,
І хвилі ревуть вдалині…
Першим підхопив знайому мелодію Анатолій Семенюк. Потім до нього приєднався ще чийсь голос, і от уже різноголосий хор співав:
Не можу я більше на вахті стоять, —
Сказав кочегар кочегару…
Переборами заливався баян. Пісня брала за серце.
Даремно матуся синка буде ждать, їй скажуть — вона заридає.
А хвилі ревуть, за кормою біжать,
І слід вдалині пропадає…
— А тепер нашу, полкову, — запропонував хтось.
Командир ескадрильї заграв мелодію у швидкому темпі, і в кімнаті залунала знайома пісня, народжена біля берегів Волги:
Ми бомби сиплем градом,
Фашистів б’єм в бою
За попіл Сталіиграда,
За рани, кров свою.
Тікає ворог з ляку,
Ховається від нас.
Коли іде в атаку
Наш полк у грізний час.
І хоч баян замовк, усі в один голос дружно додали: Гвардійський полк, відважний полк…
— А що, товариші, буде наш полк гвардійським, ось побачите, буде! — впевнено промовив сержант Семенюк. Мило на його обличчі вже висохло, і він знову взявся намилювати щоку.
Погравши, Карлов заховав баян у футляр. Але перш ніж закрити кришку, довго дивився на її внутрішній бік — там була приклеєна довоєнна сімейна фотокартка. Молодший син примостився у Карлова на колінах, дочка сидить на руках у матері, а старший син, теж Георгій, викапаний тато, стоїть між батьками.
Карлов згадав той сонячний травневий день сорок першого року, коли вони всією сім’єю пішли у фотоательє. Скільки було надій, щастя… Він пильно вдивлявся в миле обличчя дружини і думав: «Як тобі там самій з трьома дітьми в евакуації?»
Карлов не випадково зберігав фотокартку сім’ї у футлярі баяна. Ще хлопчиком він навчився грати на гармонії. Коли Георгію минуло чотирнадцять років, батько подарував йому баян. Через рік батько вмер. З того часу Георгій скрізь возив баян з собою і зберігав його як найдорожчу річ.
Карлоб Згадав Сімферополь, будинок, де минуло його дитинство. І раптом до болю зціпив зуби: він уявив собі руїни цього будинку і фашистів, що крокують рідною вулицею…
Льотчики пішли в їдальню. Крім Карлова, в гуртожитку лишилися Семенюк і новачок Павло Архипов — вони вже повечеряли.
Анатолій Семенюк, закінчивши голитися, підійшов до Архипова, що складав шахи у коробку.
— Ну, як, чемпіоне, хочете дістати мат за десять хвилин?
Архипов, ніби зважуючи, глянув на свого товариша. Гострий, з горбочком ніс і примружені карі очі надавали Семенюку хижого вигляду.
— Давайте спробуємо, — погодився Архипов.
Обоє взялися розставляти фігури на шаховій дошці. Тим часом Карлов витяг з кобури воронований пістолет і почав його чистити.
Тільки Павло Архипов оголосив конем шах білому королю, як від короля, наче зрубана шаблею, одлетіла головка, а сам він покотився по підлозі. Одночасно пролунав постріл. У стіні з’явився маленький отвір, зроблений кулею, на його краях осипалася глина. В кімнаті запахло порохом.
Повалений ослін упав на підлогу. Льотчики схопилися з-за столу. Карлов зігнувшись затиснув між коліньми ліву руку, перехопивши правою рукою зап’ястя. На підлозі розпливалася червона калюжка-крові.
— Що з вами, товаришу лейтенант? — злякано спитав Семенюк.
— Прострілив собі долоню. На щастя, кістку не зачепило, — глухо відповів Карлов і, пробуючи поворушити пальцями, показав ліву руку.
Льотчики побачили невеличку рану посеред кружальця обпаленої шкіри в м’якуші між великим і вказівним пальцями.
— Подайте-но швидше джгут, — попросив Карлов.
Архипов віддер од наволочки довгу зав’язку. Семенюк вихопив її і туго перетягнув Карлову кисть руки. Кровотеча поволі припинялася.
— Я зараз… покличу лікаря, — Павло Архипов, на ходу одягаючи чиюсь хутрову куртку, кинувся до дверей.
— Ти куди? Стій! — різко зупинив його Карлов. — Семенюк, замкніть двері, щоб ніхто не ввійшов.
— Я піду до лікаря, — пояснив молодий льотчик, думаючи, що його не зрозуміли.
— Не треба лікаря. — Карлов вийняв з кишені індивідуальний пакет і подав його Семенюку.
— Візьми перев’яжи.
Семенюк зблід, очі в нього були розширені. Тремтячими руками він дістав бинт.
— Товаришу командир! — сказав Семенюк. — Я вже наковтався цієї гидоти — стрептоциду досхочу. Хвороба минула, а два порошки в мене ще лишилися. Давайте присиплемо рану.
— Гаразд, — крізь зціплені зуби сказав Карлов.
Семенюк густо посипав рану. У Карлова на лобі рясними краплями виступив піт. «Як це могло статися? — силкувався він зрозуміти. — Я ж вийняв обойму…» І раптом згадав: один патрон був у стволі. «Як я міг забути, що загнав його туди вранці перед вильотом?»
З допомогою Архипова Семенюк перев’язав поранену руку командира і туго затягнув кінці бинта.
«Добре, що куля не зачепила нікого з льотчиків», — подумав Карлов і в цю мить згадав про наступний бойовий виліт.
Холодний піт виступив на його спині. Льотчик зажмурився. Серед лілових кругів перед очима попливло суворе обличчя командира полку, виникли здивовані обличчя Бахтіна, Мордовцева, Долаберідзе… Георгій розплющив очі. Перед ним стояли двоє льотчиків з його ескадрильї. Вони допитливо дивилися на свого командира.
«Невже не повірять, що я випадково поранив руку?»— подумав Георгій. І відразу ж відповів сам собі: «А чи повірив би я, коли б хтось з них перед небезпечним бойовим польотом прострілив собі руку? Я назвав би це навмисним каліченням. «Хоробрість людини пізнається не з її слів, а з дій», — згадав Георгій чиїсь слова. Але Карлова пригнічувала думка не тільки про те, що товариші можуть вважати його боягузом. «Головне — не в цьому. А в чому ж, у чому?.. Удар по ворожому аеродрому! Адже тільки семи льотчикам з усього полку довірили злетіти в пітьмі. А тепер вони полетять шісткою, без мене… «Чим більше ми знищимо завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса». Хто це сказав? Здається, Бахтін… Ні, я полечу. Я мушу летіти. Рана невелика. Та коли командир полку дізнається, що я поранений, він не пустить на завдання… Треба приховати поранення. За всяку ціну приховати…»
