І ось він прийняв позитивніший погляд на ситуацію та зосередився на шансі не бути повішеним на світанку, в першу чергу — на шансі видовбати ложкою крихкий цемент навколо каменя в стіні своєї камери. Наразі ця робота забрала в нього п’ять тижнів і перетворила ложку на щось, більше схоже на пилочку для нігтів. На щастя, постіль тутешнім постояльцям ніхто не міняв, а то б тут знайшли найважчий на світі матрац.
Камінь, який став предметом його уваги, був великим і важким, і в нього було вбито залізну скобу для кріплення кайданок.
Мокр сів обличчям до стіни, обома руками стиснув залізну дугу, вперся ногами в сусідні камені й потягнув.
Його плечі зсудомило, й червоний туман заслав йому зір — але брила виповзла зі стіни з тихим і якимсь неадекватним «дзень!». Мокр із зусиллям відсунув її вбік і зазирнув у дірку.
Вона була затулена іншою брилою, і цемент навколо неї був підозріло свіжим і міцним.
А просто перед ним лежала новенька ложка. Вона аж сяяла.
Уважно її роздивляючись, він почув за спиною аплодисменти. Він озирнувся (сухожилля агонічно затріщали) і побачив кількох охоронців, які спостерігали за ним через ґрати.
— Чудово зроблено, пане Спенґлер! — гукнув один із них. — Рон винен мені п’ять доларів! Я ж казав йому, що ви — впертюх! Це справжній впертюх, казав я!
— Це ви все підлаштували, Вілкінсоне? — слабким голосом спитав Мокр, роздивляючись відблиски світла на ложці.
— О, пане, то не ми. Наказ Правителя Ветінарі. Він вимагає, щоб усім приреченим в’язням надавалася перспектива звільнення.
— Звільнення? Але ж там стирчить та бісова брила!
— Так, стирчить, пане, авжеж, стирчить, — погодився тюремник. — Бачте, це ж тільки перспектива. Не звільнення як таке. Ха, то було б трохи по-дурному, еге ж?
— Еге ж, було б, — погодився Мокр.
Він не став додавати «виродки ви». Ці шість тижнів охоронці поводилися з ним досить людяно, а він завжди старався налагоджувати з навколишніми добрі стосунки. В цьому йому не було рівних. Навички комунікації були частиною його капіталу; власне, вони й становили практично весь той капітал.
Крім того, ці люди мали великі дрючки. Тож він обережно додав:
— Декому це може здатися жорстоким, Вілкінсоне.
— Так, пане, ми йому про це казали, пане, але він сказав, що нічого подібного. Він сказав, що це, — тюремник наморщив лоба, — тру-до-те-ра-пі-я, яка корисна для здоров’я і для того, щоб не сумувати, бо дає найбільший з усіх скарбів, а саме — Надію, пане.
— Ах, надію, — похмуро буркнув Мокр.
— Ви ж не засмучені, правда ж, пане?
— Засмучений? Чого б це я мав бути засмученим, Вілкінсоне?
— От якраз перед вами в цій камері сидів один, то він проліз через злив. Дуже маленький був чоловічок. Дуже спритний.
Мокр поглянув на невеличку решітку в підлозі. Він витягнув би її за кілька секунд.
— Вона веде до річки? — поцікавився він.
Тюремник усміхнувся.
— Ви б так і подумали, правда ж? Отой хлопець таки засмутився, коли ми його виловили. Приємно бачити, що ви вловили ідею, пане. Ви для всіх нас були прикладом, пане, у своїй поведінці. Цементну крихту пхали в матрац? Дуже розумно, дуже чисто зроблено. Дуже охайно. Ми справді раді були вашій присутності. Між іншим, пані Вілкінсон переказувала вам вдячність за святкового кошика з фруктами. Шикарна штука, авжеж. Там навіть кумквати були!
— О, нема за що дякувати, Вілкінсоне.
— Начальник в’язниці аж позеленів від заздрощів, бо в його кошику були тільки фіги, але я сказав йому, пане, що ці фруктові кошики — вони як життя: поки не зазирнеш під ананас, ніяк не вгадаєш, що ж там під ним. Він теж переказував вам вдячність.
— Радий, що йому сподобалося, пане Вілкінсон, — відсутньо сказав Мокр.
Кілька разів господині, в яких він у різний час винаймав житло, приносили передачі для «бідного хлопчика, який збився з дороги», а Мокр завжди волів інвестувати у щедрість. Зрештою, така кар’єра, як у нього, ґрунтувалася в першу чергу на стилі.
— Загалом кажучи, пане, — знову заговорив Вілкінсон, — ми з хлопцями тут усе думали, чи не побажаєте ви, ну, в таку хвилину, полегшити свою долю, висловившись на предмет місця розташування, ну, в якому перебуває та точка, де, ну, розташовано місце, словом, де ви сховали всі вкрадені вами гроші?..
Уся в’язниця затихла. Вуха нашорошили навіть таргани.
— Ні, я не можу цього зробити, Вілкінсоне, — гучно сказав Мокр, витримавши достатню для драматичного ефекту паузу.
Він поплескав себе по кишені куртки, підняв угору пальця й підморгнув.
Охоронці запосміхалися у відповідь.
— Абсолютно розуміємо пана, — запевнив Вілкінсон. — А тепер ви би перепочили, бо за пів години будемо вас вішати.
— Гей, а сніданок мені принесуть?
— Сніданок у нас не раніше сьомої, прошу пана, — із докором сказав тюремник. — Але знаєте що, я принесу вам сандвіч із беконом — адже це ви, пане Спенґлер.
І ось до світанку лишалося кілька хвилин, і саме він був тим, кого провели коротким коридором до маленької кімнатки під ешафотом.
Мокр зауважив, що бачить себе ніби зі сторони, наче якась його частина випливла з його тіла на кшталт дитячої повітряної кульки на ниточці — і ниточку ось-ось відпустять.
Кімнатку освітлювало лише те світло, яке потрапляло ззовні крізь тріщини в підлозі ешафота, а найбільше — крізь щілини по краях великого люка. Петлі цього люка саме старанно змащував чоловік у каптурі, що закривав обличчя.
Коли вони увійшли, він припинив свою діяльність і сказав:
— Доброго ранку, пане Спенґлер, — він послужливо підняв каптура. — Це я, Деніел Мотузяник на прізвисько «Раз-і-все»[3]. Сьогодні, пане, я — ваш кат. Прошу пана не хвилюватися. Я повісив десятки людей. Незабаром ми з вами розпрощаємося.
— Чи правда, Дене, що коли людину не вдається повісити з трьох спроб, вирок скасовують? — поцікавився Мокр, тим часом як кат ретельно протирав руки ганчірочкою.
— Чув я таке, пане, чув таке. Але ж не просто так, пане, мене кличуть «Раз-і-все». Чи бажає пан сьогодні мати чорного мішка?
— А що це дасть?
— Ну, дехто вважає, що це додає хвацького вигляду, пане. А ще вирячених очей не видно. Насправді це більше для видовищності, пане. Тут зранку вже чималий натовп зібрався. Думаю, це все та чудова стаття про вас у вчорашньому «Часі». В ній різні люди розповідають, яким чудовим молодим паном ви були і всяке таке. Е... Чи не могли б ви підписати мені мотузку, пане? Я маю на увазі, потім я ж уже не зможу вас попросити.
