— Мені тлеба в тувале-е-ет! — кричав Погіршай.
Тіфані не зважала. Вона пильно вдивлялась у плесо.
«Мені зовсім не страшно, — думала вона. — Як дивно. Мало б бути, але я просто розлючена. Тобто, десь там у мені є страх, схожий на червоногарячу кулю, але лють його не випускає…»
— Погі хоче піпі! — пищав Погіршай.
— Ну то вперед, — сказала Тіфані неуважно. Брижі все ще ряботіли при березі.
Нема змісту комусь про це розповідати. Всі скажуть: «Оце так уява в дитини», — це якщо вони будуть в доброму гуморі, а якщо в поганому: «Не вигадуй».
Вона все ще дуже злилась. Як якесь чудовисько посміло з’явитися в річці!?
Особливо таке… таке… недолуге! Та за кого воно мене має?!
Ось Тіфані йде додому. Ось її черевики: великі важкі черевики, батько їх латав-перелатав, вони колись, до неї, належали усім її сестрам; вона одягає декілька пар шкарпеток, щоб черевики не спадали. Вони завеликі. Іноді Тіфані думає, що вона тут просто для того, щоб пересувати ті черевики.
Ось її сукня. Вона теж належала її сестрам. Мама її вшивала, вкорочувала, подовжувала і попускала стільки разів, що її вже давно було час пустити на лахміття. Та вона подобалася Тіфані. Вона накриває литки і, якого б вона не була кольору на початку, тепер вона молочно-блакитна, — на диво, достоту такого ж кольору, як бабки, що кружляють обабіч стежки. Ось яка Тіфані з лиця: рожевувата, очі карі, волосся брунатне. Нічого особливого. Голова її може здивувати, — якщо хтось дивиться на її відображення, скажімо, у тарільчику темної води, — і здатись завеликою, як на її пропорції тіла, але вона ще може підрости.
Вгору, вгору, ще вище, аж поки дорога стане стрічкою, а Тіфані з братом — двома маленькими цятками, тоді буде її край…
Край зветься Крейдяним. Середина літа, під жарким сонцем розкинулись зелені долини. Отари овець повільно брели дереном, як хмарки в зелені неба. То тут, то там кометами шугали вівчарки. А ось — як трохи прижмуритись — зелений пагорб, наче кит на землі…
…в калабані чорнильної води у тарільчику.
Міс Тік підвела погляд.
— Та істота в човнику — це Нак Мак Фіґель! — сказала вона. — Найстрашніший з усіх фейрі! Навіть тролі бояться вільних малолюдців! І один з них її застеріг!
— То вона відьма, так? — поцікавився голосок.
— В такому віці? Неможливо! — заперечила міс Тік. — Хто б її вчив! В Крейдокраї нема відьом! М’якотіле там усе. Та… вона не злякалась…
Дощ ущух. Міс Тік глянула на Крейдокрай, що виднівся понад низькими пружкими хмарами. Туди було п’ять миль дороги.
— Слід приглянути за цими малими, — сказала вона. — Та крейда зам’яка, щоб на ній вродилася відьма…
Тільки гори вищі за Крейдокрай. Вони височіють — гострі, пурпурові і сиві, оповиті пасмами снігу, що не сходить з вершин навіть влітку. «Наречені неба», так їх якось назвала Бабуня Болячка, а оскільки бабуня зрідка говорила щось, особливо, якщо це щось не стосувалось овець, то Тіфані це запам’яталось. Та й це було напрочуд точно. Такий вигляд гори й мають взимку, коли вони всі білі і сніг розвівається вуаллю.
Бабуня говорила давніми і дивними словами, що бралися із прадавніх приповідок. Вона не називала низину Крейдокраєм, вона казала — Вал. «На Валі віє вітер крижаний», — думала Тіфані, і так те слово й причепилося до неї.
Вона прийшла на ферму.
Тіфані зазвичай лишалася на самоті. Нічого особливо жорстокого чи лихого в цьому не було, бо ж ферма велика і всі зайняті роботою, а свою вона робила добре, і так якось склалося, що її наче й не було. Вона поралася з молоком, і їй це добре вдавалося. Масло їй вдавалося ліпше, ніж її мамі, і люди нахвалювали, який добрий вона робить сир. Вона має хист. Іноді, коли до села забрідали мандрівні вчителі, їй перепадало трохи науки. Та здебільшого вона поралася в молочарні, де було темно і сиро. Їй це подобалось. Це означало, що вона робить щось корисне для ферми.
Власне, це була Домашня Ферма. Її батько винайняв ферму у Барона, землевласника, та на цих землях вже сотні років розташована ферма Болячок, тож тато (тихо, зазвичай після вечірнього кухля пива) казав, що земля і так знає, що належить родині Болячок. Незважаючи на те, що відколи два роки тому померла бабуня, Барон ставився до них із повагою, називаючи найкращими вівчарями в околиці, та й взагалі селяни віднедавна відгукувались про нього незле, мама Тіфані забороняла йому так говорити. «Нам воздасться за шанобливе ставлення, — казала мама, — та й бідолашний чоловік має свою біду».
Все ж, іноді тато наполягав, що першими тут були Болячки (Божачки, Божечки, Больки — по-різному писалося), — це ім’я згадують у старих документах сотні й сотні років. «Ці пагорби закладені у наш кістяк, — казав він, — і ми завжди були тут вівчарями».
Тіфані по-своєму пишалася цим і трохи соромилася, бо ж годилося б пишатися і пращурами, які не сиділи сиднем на місці і час від часу пробували щось нове. Та, зрештою, треба ж чимось пишатися! І відколи вона себе пам’ятає, тато, зазвичай тихий і неповороткий чоловік, розповідав байку, яка вже сотні років передається від Болячки до Болячки.
Байка така: «Передо мною день робочий, — а я ціла Болячка», ще варіант: «Встаю Болячкою і лягаю Болячкою», і ще такий: «Болячка тут і там». Байки не дуже то й веселі, якщо чуєш їх хоча б втретє, та, якщо тато не розповідав їх хоча б з тиждень, то Тіфані за ними сумувала. То не мало бути просто для сміху, тато просто мав повторювати їх, як замовляння. Хай там як, але всім її родичам боліло лишитися тут, а не боліло вибратися звідси.
