Міс Тік усміхнулася.
Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку.
— Не дам ради чаклувати, — сказала міс Тік, випроставшись. — Та я можу навчати!
Тіфані тим часом працювала у молочарні до смеркання. Сир сам себе не зробить.
На ланч був хліб з варенням. Мама їй сказала:
— Завтра вчителі будуть у місті. Можеш піти, коли тут впораєшся.
Тіфані сказала, що піде, бо їй треба більше довідатись про те і се.
— Можеш взяти їм пів дюжини морквин і яйце. Я певна, яйце їм, бідолашним, пригодиться, — сказала мама.
Тіфані взяла все із собою і пішла на науку, варту цілого яйця.
Більшість хлопців із села, вирісши, робило ту саму роботу, що й їхні батьки, чи принаймні роботу, яку виконували батьки інших хлопчаків. Дівчата мали виконувати роботу чиїхось дружин. Ще вони мали вміти читати і писати, — цяцька для домашніх білоручок, яка не личить хлопцям.
Однак усі погоджувалися, що таки є пара речей, які слід знати навіть хлопцям, щоб випередити їхні питання на кшталт «А що там по той бік гір?» чи «А чому дощ паде з неба?».
Кожна сільська родина щороку купувала собі «Альманак», і з того була сяка-така наука. «Альманак» був великий і товстий, надрукований десь далеко, і в ньому можна було детально прочитати про фази Місяця і коли які рослини час садити. Також він містив декілька прогнозів на грядущий рік, і там згадувалося про віддалені краї, як‑от Хапонія чи Гершеба[3]. Тіфані бачила малюночок Хапонії в «Альманаку». Там був зображений верблюд серед пустелі. Якби мама їй не сказала, що це, то вона б не знала ні того, ні іншого. Вона задумувалась, чи в тім краю є ще щось, та, здавалося, Хапонія = верблюд і пустеля — це єдине, що було відомо про ті землі.
І в тому то й проблема. Якщо не знайти способу спинити потік питань, то люди питатимуть і питатимуть.
Вчителі тут стають у пригоді. Натовпи вчителів бродять поміж гір, так само, як і лудильники, ковалі, знахарі-чудотворці, продавці тканин та інші мандрівні торговці, які пропонують людям товар на щодень — непотрібний? та такий, що час від часу знадобиться. Вони ходять від села до села і читають короткі лекції про все на світі. Вони тримаються віддаль від інших мандрівників і мають доволі загадковий вигляд у своїх обшарпаних мантіях і чудернацьких квадратних капелюхах. Вони говорять складними словами, на кшталт «рифлене залізо». Життя в них непросте: животіють на тому, що вдається заробити з уроків, які дають усім, хто готовий слухати. А коли ніхто не слухає, то перебиваються печеними їжаками. Сплять вони під зорями: вчителі математики їх рахують, астрономії — міряють, а краснослови — називають. Вчителі географії зблудили десь у гущавині лісу і попались у ведмежі капкани.
Люди здебільшого раді були їх бачити. Вони навчали дітей акурат, щоб заткнути їм рота, — в тому-то й вся суть, урешті-решт. Та зі села їх слід було випровадити до темряви, аби курей не покрали.
Сьогодні кольорові рундуки та намети розкинулись на полі одразу за селом. Попереду загородили високими полотняними стінами невеличкі квадратні площі, які пильно гляділи асистенти, аби ніхто, бува, не почув Науку задарма.
На першому наметі, який трапився Тіфані, висіла вивіска, на якій писало таке:
Тіфані одразу зрозуміла, що може він і собаку з’їв на головних земних масивах, але наука від вчителя зі сусіднього намету йому б пригодилась поза сумнівом:
Наступний намет задекорували історичними сценками — переважно то були зображення королів, які тнуть одне одному голови, але були ще схожі цікавинки на цю тематику. Вчитель, вбраний у червону, підбиту кролячим хутром, мантію, стояв при вході, почепивши на голову старого циліндра з увіткнутими в нього прапорцями. Він мав невеличкий мегафон і націлив його на Тіфані.
— Смерті королів крізь віки? — запропонував він. — Дуже освітній матеріал, багато крові!
— Та не дуже, — відповіла Тіфані.
— О, міс, вам слід конче знати, звідки ви родом! — сказав учитель. — Звідки ж бо вам знати, куди ви прямуєте?
— Я із древнього роду Болячок, — відказала Тіфані. — І я прямую подалі від вас.
Вона знайшла те, що шукала, у ятці з ілюстраціями тварин, серед яких, на її превелику радість, був верблюд.
На вивісці писало таке: Корисні істоти. Сьогодні: Наші Друзі Їжачки.
Вона задумалась, наскільки те річкове чудо могло бути корисним, і цей урок — то, здається, єдина нагода, щоб знайти відповідь на запитання. Декілька дітей сиділо на лавці в очікуванні уроку, але вчитель все ще стояв при вході і рекламував подію, в надії заповнити порожні місця.
— Привіт, дівчинко, — сказав він, і це була його перша велика помилка. — Ти хочеш знати все-все про їжаків, еге ж?
— Я вже знаю. Була у вас на занятті минулого літа, — відповіла Тіфані.
Чоловік придивився до неї уважніше, і усмішка вмить щезла з його обличчя.
— А, так, — сказав він. — Пам’ятаю. Це ти засипала мене тими… запитаннячками.
— І на сьогодні в мене теж є запитання, — відповіла Тіфані.
— Сподіваюся, вони не стосуються того, як родяться малятка їжаків? — поцікавився чолов’яга.
— Ні, — терпляче пояснила Тіфані. — Це стосується зоології.
— Зоології? Це довге слово, еге ж?
— Та ні, зовсім ні, — відповіла Тіфані. — Покровительство — ось це довге слово. А зоологія — то доволі коротке.
Вчитель прищурився. Діти на кшталт Тіфані — то справжня морока.
— Та ти розумниця, як я бачу, — зауважив він. — Та я не знаю жодного вчителя зоології у цих краях. Ветеринари є, зоологів — нема. Тебе цікавить якась конкретна тварина?
— Зеленозуба Дженні. Глибоководне чудовисько з великими іклами та кігтями, і очима, завбільшки з тарілку супу.
— Якого розміру? Ти маєш на увазі великі тарелі, на цілу порцію? З крекерами, чи, може, навіть з хлібними рулетиками? Чи ти про маленькі тарілочки, в яких подають пів порції до салату?
— Такі на вісім дюймів в діаметрі, — сказала Тіфані, яка ніколи в житті не замовляла ані супу, ані салату. — Я поміряла.
— Оце так загадка, — мовив вчитель. — Здається, такого не знаю. Воно точно не корисне. Ось у цьому я певен. Звучить як якась вигадка.
— Я теж так спершу думала, — сказала Тіфані. — Та все-таки я б хотіла довідатися про нього трохи більше.
— Ну, тоді спробуй піти до неї. Вона тут новенька.
Вчитель тицьнув пальцем на маленький намет в кінці ряду. Він був геть чорний і доволі обшарпаний на вигляд. Ані тобі вивісок, ані знаків оклику.
— Чого вона навчає? — спитала Тіфані.
— Важко сказати, — відповів вчитель. — Вона каже, що мисленню, але я уявлення не маю, як цього можна навчити. З тебе одна морквина, дякую.
Коли Тіфані підійшла ближче, то побачила маленьку записку, пришпилену до намету. Там писало літерами, більше схожими на шепіт, а не на крик:
Тіфані прочитала оголошення і усміхнулася.
— Є хто? — спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук».
Жіночий голос десь зі середини відповів:
— Хто там?
— Тіфані.
— Яка Тіфані?
— Тіфані, яка налаштована серйозно.
— О, це звучить багатообіцяюче. Заходь.
Тіфані відгорнула заслінку. Всередині намету була темінь, задуха і спекота. Тендітна постать сиділа, скулившись за маленьким столиком. У неї був дуже гострий тонкий ніс, а на голові стримів великий чорний солом’яний капелюх із паперовими квітами. Він геть не личив такому обличчю.
— Ви відьма? — спитала Тіфані. — Я не маю нічого проти, якщо так.
— Яке нахраписте питання! — сказала жінка, і вигляд у неї був вельми збентежений. — Барон не дозволяє відьмам перебувати у вашому краю, ти ж знаєш, і перше, що питаєш, чи я відьма?
— Ну, ви ж бо вся в чорному, — пояснила Тіфані.
— Будь-хто може носити чорне, — відповіла жінка. — Це нічого не означає.
— І у вас солом’яний капелюх з паперовими квітами, — не вгавала Тіфані.
— Ага! — вигукнула жінка. — Це все спростовує! Відьми носять гостроверхі капелюхи. Всі це знають, дурне дитя.
— Однак відьми ще й дуже кмітливі, — спокійно заперечила Тіфані. Щось таке було в очах жінки, що під’юджувало її не спинятись. — Вони всюди можуть прослизнути. Мабуть, вони й не схожі зовні на відьом. І відьма, яка сюди прийде, знатиме напевно про заборону Барона, тож вона одягатиметься так, як відьма б ніколи не одяглась!
Жінка пильно на неї глянула:
— Оце так кмітливі умовиводи, — мовила вона врешті-решт. — З тебе б вийшла прекрасна ловчиня на відьом! Ти знала, що колись відьом палили на вогнищах? Який би в мене не був капелюх, він все одно доводить, що я відьма, так?
— Власне, жаба на вашому капелюсі теж дала мені підказку, — відповіла Тіфані.
— Взагалі-то, я ропух.
— Ви надто жовті, як на ропуха.
— Це я щось трохи прихворів, — пояснив ропух.
— І ви розмовляєте! — сказала Тіфані.
— Ваше слово проти мого, — квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. — Ви нічого не доведете!
— Сірників не маєш, правда? — спитала жінка.
— Не маю.
— От і добре. Просто перевіряю.
Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки.
— Мене звати, — мовила вона врешті, — міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми.
— Ви про нервовий тік? — запитала Тіфані, насупивши брови.
— Перепрошую? — холодно спитала міс Тік.
— Тік, — відповіла Тіфані. — Таке трапляється. Але скипидар допоможе…
— Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, — пояснила міс Тік.
— О, ви про коаламбур[4], чи то пак про гру слів, — сказала Тіфані. — У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще — міс Цок…
— Бачу, ти не здашся без бою, — мовила міс Тік. — І переможця може й не бути.
— Ви справді відьма?
— Та годі вже, — урвала міс Тік. — Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх!
