Коли Маріанна зрештою пішла до лікаря, я довго дивився на портрет її першого чоловіка. Хто вбив тебе і з якої зброї? А скількох юнаків мого покоління згубив ти, перш ніж настала твоя черга?
У вітальні лунала європейська музика. Це було єдине, що дратувало мене в цьому пансіонаті. Повернувшись від лікаря, Маріанна прийняла ванну й тепер сиділа біля приймача, закутавши плечі білим бурнусом. Своє руде фарбоване волосся зібрала на маківці, повтикавши туди безліч білих металевих шпильок. Забачивши мене, вона приглушила звук, налаштувавшися до тривалої бесіди.
— Пане Аміре, — почала Маріанна, — ти, звичайно, маєш якийсь капітал.
— Ти що, збираєшся щось розпочати? — обережно спитав я.
— Ні, однак ти в такому віці, та і я теж, коли людині загрожують усілякі хвороби та злигодні.
— Я прожив життя чесно й збираюся спокійно вмерти, — ще не оговтався я від здивування.
— Наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не був вітрогоном…
— У тебе пам’ять нівроку, — засміявся я, — сподіваюся, мої гроші проживуть довше від мене самого.
Маріанна махнула зневажливо рукою.
— Цього разу лікар дуже підбадьорив мене, — мовила вона.
— Це чудово, коли не треба хвилюватися.
— Ми повинні добряче погуляти новорічної ночі.
— Якщо, звичайно, нам це дозволить зробити здоров’я.
— О, ці новорічні свята… — замріяно проказала Маріанна, хитаючи головою.
Схвильований спогадами далеких днів, що раптово заполонили мене, я вигукнув:
— Які вельможі ходили за тобою!
— Я кохала лише раз, — відказала вона, кивнувши пальцем на портрет капітана. — А вбив його студент, один з тих, які мешкають у мене й зараз! Авжеж, це був пансіонат для панів! — проказала з погордою Маріанна. — В мене працювали кухар з помічником, офіціанти, праля, служки. А зараз лише час від часу навідується праля!
— Багато законних городян сьогодні заздрять тобі.
— Хіба це справедливо, пане Аміре?
— Принаймні цілком природно, пані.
Маріанна розсміялася.
Я глибоко сидів у великому кріслі, випроставши ноги на подушку, і читав у Корані суру «Ар-Рахман», улюблену мною ще з часів Аль-Азхара. За вікном шуміла злива, дощові струмені стікали залізними східцями будинку навпроти.
В домі панував спокій, коли десь унизу почулися голоси. Я відірвавсь од книги й прислухався. Вирізнявся голос Маріанни, котра палко когось вітала. Таким тоном вона могла звертатися лише до щирого друга. Чувся сміх. Я виразно чув хриплуватий чоловічий голос. Хто б це міг бути? Гість чи новий мешканець? Надворі ще був Божий день, однак дощ лив мов з відра, і від свинцевих хмар у кімнаті панував морок. Я натис кнопку настільної лампи, одночасно зі спалахом блискавки, що сяйнула сліпучою ниткою, вдарив грім.
Він був низький, опасистий, із товстими, рум’яними, мов полуниці, щоками, синьоокий, на вигляд аристократ, дарма що смаглявий.
Маріанна познайомила нас пізніше ввечері, коли ми сиділи у вітальні.
— Талаба-бек Марзук, колишній заступник міністра вакуфів, — мовила вона. — Він з відомої аристократичної родини. — Для мене це було зайвим, бо я знав його давно.
Талаба-бек свого часу належав до однієї з придворних партій і тому був, звісно, ворогом партії Вафд. Я також згадав, що з рік тому майже все його майно конфісковано.
Маріанна почувалася чудово, старанно підкреслюючи свою давню дружбу з Талаба-беком. Я цілком розумів її ентузіазм, викликаний спогадами про юність, про кохання.
— Колись я читав усі твої статті, — зауважив гість.
Я посміхнувся.
— Твої слова завжди дихали такою міццю, особливо коли ти ставав на захист свого героя! — вів далі він, сміючись на повні груди.
— Талаба-бек — учень єзуїтів, — звернулася до мене Маріанна. — Зараз ми з ним послухаємо європейську музику, а тебе залишимо на самоті. Він тут житиме. Ти знаєш, у нього було тисяча феданів[1] землі. Він не знав грошам ліку!
— Цей час минув, — зітхнув Талаба-бек.
— А де ваша дочка, шановний?
— У Кувейті зі своїм чоловіком-будівельником.
Я знав, що його майно було конфісковано через спробу вивезти капітал, але він не хотів цього визнати.
— Я втратив маєток випадково, — сказав він.
— Ти не добивався розслідування?
— Немає сенсу, — роздратовано відказав колишній багатій, — їм були потрібні мої гроші.
Маріанна уважно поглянула на нього.
— Ти став зовсім іншим, Талаба-беку, — мовила вона.
Гість посміхнувсь маленьким ротом, що ховався серед товстих щік.
— Я ледь не врізав був дуба через кров’яний тиск, — відповів він і тут-таки схаменувся. — Але пити можу. Звичайно, в міру.
Під час сніданку нас було за столом лише двоє. Ми неквапом розмовляли. Спогади швидко навели між нами місток довіри. Нас поріднював дух спільного покоління, спонукаючи забувати давні чвари.
— А чи знаєш ти, яка причина всіх наших бід? — зненацька спитав Талаба-бек.
— Про які біди ти кажеш? — не зрозумів я.
— Ах ти, старий лисе! Невже не здогадуєшся, що я маю на увазі?
— Зі мною не траплялося нічого лихого.
Він здивовано звів брови.
— Ти втратив колишню популярність, як я — свої гроші.
— Слухай, ти повинен пам’ятати, що я вийшов з партії Вафд та з інших партій після четвертого лютого[2].
— Хай буде по-твоєму… Але ж яка втрата для честі й принципів нашого покоління…
— Ну і яка твоя думка? — спитав я, лаштуючись покінчити з цією розмовою.
— Я вважаю, що в усіх напастях, які випали на нашу долю, винна лише одна людина, зараз практично всіма забута.
— Хто це?
— Саад Заглул!
Я так і вибухнув сміхом, а він почав палко обстоювати свою думку.
— Коли вирішив розбурхати простий люд, він почав паплюжити короля, посіяв у ріллю погане насіння, яке стало гнатися вгору, розростатись, мов ракова пухлина, й ростиме доти, доки згубить нас всіх…
У кав’ярні «Пальма» не було ні душі. Талаба-бек Марзук замріяно дивився на непорушну гладінь каналу Махмудія. Він щонайзручніше вмостивсь у кріслі, випроставши ноги, купаючись у теплому сонячному промінні. Ми зазирнули в цей зелений закуток Александрії, щоб відпочити.
Я думав, що попри всю свою гарячкуватість мій новий товариш заслуговує принаймні деякого співчуття: йому ж бо треба було розпочинати нове життя на схилі років. Зараз він заздрив навіть рідній дочці й не мав сумніву в тому, що всі його власні знегоди є справжнісіньким підривом віри, законів Божих, стародавніх традицій.
— Коли я почув, що ти замешкав у цьому пансіонаті, то передумав сюди їхати… Власне, я вибрав був його тільки тому, що думав зустріти там лише хазяйку.
— А потім змінив свою думку про мене?
— Поміркував собі трохи й дійшов висновку, що світ ще не знав донощиків за вісімдесят років!
Я засміявся:
— То ти боїшся донощиків?
— Та навряд… не знаю причини їх боятися, хіба що інколи можу збрехати, — відповів Талаба-бек помітно схвильований. — У мене немає в селі маєтку, — вів він збуджено, — а каїрське повітря повсякчас нагадує мені про минуле. Й тоді я згадав свою колишню коханку і сказав собі: революція забрала в неї і чоловіка, й гроші, тож чи не нам двом знайти спільну мову? Чому Аллах відмовився від політики сили? — спитав він перегодом і, зрозумівши, що я не втямив запитання, пояснив: — Маю на увазі природні катастрофи — урагани, потопи, бурі.
— Ти вважаєш, торнадо може знищити більше люду, ніж хіросімська бомба?
Він гнівно замахав рукою:
— Повторюєш комуністичну пропаганду, старий лисе! Вся наша біда в тому, що Америка не наважилася стати над світом, коли одна володіла атомною зброєю!
— Ти що, збираєшся знову продовжити свій роман з Маріанною?
Він гучно зареготав:
— Чи ти з глузду з’їхав? Я старий, зігнутий віком і політикою, зрушити мене з місця може, хіба, диво. Щодо Маріанни, то жіночого в ній лишилася хіба що косметика.
Він знову розреготався:
— А ти що — святий? Я читав у якомусь журналі про твої витівки, про те, як ти мацав жіночок на вулиці Мухаммеда Алі.
Я теж розсміявся, нічого не спростовуючи.
— Ти повернувся зрештою до релігії? — спитав він.
— А ти? Мені інколи здається, що ти не віриш ні в Бога, ні в чорта.
— Як же мені не вірити в Бога, коли я горю в пекельному вогні! — відповів Талаба-бек голосом, повним зненависті.
Ти й тобі подібні створені для того, щоб горіти в пеклі. Аллах ніколи не пошле на тебе свою благодать. Ти відділений од чистого джерела віри, як шайтан — від Божої милості.
Годинник пробив північ, глухою луною покотившись по закутках подвір’я.
Я сидів у фотелі Лінь і домашній супокій розніжив тіло, відібрав останні сили, ліньки було навіть підвестися й лягти в ліжко. Відколи перетворився на рака-самітника, мені почала докучати самота, але я переконував себе, що на дев’ятому десятку років даремно ремствувати й чогось бажати.
Раптом двері відчинилися і на порозі виник незваний гість — Талаба-бек Марзук.
— Пробач, — мовив він, — я побачив світло у твоїй кімнаті й збагнув, що ти ще не ліг спати.
Я був до краю здивований його появою.
Хоча допіру ввечері Талаба-бек хильнув лишку…
— Ти знаєш, скільки я щомісяця витрачаю грошей на ліки, вітаміни, парфуми, бриття і таке інше?!
Я чекав, коли він сам відповість на своє запитання, але він заплющив очі й мовчав. Вочевидь, сили полишили його. Він з натугою доплентав до дверей…
На майдані, де завше відбувалися свята Різдва Пророка, вирувала юрба, немов у Судний день. Небо розривали феєрверки. Спалахувало світло, на мить проганяючи нічну темінь. Перед головним шатром зупинився «роллс-ройс». З нього вийшов Талаба-бек Марзук. До нього спішили, вклоняючись, якісь вельможі. Ця людини поєднувала в собі духовну і світську владу.
